Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора. Страница 12

— Дозвольте, господине Ройдон? — спитався Бідвел, нахиляючись і опускаючи руки до шнурків, якими на моїх ногах трималися завеликі черевики. Позичене взуття свідчило про те, що я була не та, за кого себе видавала.

— Будь ласка, — сказав Метью, випереджаючи мою відповідь. Франсуаза поглянула на мене зі співчуттям. Вона знала, як неприємно, коли Метью затикає тобі рота.

Молодик мимовільно сіпнувся, доторкнувшись до моєї теплої ноги й відчувши мій прискорений пульс. Він явно очікував набагато прохолоднішої плоті з менш виразними ознаками життя.

— Не барися, хутко до діла, — суворо наказав йому Метью.

— Вибачте, сір Ройдон, вибачте, мій володарю, — забелькотів хлопець, перелічуючи всі належні титули, окрім, хіба що, «ваша величносте, князь темряви», хоча цей останній також явно мався на увазі.

— А де твій батько, хлопче? — спитав Метью вже добрішим голосом.

— Уже чотири дні, як лежить хворий у ліжку, володарю Ройдон. — Бідвел витягнув із торбинки на поясі шматок повсті і, приклавши до нього кожну мою стопу, обвів контури паличкою з деревного вугілля. Зробивши на повсті якісь позначки, він скінчив свою роботу й швидко відпустив мої ноги. Потім Бідвел витягнув зі своєї торбинки химерну книжечку з квадратних клаптів фарбованої шкіри, зшитих докупи шкіряними мотузочками, і подав її мені.

— А які кольори зараз у моді, майстре Бідвел? — спитала я, відхиляючи книжку вбік рукою. Я потребувала поради, а не тесту з множинними варіантами вибору.

— Дами, які з’являються при дворі, носять біле зі срібним та золотим тисненням.

— Ми не збираємося з’являтися при дворі, — швидко заперечив Метью.

— Тоді чорний, а також рудувато-коричневий. — І Бідвел продемонстрував клапоть шкіри кольору карамелі. Не встигла я й слова сказати, як Метью дав свою згоду.

Потім настала черга старшого чоловіка. Він теж здивувався, коли взяв мою руку і відчув на ній мозолі. Добре виховані панянки, котрі виходили заміж за таких, як Метью, не займалися веслуванням. Сомерс помітив також ґульку на моєму середньому пальці. Панянки з гарними манерами таких ґульок не мали, бо ручки в руках не тримали. Майстер одягнув мені на праву руку явно завелику оксамитно-м’яку рукавичку і взяв голку із затягнутою в неї грубою ниткою.

— Твій батько має все, що йому потрібно, Бідвеле? — спитав Метью.

— Так, дякую, володарю Ройдон, — з легким поклоном відповів чоботар.

— Шарль пошле йому оленини та масла, — додав Метью, окинувши поглядом худорляву постать хлопця. — І вина також.

— Майстер Бідвел буде вдячний за вашу доброту, — сказав Сомерс, ушиваючи голкою рукавичку, щоб щільніше сиділа на руці.

— Є іще хворі? — спитав Метью.

— Донька Рейфа Медоуза захворіла на люту лихоманку. Ми боялися за старого Едварда, але той відбувся трясцею, тільки й усього, — стисло відповів Сомерс.

— Сподіваюся, дочка Медоуза одужала.

— Ні, — відповів Сомерс, відриваючи нитку. — Її поховали три дні тому. Най вона спочине в мирі.

— Амінь, — сказали всі присутні в кімнаті. Франсуаза підняла брови й кивнула головою у бік Сомерса. І я теж мовила «амінь», хоча запізно.

Завершивши обміри й пообіцявши мені черевики та рукавички на кінець тижня, майстри вклонилися й пішли. Франсуаза обернулася й хотіла було вийти також, але Метью затримав її.

— Ніяких нових призначень для Діани, — сказав він суворим голосом. — Потурбуйтеся, щоб Едварду Кембервелу призначили доглядальницю і виділили йому достатню кількість харчів та напоїв.

Франсуаза слухняно вклонилася і вийшла, попередньо кинувши на мене ще один співчутливий погляд.

— Боюся, люди в селі здогадуються, що я нетутешня, — сказала я, пригладивши волосся тремтячою рукою. — Вимова голосних — ось моя головна проблема. Окрім того, мої фрази закінчуються на низхідній інтонації, тоді як вона має бути висхідною. А в яких випадках слід казати «амінь»? Комусь доведеться навчити мене молитися, Метью. Треба починати негайно, бо…

— Охолонь, — перервав мене він, беручи мене руками за талію в корсеті. Його дотик був заспокійливим навіть крізь кілька шарів тканини. — Ти не на усному екзамені в Оксфорді й не на сцені під час дебюту. Від того, що ти напхаєш себе інформацією і завчиш потрібні фрази, користі буде мало. Перш ніж запрошувати Бідвела та Сомерса, слід було зі мною порадитися.

— І як тобі вдається кожного разу видавати себе за когось нового, за когось іншого? — здивувалася я. Метью сторіччями проробляв цей прийом незліченну кількість разів, інсценізуючи власну смерть і відразу ж відроджуючись уже в іншій країні, іншою людиною, яка розмовляла іншою мовою й мала нове ім’я.

— Найголовніша хитрість — це кинути прикидатися. — Мені не вдалося приховати свого здивування, тож Метью повів далі. — Пам’ятаєш, що я сказав тобі в Оксфорді? Не можна жити обманом і видавати себе за людину, коли насправді ти — відьма, чи намагатися видати себе за людину Єлизаветинської доби, коли насправді ти прибула з двадцять першого сторіччя. Наразі оце і є твоє життя. Намагайся не думати про нього як про роль.

— Але ж мій акцент, моя манера говорити…

Навіть мені стала помітною різниця в довжині моїх кроків та кроків жінок у Старій Хижці, але тільки після того як Кіт поглузував над моєю чисто чоловічою манерою ходити широкими розмашистими кроками.

— Ти призвичаїшся й пристосуєшся, — запевнив мене Метью. Тим часом будуть ширитися плітки. Але чужа думка не має ваги у Вудстоці. Невдовзі ти до всього звикнеш, і плітки вщухнуть.

Я з сумнівом поглянула на нього.

— Гадаєш, ти добре знаєшся на плітках?

— Достатньо добре, щоб розуміти скороминущість тієї цікавості, яку виявляють до тебе люди. — Метью поглянув на мій записник і помітив чорнильні плями та нетвердий почерк. — Ти надто міцно тримаєш ручку. Саме через це наконечник пера відривається від паперу, і потік чорнила припиняється. І за своє нове життя ти також тримаєшся надто міцно.

— Я й гадки не мала, що це буде наскільки важко.

— Ти швидко вчишся, а допоки ти в Старій Хижці серед друзів, тобі нічого не загрожуватиме. Але наразі більше не має бути аніяких нових візитерів. До речі, а що ти там пишеш?

— Та так, здебільшого своє ім’я.

Метью швидко прогорнув кілька аркушів мого записника, продивляючись мої записи. І здивовано підняв одну брову.

— Бачу, ти готувалася також і до екзаменів з економіки та кулінарії. Чому ти натомість не записуєш те, що відбувається тут, у цьому домі?

— Тому, що мені потрібно навчитися керувати хатнім господарством шістнадцятого сторіччя. Звісно, щоденник також може стати в пригоді. — Я обміркувала цю думку. Дійсно, ведення щоденника допомогло б мені упорядкувати свої і досі хаотичні уявлення про добу, в якій я опинилася, пришвидшило її адекватне сприйняття. — Мені не слід записувати повних імен. Люди в 1590 році користувалися ініціалами, щоб зекономити папір та чорнило. І ніхто не переймається відтворенням думок чи почуттів. Натомість пишуть про погоду та фази місяця.

— За знання принципів англійського діловодства шістнадцятого сторіччя — оцінка п’ять балів! — посміхнувся Метью.

— А що пишуть у своїх щоденниках жінки? Те саме, що й чоловіки?

Метью взяв мене за підборіддя.

— Ти просто жахлива. Припини перейматися тим, що роблять інші жінки. Будь собою, не схожою на інших. — Коли я кивнула, він поцілував мене і повернувся до свого столу.

Тримаючи ручку якомога вільніше й невимушеніше, я розпочала нову сторінку.

Я вирішила позначати дні тижня астрологічними знаками, записувати погоду, а для нотаток про життя в Старій Хижці використовувати криптограми. Тоді ніхто в майбутньому, читаючи мої записи, не виявить в них нічого незвичайного. Так принаймні я сподівалася.

Цього дня мій чоловік представив мене своєму доброму приятелеві К. М.