Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович. Страница 47

— Слухай, що я тобі скажу, — мовив я, схилившись над чорним, страшно чужим зараз обличчям. — Ти марне терзаєш себе — ти не з останніх могікан на землі. Молоде життя грає. І гратиме! Не перерветься!

Він розплющив очі — мерехтливий погляд з безодні і натужно-уривчасте:

— Гаразд уже… Прощай…

Чи не останні це слова? Я постояв над ним. Ми часто були сердечні один з одним, та ніколи не виказували ніжності. І зараз я обережно потиснув руку, що лежала на ковдрі. Вона була холодна — ніби торкнувся водопровідного крана.

Під дверима, уткнувшись рудим волоссям у різьблену спинку старого вузенького дивана, безгучно плакала Алевтина, спина згорблена, повні плечі здригаються. І мене пропекло — хижачка? Та протри очиці!

Пройти мимо тепер я вже не міг.

— Алю, вибачте… Який я все-таки дурень.

Вона заворушилася, підвелася, міцно притиснутою долонею витерла лице — простонародний жест баби, якій ніколи побиватися, треба хапатися за роботу.

— Ідіть, Георгію Петровичу. — Втомлено і неприязно, кудись убік.

— Чим я можу вам допомогти?

— Уже допомогли. Дякую. — Вона обернулася — лице у плямах, крізь непролиті сльози кипляче презирство: — «Чим допомогти?» — ніжкою шаркнули. Та хто мені допоможе?! Це я усім помагаю, все сама тягну! Сестри відкололися — одна на край світу у Хабаровськ утекла, друга хоч і в Москві, та на стороні, також деколи розшаркується: чим допомогти тобі, Аленько? А в Аленьки і діти на шиї, і чоловік тюхтій, якого в спину треба штовхати, сам себе не піджене — друзяки, шахи, балачки пустопорожні… А батько… Ох, батько!.. Навіть коли був здоровий — до нього не підстроїшся. А тепер вже і весь світ не милий з собою на додаток. Світу плювати на старого, який з глузду з’їхав. Над собою позбиткуєшся і перестанеш. А я завжди у нього під боком, мене можна не жаліти — стерпить, двожильна!.. Гос-спо-ди! Доки ще?! Н-не мо-жу! Не мо-жу! Видихлася! А тут ще піклувальники підкочують — не смій думати про себе! Хто б за мене про нього подумав?.. З багатьох років хоч би на один день тягар зняв, щоб віддихатися… Вона згасла, кволо махнула рукою.

— Ох, заради чого доводити?.. Ідіть, Георгію Петровичу, та мерщій. Тут усі зайві, крім мене…

Вечір. День закінчився. Я увійшов у цей день з ношею, її мені подарував день учорашній. Що у цій ноші, я, до пуття ще не взнав — може, це скринька Пандори, котру б краще не відчиняти, а може, скарби. Нема нічого спокусливішого від нерозгаданого! Я намірявся розв’язати свою ношу ввечері, чекав цієї хвилі. Нехай навіть скринька Пандори, але втриматися не зможу — незнання для людей страшніше, ніж очевидні лиха.

Вечір. Я тупо дивлюся на древнього Мислителя. День завдав мені кілька нищівних ударів, і я розбитий, приголомшений, ніщо вже не спокушує, нічого не хочеться — каліка. Не зумів обдарувати свого сина навіть тим малим, що мав сам. Директор інституту вказав мені на моє місце — для ролі месії не годишся, займись доступнішим ділом… А старий Гленков додав: усе тлінне — високі мрії, вируючі пристрасті, — і відійдеш в інший світ незадоволеним.

— Георгію, що з тобою?

Від Каті не приховаєш, від неї не відчепишся випадковою відповіддю: мовляв, щось нездужається. Радий би бути відвертим, але як? «Для ролі месії не годжуся, Катрусю». Вона ж то у цьому лиха не бачить. Найближча мені людина на світі.

— Моїй вірі сьогодні ноги перебили. Та це минеться, Катю.

— Вірі? — дивується вона. — Ти ж з невіруючих, живеш сумнівами.

— Але ж сумніви починаються з віри, Катю.

— А я думала — навпаки. Спершу сумніваєшся, тоді спростовуєш сумніви, тільки вже потім віра. Істина і віра хіба не єдині?

— Віра — це старт до істини, Катю. Спершу я повинен повірити просто, без достатніх підстав: у яблукові, яке падає, є щось більше, ніж те, що бачиш. А вже потім і сумніви, і спростування сумнівів — повний набір, що супроводжує процес мислення.

— Ти сьогодні ходив по Москві і показував людям на яблуко — тут щось є?..

— Ні, просто приглядався до людей і зрозумів — мені не дано відкрити їм очі на «вірую». І не знаю, чи комусь це вдасться.

— А твої юні апостоли?.. Ти віруєш, вони — ні?

— Я ще не встиг їм усе сказати…

— Тоді скажи!

Я понуро мовчав, а Катя вирішила діяти:

— Зараз ще не пізно. Зателефонуй їм, запроси на чашку чаю.

— Втомився, Катю. Не варто.

— Я тебе знаю — не заснеш, завтрашній день буде зіпсований. Гаразд, якби лише завтрашній, а то дивись, увесь тиждень виявиться таким. Клич, але не всіх, щоб гармидеру вночі не було.

Я зважився подзвонити Хомі невірному з апостолів — Толі Зибкову. Він прагне знань, але розбірливий — підозріле з’їсти не змусиш. І цей хлопчик безжалісний, рятівної брехні цурається.

За годину Толя вже був у мене. Катя поставила на журнальному столику у моїй кімнаті чай, залишила нас наодинці. Я розповідав, а Толя вовтузився, почухувався, чмихав, проте слухав уважно. Він слухав, а я оживав. Забутий Мислитель сидів на письмовому столі спиною до нас.

Мабуть, усі, хто уособлював совість людства, хто кидав живлюще насіння добра і справедливості, як і Пушкін, переживали безсилий відчай. Багато хто з них втрачали не тільки «труди і мислі», але й життя.

Пушкін вважав — у всьому винні затурканість, байдужість людей:

Переважна більшість подвижників думала так само.

Найдавнішому зображенню колеса — незграбному, ще без спиць, на так званому штандарті Ура — не минуло ще й п’яти тисяч років. На світі є дерева старші за віком. Еволюційна мить, у яку вкладається уся наша буйна цивілізація.

Ніщо у природі не перебуває у спокої, рух — одна з умов існування від елементарної частинки до Всесвіту в цілому. Характер руху визначає специфіку природних модифікацій. Планети Сонячної системи не можуть обертатися швидше чи повільніше — система розвалиться.

Людство сьогодні може перебувати лише у стані зростаючого прискорення. І такий стан аж ніяк не виняток, через нього проходить і штам бактерій, які розвиваються, і популяція тварин, котра збільшується; і нинішній вибух інформації — явище цього ж порядку. Математики називають це експонентним розвитком.

Зростаюча швидкість не минає даром, за неї доводиться дорого платити — силою і добробутом багатьох поколінь безіменних рабів, кріпаків, фабричних робітників, потом і кров’ю яких змащене колесо історії, що мчить уперед. І як наслідок — гноблення, ворожнеча, взаємна ненависть, приниження, плазування. Вершаться завоювання, освоюються нові стихії, але…

Пушкіну поетичною силою проголошував традиційний погляд — люди відповідальні за свою порочність. Маркс розкриває об’єктивні причини. Він вважав, що продуктивні сили, які бурхливо розвиваються, не принесли і не принесуть, якщо не змінити існуючі порядки, щастя трудівникові. Він висуває теорію відносного й абсолютного зубожіння робітничого класу. Якщо рабовласник мусив ще якось дбати про свого раба — власність, втрата якої — прямий збиток йому, — то капіталіст наймає робітника: це не власність, берегти нема чого, помре від виснажливої праці — туди йому й дорога, легко замінити іншим. Машини вивільнили від роботи стільки трудівників, що завжди знайдуться охочі продати себе за черствий кусень хліба. Щодалі, тим більше буде машин, їх вдосконалюватимуть, виявиться ще більше безробітних, готових найнятися за мізерну копійчину, заробок робітників нестримно поповзе донизу. Продуктивні сили ростуть, разом із ними росте зубожіння трудящих мас, у такій же пропорції росте багатство власників, росте озлоблення до них, існуючий колись антагонізм загострюється до краю, сильним світу цього доведеться вдатися до таких жорстоких заходів, яких людство ніколи й не знало. Страх, що буде.