Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора. Страница 43
Я прокашлялася.
— І нарешті з’явився Лукас.
— Так. Після багатьох років, коли я запліднював Бланку смертю, мені вдалося дати їй Лукаса, — сказав Метью і замовк.
— А чим ти міг зарадити, Метью? То було шістнадцяте сторіччя, і тут лютувала епідемія. Ти не міг врятувати ані сина, ані дружину.
— Я міг принаймні відмовитися від неї, не кохатися з нею. Тоді не було б кого й втрачати! — вигукнув Метью. — Вона не казала «ні», але коли ми кохалися, в її очах я завжди бачив спротив і неохоту. Кожного разу я обіцяв їй, що цього разу дитинча неодмінно виживе. Я б усе віддав, аби тільки…
Мене боляче вразило, яку ж сильну прив’язаність і досі відчував Метью до своїх померлих дружини та сина! Їхні духи й до сих пір витали над ним і над цим селом. Але тепер я принаймні мала пояснення, чому він так вперто уникав мене: саме через це глибоко вкорінене почуття провини й горя, які він носив у своїй душі багато сторіч. Можливо, з часом мені вдасться послабити ту міцну хватку, якою Бланка й досі тримала Метью. Я підвелася і підійшли ближче до нього. Коли я торкнулася пальцями його плеча, він аж сіпнувся.
— Це ще не все.
Я аж заціпеніла.
— Я намагався покінчити і зі своїм життям теж. Але Бог не схотів прийняти його. — Метью підняв схилену голову. Довго дивився поперед себе на потертий камінь із заглибленнями, потім — угору, на дах.
— Ой, Метью…
— Я тижнями думав про Бланку та Лукаса, але мене непокоїло те, що вони були у раю, а Бог неодмінно запроторить мене до пекла за мої гріхи, — сказав Метью невимушеним тоном, наче так неодмінно мало статися. — Я порадився з однією жінкою з села. На її думку, мене переслідували духи — Бланка та Лукас не могли через мене покинути це місце, мов прив’язані. Стоячи на риштуванні, я поглянув униз, і мені на мить здалося, що їхні душі, можливо, поневолені якраз під тим каменем. Якщо я на нього впаду, то Бог не матиме іншого вибору і буде змушений їх пустити. Або дозволити мені поєднатися з ними, де б вони не були.
Це була хибна логіка чоловіка, доведеного до відчаю, а не раціонально мислячого вченого, якого я знала.
— Я був такий втомлений, — зморено сказав Метью. — Але Бог не давав мені спати після того, що я накоїв. За мої гріхи він віддав мене створінню, яке перетворило мене на істоту, не здатну жити, померти чи навіть знайти скороминуще забуття у своїх мріях та снах. Усе, що я можу, — це пам’ятати.
Метью замовк, зморений та холодний. На дотик його шкіра була холоднішою, аніж морозне повітря, що нас оточувало. Сара неодмінно знайшла б якесь закляття, щоб допомогти Метью полегшити його страждання, але я тільки й могла, що пригорнути до себе його неохоче тіло й поділитися з ним усім тим теплом, що мала.
— Відтоді Філіп завжди мене зневажав. Гадає, що я слабак, надто кволий, щоб одружитися з такою жінкою, як ти. — Нарешті я знайшла причину відчуття неповноцінності й нікчемності, яке переслідувало Метью.
— Ні, — впевнено заперечила я. — Твій батько любить тебе. — За час мого перебування в Сеп-Турі Філіп виявив до Метью багато емоцій, але жодна з них не несла в собі ані найменшого натяку на зневагу.
— Хоробрі чоловіки не кінчають життя самогубством, хіба що у бою. Так він казав Ізабо, коли з мене щойно зробили вампіра. Філіп казав, що мені бракує хоробрості бути маньясангом. За першої ж нагоди він відправив мене воювати. «Якщо ти вирішив покінчити з власним життям, — сказав він, — то матимеш змогу зробити це заради вищої мети, а не через жаль до самого себе». Я ніколи не забуду його слова.
Надія, віра, хоробрість — три елементи простого кредо Філіпа. Метью ж відчував, що не має нічого, окрім сумнівів, нестійких поглядів та бравади. Але ж я знала іншого Метью.
— Ти так довго мучив себе цими спогадами, що вже не можеш відрізнити правду від неправди. — Я обійшла його, щоб поглянути прямо йому в обличчя, і стала навколішки. — Знаєш, кого я бачу, коли на тебе дивлюся? Декого дуже схожого на твого батька.
— У тих, кого ми кохаємо, ми завжди прагнемо бачити Філіпа. Але я зовсім не такий, як він. От якби Гуго, батько Гелоугласа, залишився живий, то він би… — Метью відвернувся і поклав на коліно тремтячу руку. Значить, у його шафі був іще один скелет, який він мав мені продемонструвати.
— Я вже пробачила тобі одну таємницю, Метью: ім’я представника родини де Клермонів, який є членом Конгрегації в наш час. А дві таємниці — то не забагато?
— Хочеш, щоб я розкрив тобі свій найстрашніших гріх? — спитав Метью і замовк. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж він озвався знову. — Це я позбавив його життя. Він благав, щоб це зробила Ізабо, але у неї забракло духу. — Метью відвернувся.
— Це ти про Гуго? — прошепотіла я, співчуваючи і йому, і Гелоугласу.
— Про Філіпа.
Між нами впав останній бар’єр.
— Німці довели його до божевілля, завдаючи болю і позбавляючи їжі, пиття та сну. Якби Гуго був живий, то він переконав би Філіпа, що навіть у такому жахливому стані, до якого його довели, можна було сподіватися на подальше більш-менш повноцінне життя. Але Філіп сказав, що він надто виснажений і спустошений, щоб боротися далі. Йому хотілося заснути назавжди, а я… я знав, що то таке — бажання заплющити очі й поринути у забуття. Прости мене, Господи, я зробив те, що він просив.
Метью затрусило. Я знову обняла його і пригорнула до себе, не зважаючи на те, що він опирався, знаючи лише одне: йому був потрібен хтось або щось, на кого можна було б опертися, коли хвилі спогадів із гуркотом падають на нього одна за одною.
— Після того як Ізабо не піддалася його умовлянням, ми виявили, що Філіп намагається перерізати собі вени. Але він не мав сили міцно тримати ножа і тому не міг цього зробити як слід. Він раз по раз різав себе, забризкуючи все довкола кров’ю, але рани були неглибокі й швидко загоювалися. — Тепер Метью говорив скоромовкою, немов нарешті греблю прорвало, і слова полилися з нього потоком. — І чим більше власної крові проливав Філіп, тим лютішим ставав. Бо після нацистського табору він на кров навіть дивитися не міг. Ізабо забрала у нього ніж і сказала, що допоможе йому звести рахунки з життям. Але маман ніколи б не пробачила собі цього, якби зробила.
— Значить, ти зарізав його, — ствердно сказала я, заглянувши Метью у вічі. Я ніколи не закривала очі на те, що йому доводилося робити, щоб вижити як вампіру. І я не могла просто так відвернутися від гріхів чоловіка, батька і сина.
Метью похитав головою.
— Ні. Я випив його кров — усю, до останньої краплини, щоб Філіп не мав змоги бачити, як марно проливається його життєва сила.
— Але ж це значить, що ти побачив… — і я замовкла, не в змозі приховати жах у своєму голосі. Коли вампір п’є кров іншої істоти, спогади цієї істоти потрапляють у нього разом із рідиною і проявляються згодом скороминущими дратівливими спалахами. Метью звільнив свого батька від мук, але спершу взяв від нього все, що вистраждав Філіп.
— Більшість спогадів істот ллються рівномірним потоком, немов стрічка розмотується. А з Філіпом це було все одно, що проковтнути гострі друзки скла. Навіть коли мені трапилися в крові його спогади про недавні події, його розум був настільки сильно пошматованим і розрізненим, що я ледь зміг продовжувати. — Його тремтіння посилилося. — Здавалося, що це займе цілу вічність. Філіп був скалічений, розгублений і переляканий, але в серці й досі зберігалася лють. Його останні думки були про Ізабо. То були єдині цілісні спогади, спогади, які він і досі примудрився зберегти.
— Усе буде добре, все буде добре, — знову й знову стиха промовляла я, міцно тримаючи Метью у своїх обіймах, аж поки не відчула, як його внутрішнє напруження спадає.
— Ти спитала мене у Старій Сторожці, хто я такий. Я вбивця, Діано. Я убив тисячі, — нарешті вимовив Метью глухим голосом. — Але мені ніколи не доводилося потім дивитися їм у вічі. Ізабо не могла дивитися на мене, не згадуючи при цьому смерть мого батька. А тепер мені доводиться дивитися у вічі тобі.