Не вурдалаки - Талан Светлана. Страница 17

– Відчепися від мене! Набрид! – скрикнула я та побігла від нього до будинку.

Валя прийшла пізно. Виглядала задоволеною.

– Не спиш? – торкнулася мого плеча.

– Як бачиш.

– То який тебе ґедзь сьогодні вкусив?

– Захотілося додому.

– Як тобі Роман?

– А що мені? Роман як Роман. До речі, до тебе залицялися гарніші хлопці. А тобі… він сподобався? – запитала я, відчуваючи, як завмерло серце в очікуванні відповіді.

– Чесно кажучи, я ще сама не зрозуміла. Але Вася все-таки кращий, – зітхнула подруга та додала: – Вася найгарніший!

Валя швидко заснула, а в мене сон як вітром здуло. З голови не йшов Роман. Його образ стояв весь час перед очима. Ці лагідні очі, які проникли до самих глибин моєї душі, теплі, і в той же час міцні руки, приємна лагідна посмішка… Я намагаюся відключити всі емоції та включити холодний розум, щоб збагнути, чому цей образ не відходить від мене. Чому одна лише згадка про нього мене так хвилює, змушує серце шаленіти у грудях? Невже це кохання з першого погляду? Якщо так, то воно залишиться нерозділеним, бо сама ж дала Валі пораду зустрічатися з ким завгодно, щоб забути Василя. Ну й дурна ж я! Якби ж то знати, де впадеш, то соломки підмостила б. Як би то не склалося, а я ні в чому не зізнаюся Валі. Нехай все є, як є. Але думки про Романа не дають заснути. Я лежу тихенько, щоб не розбудити подругу.

Лише коли на небі почали гаснути зірки і кімнату стало заливати передсвітанковою синню, я забулася у тривожному сні.

…травня 1956 р

Стоять гарні весняні дні. Зараз така пора року, що все радіє навколо. Забіяки-горобці влаштовують то сварки за знайдену крихітку хліба, то здіймаються веселою зграйкою, сідають на гілля дерев і про щось своє, пташине, цвірінчать безупину. Гарна днина вигнала на вулицю і старого, і малого. Зазвичай я завжди раділа приходу весни, коли, здавалося, весь світ радіє, купається у теплому промінні сонця. Так було завжди, але не зараз. Я втратила душевний спокій, бо кожної хвилини думала про Романа. Одна лише згадка про нього змушувала кров текти по моєму тілу пульсуючими поштовхами.

Я знову і знову вештаюся вулицями міста без усякої потреби. Учора ввечері, коли Валя побігла на побачення до Романа, у мене під серцем щось боляче шпигнуло.

– Марійко, – сказала подруга, крутячись перед дзеркалом, – ти така сумна, що без сліз на тебе не глянеш. Можеш мені врешті-решт розповісти, що з тобою трапилося?

– Звідки ти таке взяла? – запитую її і змушую себе видавити щось на кшталт посмішки. Вона виходить у мене натягнутою та нещирою. – Зі мною все гаразд.

– А то я тебе не знаю! Ходиш усі дні, як з хреста знята.

– Напевне, перевтомилася.

– Тоді пішли з нами, погуляємо, подихаємо весняним повітрям на повні груди!

– Ні! – майже істерично скрикую я. – Я нікуди не піду.

Дійсно, зустрітися з Романом ще раз не придавало мені оптимізму.

Коли Валя пішла, мене прорвало, і я дала волю невтішним сльозам. Доки подруга повернулася з побачення, я встигла і наревітися, і трохи заспокоїтися.

– Як пройшло побачення? – запитую Валя.

– А! Так собі. Побачення як побачення, – говорить вона без особливого ентузіазму. – Повешталися вулицями та й усе.

– Він тобі… Він подобається тобі?

– Не особливо. Ти ж мені порадила з кимось зустрічатися, і я дала слово. Ось і тримаю слово. Можливо, і справді Роман допоможе забути Васю?

– Так, – кажу я розгублено та відводжу погляд вбік.

Так і кортить сказати: «Залиш Романа в спокої! Дай мені шанс, бо все одно він тобі не потрібний, а мені…» Але цю думку затьмарює інша: «А якщо Роман не моя, а її доля? Не можна руйнувати їх стосунки». І я деякий час мовчу.

– Розкажи мені про нього, – чомусь кажу я і відчуваю, що одразу зрадницьки запалали щоки.

– Роман закінчує технікум електрифікації. Незабаром піде на службу до армії. Що ще?

– Оце все, що ти знаєш про нього?

– А я не особливо намагалася вивчити його біографію. Ти краще зізнайся, хто тобі так зіпсував настрій? Чи, бува, не Петрусь?

– Не вистачало, щоб я за ним сумувала! Він мені потрібний, як п’яте колесо до воза! – відказую я з деяким роздратуванням, але Валя, на моє щастя, нічого не помічає.

Моя подруга, як завжди, швидко засинає, а я починаю мріяти про неможливе…

…травня 1956 р

За кілька днів я вже навчилася маскувати свій поганий настрій, закрившись у собі, як у мушлі. Валя перестала допікати своїми питаннями, а я мала намір викинути з голови не лише образ Романа, а й сам день, коли його зустріла. Уявила, що це все мені наснилося, а насправді нічого і нікого не було: ані прогулянки в парк, ані знайомства, ані безсонних ночей. Весь вільний час ми з Валею проводили так, як і раніше. Спочатку готувалися до занять, потім читали книжки та вишивали.

…травня 1956 р

Ми засиділися в читальному залі бібліотеки, готуючись до практичних занять. Коли я впоралася із завданням і зібралася йти, Валя зашепотіла:

– Зачекай мене.

– А тобі ще довго?

– З півгодини.

– Петрусю, – звернулася я до нього, – проведеш Валю додому?

Той ствердно кивнув головою, і я вже зібрала книжки, коли Валя шарпнула мене за рукав.

– Що ще?

– Ледь не забула. Повинен Роман прийти. Скажи йому, щоб зачекав мене вдома.

– Добре, – погодилася я і подумала, що всі сили, витрачені на те, щоб викреслити Романа із своєї пам’яті, зійшли нанівець. Я знову побачу його та втрачу спокій.

…Я помітила у вікно Романа, коли він підійшов до хвіртки та розгублено огледівся. Я вийшла на ґанок, махнула рукою: «Заходь». Він трохи завагався, але пішов за мною.

– Проходь, – запрошую. – Сідай, будь як удома. Валя трішки запізниться, тож зачекай її тут.

Говорю до нього, уникаючи погляду. Але відчуваю запах одеколону та цигарок – від цього трішки шумить у вухах та злегка паморочиться в голові. Він починає мене розпитувати: звідки я, де навчаюся. Я відповідаю, і в якусь мить розгублююся та дивлюсь йому прямо в очі. Вони теплі та трішки стомлені. Мені хотілося ось так говорити та говорити. І не важливо про що, аби лише чути його приємний тембр голосу, бачити лагідну посмішку, купатися в ній, як у теплій, чистій та прозорій річці. Хотілося побути з ним наодинці хоча б ще кілька хвилин, але безжальний час нестерпно швидко біг уперед. Кидаю погляд на настінний годинник, і хочеться його розтрощити вщент, щоб він замовк і час зупинився. Мимоволі поглянула у вікно та побачила Валю та Петруся, які підійшли до хвіртки.

– А ось і Валя, – кажу я таким голосом, ніби виношу вирок. Так, це і є мій вирок. Бо за кілька хвилин я залишусь наодинці із сумними думками.

Роман став поруч зі мною, заглянув у вікно. Вони зупинилися та продовжували про щось жваво розмовляти. Петрусь взяв Валю за руку, щось шепнув на вухо, і Валя почала сміятися.

– Вони… Вони зустрічаються? – Роман кивнув у бік Петруся та Валі.

Я промовчала, бо язик вмить прилип до піднебіння. Зараз мені потрібно сказати одне слово «так», і Роман розстанеться з Валею. Це був мій шанс, але я ніколи в житті не брехала. Я не знала, як це робиться.

– Марійко, – сказав Роман і повернув мене себе, заглядаючи в очі. – Петро проводжає Валю? Вони зустрічаються?

Я знову зустрілася з ним поглядом і розтанула у ньому до кінця.

– Так, – прошепотіла я, ніби під гіпнозом його погляду. Від слів брехні світ навколо пішов обертом, і я ледь не зомліла.

– Буду чекати тебе завтра в парку о шостій вечора. Нам треба побалакати. Прийдеш? – запитує Роман уже біля порогу.

– Так, – шепочу спраглими губами.

Роман прожогом кидається надвір, пробігає повз Валю та Петруся. Валя навіть не встигла зрозуміти, що трапилося. Я знесилено сідаю на стілець та намагаюся зрозуміти себе. Чому я збрехала? Як я могла?! Навіщо зрадила найкращу свою подругу? І як я тепер буду дивитися їй у вічі? Від такого напливу питань та думок мені стає моторошно. Світ навколо починає обертатися з шаленою швидкістю, і я майже знепритомніла в той час, коли до кімнати зайшла Валя. Вона швидко вклала мене в постіль, збризнула обличчя прохолодною водою.