Не вурдалаки - Талан Светлана. Страница 20

– А хіба я щось дурне тобі радила?

– Ні. Ти завжди маєш рацію. Мені б твої здібності! Краще зізнайся: ти пообіцяла Ніні, що ми будемо жити втрьох?

– Еге ж, – зітхає Валя, – пообіцяла. Як іноді погано, що я не вмію брехати!

…січня 1957 р

Сама дивуюся, як швидко звикла до нових друзів. Гадала, що буду довго адаптуватися до нового оточення, вивчати незнайоме місто, але студенти так швидко знаходять спільні інтереси. За місяць ми з Валею крок за кроком, вулиця за вулицею освоїли місто, перезнайомилися чи не з усіма студентами нашого факультету. Стільки нових друзів, вражень, емоцій, що аж голова обертом йде! Вже й на новому місці помітили організаторські здібності моєї подруги. Тепер вона входить до складу профкому інституту. Сьогодні ввечері Валя повернулася додому з сяючим обличчям.

– Танцюй! – весело сказала вона з порогу, тримаючи в руках якісь папірці.

– Лист від Романа?

– Не вгадала! Роман і так тобі часто пише, а у мене є щось цікавіше.

– І чому ви так галасуєте? – запитала Ніна, знімаючи з обличчя книжку. Я гадала, що вона читає, а та спала, прикрившись підручником.

– Прокидайся і ти, ледацюго, – весело сказала Валя. – Для тебе теж гарна новина.

– Та не тягни ти кота за хвіст. – Ніна відклала книгу вбік. – Кажи вже, що роздобула.

– Три квитки із запрошеннями на вечір до сільгоспінституту! – урочисто сказала Валя. – А там, як ви вже здогадалися, буде багато хлопців. Тож продовжуйте мою думку…

– Будуть танці! Буде весело! – Ніна на радощах підскочила на ліжку так, що воно жалібно заскрипіло-запищало.

– Це добре! Ти справжня подруга! – сказала я, бо полюбляла танцювати. – І коли це буде?

– Цієї суботи, мої любі! – Валя віддала нам запрошення. – Хоча б подякували, невдячні! Гадаєте, так просто було дістати через профком аж три квитки, коли на цілий факультет нам виділили лише десять?

Валя удавано насупилася, а ми з Ніною поцілували її у дві щоки.

…січня 1957 р

Минуло вісім місяців чекання. На стільки ж зменшилася відстань до моєї зустрічі з Романом. За цей час я стала рабою чекання. Кожного дня чекаю листа. Роман писав часто. Я не в змозі дочекатися відповіді, тому пишу майже щодня. Я живу його листами, живу надією. Якось Валя натякнула, що хлопцям на службі не вистачає спілкування зі слабкою половиною, тому вони пишуть листи. І ще не факт, що повернуться до тієї, яка чекає на нього.

– Дарма, – відповіла я їй. – Нехай у мене було лише кілька побачень. Але вони варті того, щоб чекати три роки.

– Молодість протече, як пісок між пальцями. А ти все сама та сама. Пожалкуєш, та буде пізно, бо кращі роки залишаться позаду.

– Наші зустрічі варті років.

– Марійко, це все романтика. А ми живемо в буднях.

– Я живу надією.

– Болісно буде, коли в надії зламають крила, – зітхає Валя.

– Надія завжди з крилами. І немає у світі тієї сили, щоб зламала її крила, – натхненно кажу Валі. – А без крил, без польоту мрій – це сіра буденність. Я не хочу просякнути нею, я хочу і буду літати на крилах надії.

– Ти на мене не ображаєшся? – Валя обнімає мене за плечі.

Хитра лисичка. Спочатку зіпсує настрій, а потім підлещується.

– Твій Вася зараз не тут, але ти чекаєш на зустріч? – запитую я, ідучи в атаку. – Живеш надією?

– Не порівнюй! – сміється. – То ж Вася! Його не можна не кохати, не чекати на нього! До речі, ти мені так і не розповіла, коли і як ти вперше побігла на побачення до Романа.

– Я тобі вже казала, – відповідаю я, і на білу серветку, яку я в цей час вишивала, капнула кров з пальця, який вколола голкою. – Я з Романом випадково зустрілася в той день, коли ми зустріли Василя.

– Ти щось не договорюєш, – каже Валя і намагається заглянути мені у вічі, а мені здається, що заглядає у глибину душі, де принишкла і сидить моя брехня, як мишка у нірці.

– У мене нема від тебе секретів, – відповідаю я і, щоб змінити тему розмови, пропоную: – Досить нам плескати язиками. Давай краще почитаємо.

…січня 1957 р

Вечір відпочинку в сільгоспінституті мені сподобався. Коли розпочалися танці та оголосили «білий» танець, Валя одразу ж запросила якогось юнака. Вже за мить я її загубила з поля зору, бо подруга розчинилася в натовпі танцюючих. Ніна теж не пасла задніх – пішла з кимось вальсувати, а я засоромилася сама підійти до якогось хлопця, тому стояла, як пеньок серед дерев у лісі, та ніяково кліпала очима.

– Ви не хочете мене запросити? – раптом почула я чоловічий голос зовсім поруч.

Біля мене стояв високий стрункий юнак. Він так щиро посміхався, що я не витримала і відповіла йому усмішкою.

– Мене звати Дмитро, – сказав він.

– Марія, – я подала йому руку.

Напевне, він сприйняв мій жест як запрошення, бо я незчулася, як опинилася з ним серед танцюючих. Дмитро добре та легко танцював. Це мені сподобалося, і до кінця вечора ми з ним не пропустили жодного танцю. Я дізналася, що його прізвище Гаркавченко, він навчається в художньому училищі, рідне місто за сорок кілометрів звідси, тож він живе з другом у своєї тітки тут, у місті, і не так вже й далеко від нашого помешкання. Я теж трішки розказала про себе. Ми не помітили, як швидко перейшли на «ти» і як ще швидше сплинув час. Вимкнули музику, і танці закінчилися.

– Ось так завжди! – сказав Дмитро. – Такий гарний вечір, приємне знайомство, а вони: «Просимо покинути приміщення». Несправедливо!

– Це точно! – засміялася я, бо дійсно час не минув, а пролетів. Ще б танцювати й танцювати! Але нічого не вдієш.

З подругами я зустрілася біля аудиторії, в якій ми залишили верхній одяг. Посмикали дверну ручку – зачинено. Хтось пішов шукати ключі, а я зловила на собі погляд Дмитра. Він стояв поодалік вже вдягнений та не зводив з мене очей. Я знітилася та сховалася за Валю.

– Ти чому така наполохана? – запитала вона. – Тебе образив той довготелесий?

– Дмитро, його звуть Дмитро, – тихо сказала я. – Ні, ми добре провели вечір.

– Розкажеш мені про нього?

– Нічого розповідати. Потанцювали та і все. Та де ж ті ключі? Ми не встигнемо на останній автобус! – сказала я, кинувши погляд на великий годинник, що висів на стіні.

– А й справді, – занепокоїлася Валя. – Якщо за десять хвилин ми не будемо на зупинці, пиши пропало. Зараз я знайду чергового і все дізнаюсь.

– Цікаво, чи далеко до міста? – запитала я, але Валю вже як вітром здуло.

– До міста сім кілометрів, – почула я знайомий голос.

Поруч стояв Дмитро, мнучи в руках шапку.

– Нічого собі! А потім ще доведеться їхати трамваєм та трішки йти пішки. І коли ж я потраплю додому?

– Я проведу тебе додому, – сказав він, не відриваючи від мене погляд.

– Я не сама, тож можеш не проводжати. Ти ще встигнеш на автобус.

– Ні. Я проведу тебе, – неголосно, але наполегливо сказав Дмитро. Я не стала заперечувати і подумала, що коли б сказали, що танці продовжені ще на дві години, то танцювала б безупинно. А зараз поглянула на годинник, зрозуміла, що все-таки доведеться йти пішки, й одразу ж відчула, як гудуть ноги від утоми. Нарешті повернулася Валя з невтішною новиною.

– Друзі! – голосно сказала вона. – Доведеться чекати з півгодини. Черговий, який зачиняв це приміщення, відпросився раніше додому, бо в нього застуда. На жаль, він випадково забрав ключ. І на щастя, він живе неподалік, тож за ним вже пішли, і незабаром ми зможемо звільнити з полону свій одяг.

Я з Дмитром йшла позаду всіх. Ми розмовляли про наше студентське життя, про свої родини, тому незчулися, як дійшли до першої трамвайної зупинки. Дмитро і тут не захотів їхати додому. Він сидів поруч зі мною, а якась жіночка похилого віку весь час на нас пильно дивилася. Чи згадувала свою молодість? Чи Дмитро нагадав їй сина, який, можливо, не повернувся з фронту? Чи то просто милувалася нашою молодістю?

– Агов! – Валя шарпнула мене за рукав. – Не спати! Наша зупинка.