Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович. Страница 50

— Товариша професора Гребіна Георгія Петровича, якщо можна.

— Слухаю вас.

— З відділення міліції турбують. Капітан Кумушкін. Хочу вас спитати, коли дозволите.

— З міліції?.. Так, прошу.

— Ви знаєте такого громадянина… Копилова Михайла Олександровича?

— Що з ним?

— Та ось затриманий…

Через п’ять хвилин я вже збігав по східцях униз.

Досить простора, не дуже світла кімната міліції, перегороджена бар’єром, викликала відчуття суворої відчуженості, навіть занедбаності, ніби знаходилась не поряд з вируючою, залитою вечірнім сонцем московською вулицею, а десь на глухій залізничній периферії.

Біля входу нудьгуюче підпирав одвірок кремезний міліціонер, за бар’єром маячили червоні околиші, а біля стіни на лавці під плакатом з похмурим закликом до боротьби з пияцтвом, четверо — наїжачений Миша Дідусь і довговолосі, довгов’язі парубійки. У двох ображено пісні фізіономії праведників, у третього ж фізіономія деформована, потворно розпухлі губи — тут уже не до праведності, заглибився у себе.

Миша стріпнувся, поспішно кинувся назустріч мені, пригнічений, здавалося, став нижчий на зріст, жалісно посміхнувся:

— Не дійшов до вас, Георгію Петровичу. Ось звернути довелось.

— Прошу пробачення…

Офіцер міліції, цупкенький, ладний, з привітно-офіційним виразом на лиці, живими оцінюючими очима.

— Капітан Кумушкін. А ви, коли не помиляюся, професор Гребін. — Осудливо-владно у бік Миші: — Прошу зоставатися на місці. Будете потрібні, покличемо… Пройдемо до кабінету, товаришу Гребін, там усе з’ясуємо.

— 3-зуб-би, гад, виб-бив… — простогнав хлопець з деформованою фізіономією.

Кумушкін не звернув уваги на стогін.

У тісному кабінетику з канцелярським столом, з вікном на дитячий майданчик з гойдалками Кумушкін змінив «офіційну привітність на начальницьку заклопотаність.

— Сталося ось що… — без передмов почав він. — Магазин «Гастроном» на нашій вулиці, той самий, що навпроти Скверика, гадаю, його ви добре знаєте… Ну так ось, якийсь юнак вийшов з нього з авоською там чи з пакетом, звідки стриміли шийки пляшок. За ним одразу ж ув’язалися троє бравих парубійків… Ви тільки що мали честь їх лицезріти, правда, не в такій уже геройській подобі, яку вони звично мають на вулиці… У скверику вони обступають цього хлопця, а далі дуже знайома нам сцена — чіпка лапа за авоську, зрозуміло, з умовляннями: алкоголь, мовляв, шкідливий для здоров’я!.. При цьому, зважте, сквер зовсім не безлюдний — і перехожі, як завжди, і бабусі з візочками, і пенсіонери на лавках, дівча собачку на повідку вигулює… Звісно; власник пляшок пробує обурюватися — стусан у живіт; а може, й в щелепу, хлопець осувається на землю, а браві хлопці, прихопивши авоську з пляшками, баским талончиком… Та наткнулись на нього. На Копилова… Він справді у вас працює?..

— Він мій асистент. Знав його ще студентом. Можу з усією відповідальністю…

— Так, так, товаришу Гребін! — з деяким ентузіазмом, навіть не давши договорити, згоджується зі мною Кумушкін. — Нема ніякої необхідності переконувати мене у порядності вашого асистента. Вірю вам і вірю йому! Він не напав на них з кулаками, а запропонував повернути відібране і, напевне, зажадав вибачення. Але ж це вуличні герої, їх троє на одного… Першими з кулаками накинулися, звісно, вони…

— Гм-м. Нерозважливо.

— Отож-то, що нерозважливо. Двох зразу поклав, а ось третій кинувся навтьоки, та, мабуть, зі страху забув, що тікає з краденим. Ваш асистент наздогнав його і… в поспіху необережно застосував прийом — до крові і, здається, зуби вибив.

— І ви це йому ставите в вину?

— Особисто я — ні.

— Тоді я маю велике прохання — швидше відпустіть його. Нас чекають.

Капітан Кумушкін з хвилину співчутливо розглядав мене, зітхнув.

— Вам доведеться все-таки вислухати мене до кінця… Отже, герої валяються на газончиках, потерпілий, скулившись, сидить на доріжці, а в скверику, зрозуміло, переполох. І, звичайно ж, лихим Словом нас згадують, міліцію: мовляв, коли треба, її нема. Дівчинка з собакою виявилася наймудрішою — добігла до постового. Не минуло й десяти хвилин, браві молодці навіть отямитися не встигли, як лежали, так і лежать. А ваш асистент чесно зізнається — ось так і так, напали, збили з ніг он того товариша. А потерпілий товариш, коли постовий обернувся до нього, в очі заявляє: «Ніхто на мене не нападав, нічого не знаю, самі зчепилися, а стороннього втягуєте». Й авоську свою вже в руках держить…

— Як? — вразився я. — Чому?

Знову співчутливий погляд на мене капітана Кумушкіна.

— Злякався, — просто пояснив він. — Ці копійчані розбійнички можуть потім відомстити. Й інші мовчали з тієї ж причини — далі від гріха. Адже не кожен може справитися з трьома… Одне слово, народу багато, а свідків нема.

— Ну-ну, тим більше повинні вжити рішучих заходів — тероризують населення.

— Ех-ех, — з досадою, видихнув капітан Кумушкін. — Заходи? Які?.. Може, накажете своїми силами їх провчити?

— Та боронь боже!

— Саме так, оборони нас від усякого свавілля, ми перші підкорені закону. А пан закон вимагає від нас: докази на стілі А що ми можемо викласти на стіл? Перше — заяву благородного заступника, яка заперечується тим, за кого він заступився. Друге — сліди жорстоких побоїв, завданих усім трьом, аж до вибитих зубів. Третє — пояснювальна довідочка до справи: Копилов Михайло Олександрович — майстер з карате, а користуватися цією небезпечною майстерністю рівносильно застосуванню холодної зброї… І як ви думаєте, що скаже після цього закон?.. Я з хвилину пригнічено мовчав.

— Але чому ж потерпілого не запросили до відділення міліції? — несподівано здивувався я. — Чому тут уважно з ним не побесідували?.. Чому через боягуза повинна терпіти порядна людина? Через підлого боягуза!

Кумушкін скрушно покрутив кашкетом.

— Отож і воно. Поки молодчиків, які розвалювалися на частини, збирали з газонів, потерпілий наче крізь землю провалився. Так, постовий дав промах. Він не наш — з ДАІ. Спасибі йому і на тому, що згодився пост покинути.

— Дивні фокуси викидає життя, — промовив я прибито, — очевидне недоказове, підлість некарана, а самовідданість непростима. Та невже це вас не лякає, товаришу Кумушкін?

— А я себе, товаришу Гребін, у рукавичках тримаю. На нашій роботі обурюватися і кипіти — швидко випаруєшся, для діла тебе не залишиться.

— І як же ви сьогоднішню справу вирішите? Яким чином?

— У три етапи, товаришу Гребін, у три етапи. Перший етап, можна вважати, уже пройдено — звернув пильну увагу на цих покидьків. Їм моя увага — ніж гострий, за кожним з них напевне хвіст тягнеться. А зараз — друге: прощу їх великодушно…

— Як?!

— А ви хотіли б, щоб я їх до лави підсудних приволік? Вони-то сядуть, але поруч з собою посадять Аніку-воїна. А кому закон більше запише-це питання ми з вами вже розглядали. Тож чи не ліпше негідників відпустити, щоб самовідданого хлопця врятувати? Чи ви думаєте інакше, товаришу Гребін?

— Гм, так! Подвійна бухгалтерія.

— На жаль, ще третій пунктик є. І дуже неприємний. Благородний Аніка перестарався — вибив одному зуби. Ось цей не вгомониться, вимагатиме медичного огляду, одержить відповідну довідку, разом із заявою підсуне її мені чи комусь вище. Тоді вже я безсилий зупинити судовий розгляд.

Я мовчав, я покірно чекав, коли капітан Кумушкін підкаже новий рятівний хід конем.

— Щоб підстрахуватися, — діловито продовжував він, — до протоколу доведеться внести пунктик — вставити зуби за рахунок Копилова. І завбачаю — початкуючий кримінальник торгуватиметься, вимагатиме золоті…

— Гм, та-ак…

— Раджу погодитися, інакше за зуби Копилов може заплатити не тільки грішми.

Капітан Кумушкін підвівся, плечистий, випнуті груди, серйозний, явно задоволений собою. Я мовчав.