Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора. Страница 44

Тримаючи його голову обома руками, я відвела її від себе так, щоб наші погляди зустрілися. Бездоганно гарне обличчя Метью зазвичай приховувало шрами, залишені часом та пережитим. Але тепер усе це проявилося, як на вітрині — і через це він здався мені ще гарнішим. Нарешті я збагнула чоловіка, якого кохала: його наполегливе бажання, щоб я розібралася сама з собою і стала тим, ким є насправді, його небажання вбивати Жюльєту навіть заради спасіння власного життя, його переконаність у тому, що я більше не зможу кохати його, коли дізнаюся про нього правду.

— Я кохаю тебе всякого, Метью: воїна й науковця, вбивцю й цілителя, темного і світлого.

— Як же це тобі вдається? — стиха прошепотів він із ноткою недовіри в голосі.

— Філіп більше не зміг би так жити. Твій батько продовжував би спроби покінчити з життям, а з того, що ти мені розповів, стає ясно, що страждати й далі після всіх пережитих тортур йому було вже несила. — Не знаю, якою мірою, але мій коханий Метью тепер знав, всотавши разом із кров’ю і батькові спогади, яких тортур зазнав Філіп. — Те, що ти зробив, було актом милосердя.

— Коли все це скінчилося, мені захотілося щезнути, покинути Сеп-Тур і більше ніколи туди не вертатися, — зізнався він. — Але Філіп змусив мене дати обіцянку підтримувати родину і тримати братство укупі. Я поклявся також турбуватися й про Ізабо. Тому я й залишився тут, сидів у його кріслі, смикав за політичні мотузки, які він наказав мені смикати, і завершив війну, за перемогу в якій він віддав своє життя.

— Філіп не довірив би добробут Ізабо тому, кого він зневажав. І не поставив би боягуза на чолі Ордену Лазаря.

— Болдвін звинуватив мене у тому, що я набрехав про передсмертні побажання Філіпа. Він гадав, що братство відійде йому. Ніхто не міг збагнути, чому батько натомість заповів Орден Лазаря мені. Може, то був завершальний акт його божевілля.

— То була віра, — тихо мовила я, переплітаючи свої пальці з пальцями Метью. — Філіп довіряє тобі. І я також. Оці руки збудували цю церкву. Вони були достатньо сильні, аби тримати сина і твого батька в останні секунди їхнього життя на цій землі. І цим рукам ще належить багато зробити.

Високо угорі почувся шум крил. Через високі вікна до церкви залетів голуб і заблукав серед оголених брусів даху. Потім він вибрався з їхнього лабіринту, шугонув униз і сів якраз на той камінь, що позначав місце, де спочивали Бланка та Лукас. А потім почав, немов витанцьовуючи, ходити по ньому кругами, аж поки не помітив нас із Метью. Схиливши голову набік, голуб подивився на нас своїм блакитним оком.

Метью скочив на ноги від такого несподіваного вторгнення, і переполоханий голуб відлетів до протилежного боку апсиди. А потім, трохи стишивши лет, пронісся перед зображенням Діви Марії. Коли я вже не сумнівалася, що голуб розіб’ється об стіну, він раптом змінив напрям свого руху — і вилетів через вхід, яким я потрапила до церкви.

Довге перо з крила голуба закружляло у потоках повітря і опустилося перед нами на кам’яну долівку.

— Я ніколи раніше не бачив у церкві білого голуба, — сказав Метью, глянувши на півкупол апсиди, де над головою у Христа пурхав такий самий птах.

— Це — прикмета воскресіння й надії. Ти ж знаєш, відьми вірять у прикмети. — Я притиснула його руки до згубленої пір’їни. А потім легенько поцілувала в лоба, повернулася і пішла. Можливо, тепер, коли він поділився зі мною своїми спогадами, йому вдасться знайти спокій.

— Діано! — гукнув мене Метью. Він і досі стояв біля могили своїх рідних. — Дякую, що вислухала мою сповідь.

Я кивнула.

— Побачимося вдома. І не забудь забрати своє перо.

Він проводив мене поглядом, а я йшла повз сцени мук і порятунку на порталі між світом Бога та світом людини. Надворі чекав П’єр і, не промовивши жодного слова, відвів мене до маєтку. Філіп почув, що ми наближаємося, і вже чекав на мене в залі.

— Ти знайшла його у церкві? — тихо спитав він. Від одного його вигляду — такого міцного й бадьорого — моє серце защеміло. Як же Метью вдавалося ладнати з ним?

— Так, знайшла. Ви б могли й попередити мене, що сьогодні день народження Лукаса, — дорікнула я, подаючи накидку Катрін.

— Ми вже навчилися передчувати оці моменти похмурого настрою, які трапляються тоді, коли Метью нагадують про його сина. І ти навчишся.

— Справа не лише в Лукасі, — відказала я й відразу ж замовкла, побоюючись бовкнути зайве.

— Метью, напевне, розповів тобі і про свою смерть. — Філіп провів пальцями по волоссю — приблизно так, як це зазвичай робив його син. — Я ще можу зрозуміти його горе, але не його почуття провини. І коли вже він залишить своє минуле позаду?

— Деякі речі забути неможливо, — заперечила я, дивлячись Філіпу прямо у вічі. — Неважливо, що ви, на вашу думку, розумієте. Якщо ви дійсно любите його, то повинні дозволити йому самому воювати з власними демонами.

— Ні. Він мій син. Я не можу підвести його і залишити напризволяще. — Лінія рота Філіпа набула жорстких обрисів. — Він відвернувся і пішов геть. — До речі, я отримав звістку з Ліона, мадам, — кинув він через плече. — Згідно з бажанням Метью, невдовзі до нас прибуде одна відьма, щоб вам допомогти.

11

— Зустрінеш мене в сіннику, коли повертатиметеся з села. — Філіп, поновивши свою дратівливу звичку з’являтися і зникати за частку секунди, несподівано постав перед нами в бібліотеці.

Відірвавши погляд від книги, я нахмурилася.

— А що в сіннику?

— Сіно. — Сповідь Метью в церкві тільки зробила його метушливішим та дратівливішим. — Батьку, я зараз пишу нашому новому папі. Ален повідомив мене, що конклав зробить сьогодні заяву про те, що бідолашного Ніколо все одно обрали папою, попри його благання не начіпляти на нього ярмо офіційних обов’язків. Але що таке бажання одного чоловіка проти волі Філіпа Іспанського та Філіпа де Клермона?

Філіп потягнувся до свого ременя. Із боку Метью почувся гучний ляскіт. То Метью спіймав кинджал долонями, зупинивши його за якийсь дюйм від своїх грудей.

— Його святість можуть почекати, — мовив Філіп, вивчаючи позицію, в якій опинився його кинджал. — Треба було мені метнути його в Діану. Тоді твоя реакція була б набагато швидшою.

— Вибач, що зіпсував тобі розвагу, — відказав Метью з холодною люттю в голосі. — У мене вже давно не кидали ножів. Боюся, я дещо втратив кваліфікацію.

— Якщо не прийдеш до сінного сараю, коли годинник ударить другу, я сам піду шукати тебе. І наступного разу візьму з собою не кинджал, а дещо солідніше. — Висмикнувши кинджал із рук Метью, Філіп заволав, гукаючи Алена, котрий, як виявилося, стояв якраз позаду нього.

— Ніхто не має заходити до нижнього сараю, аж поки я не дам дозволу, — сказав Філіп, заганяючи свій кинджал до шкіряних піхв.

— Я так і зрозумів, сір. — Це було найсміливішим натяком на докір, який тільки міг дозволити собі Ален.

— Мені набридло жити поміж такої великої кількості тестостерону. Що б там Ізабо не думала про відьом, мені шкода, що її зараз тут немає. А якщо вам цікаво, що таке тестостерон, то відповім — це ви, — сказала я, тицьнувши пальцем у Філіпа. — І синочок ваш не набагато кращий.

— Значить, вам забажалося жіночої компанії? — Філіп посмикав себе за бороду і зиркнув на сина, відверто вираховуючи, скільки нахабного тиску з його боку іще зможе витримати Метью. — І чому це я раніше про це не подумав? Замість чекати, поки приїде відьма для Діани з Ліона, нам слід було послати її до Марго. Вона б навчила її поводитися, як належить справжній французькій пані.

— Те, що Луїс та Марго витворяли в Уссоні, є іще гіршим за їхні витівки в Парижі. Та жінка ні для кого не може бути зразком, а тим паче для моєї дружини, — сказав Метью своєму батьку, спопеляючи його поглядом. — Якщо вони не стануть обачнішими, то люди невдовзі дізнаються, що ретельно сплановане убивство Луїзи, яке влетіло нам у копієчку, було не чим іншим, як фальшивою виставою.

— Як для чоловіка відьми ти надто квапишся зі своїми судженнями про пристрасті інших, Маттеусе. Луїс твій брат.