Розколоте небо - Талан Светлана. Страница 32

Лупіков і сам усе ретельно записував за доповідачем, і парторгу наказав записувати. У перервах між засіданнями він підходив до однопартійців, які жваво обговорювали нову статтю Сталіна, прислухався до кожного слова. З усього почутого зробив висновок: не потрібно приймати радикальних рішень, принаймні зараз, треба дати куркулям спокій і більше приділити уваги організаційним питанням, підготуватися до посівної кампанії. Вже наприкінці дня їх поодинці викликали в кабінети, де сварили за перегинання палиці та попереджали про особисту відповідальність. Що ж, Павлу Чорножукову пощастило. Поки буде сидіти у своїй норі. Втім, потрібно й надалі вести роз’яснювальну роботу серед населення. Нехай потихеньку, помаленьку, але ж пишуть заяви. А нариватися на гнів керівництва немає ні сенсу, ні бажання. Якщо товариш Сталін прийняв таке рішення, то воно є правильним. Чи може бути якийсь сумнів?

Розділ 30

Варя щойно вийшла з хати бабусі, як у двір пропхався спочатку величезний клунок, а за ним — Ольга. Жінка кинула оберемок сіна, перетягнутий мотузками, на прочищену від снігу доріжку, видихнула:

— Ледь доперла!

— Куди ти його тягнеш? — усміхнулася Варя, побачивши захекану сестру, в якої повні щоки розчервонілися і стали схожі на два стиглі помідори.

— Спочатку дай попити, — попросила сестра.

— Ходімо до хати, — запросила Варя. — До мене чи до батьків? — спитала вона, бо бабусина хатинка тепер була посередині, по один бік — будинок батьків, по другий — Варі з Василем.

— До батьків звичніше, — відповіла Ольга.

— Олю, пообідаєш з нами? — гостинно запитала мати.

— Лише водички поп’ю, — відказала донька.

— Ти так рідко до нас заходиш, — незлостиво дорікнув батько.

— А коли мені ходити? — сказала Ольга, випивши повний кухоль води. — Мої старі як удома щось зробити, у полі працювати чи дітей глядіти, так одразу немічні та кволі, а як на роботу в колгосп, то біжать як коні. Попереду табуна мій Іван, а вони — за ним. Як вранці почули гармоніку Михайла, кидають ложки і, як голий у баню, спішать на роботу. Чи їм там медом намазано? Кажуть, хліб заробляти йдемо. Своє поле віддали, тепер на чужому будуть працювати. Побачимо, що зароблять. Може, стільки, що й у комору зерно не поміститься? Дві корови віддали в колгосп, одна з них — тільна. Я впала, коли корів забирали, за її ноги чіплялася, репетувала «Не віддам!», та хто мене слухав? Як згадаю той день — мороз по шкірі. Залишили нам одну корівку, діти за день то молоко поп’ють, то я сиру краплю їм зроблю, а старі прибіжать ввечері додому й по глечиках заглядають. Ще й невдоволені. Питаються: «Ти за день усе молоко попила, ледащо?» Це я ледаща? З ранку до вечора на ногах.

— Тебе не женуть на роботу? — поцікавився батько.

— Вже не раз приходив до хати Лупіков. Хоче бачити мене на роботі.

— А ти що йому?

— Кажу: забирай до себе моїх дітей, няньчи їх, а я піду на роботу, — усміхнулася Ольга. — Нікуди мені подітися. Прийде весна, піду на посівну.

— А зараз куди метешся? — запитала Варя.

— Чули, як цілими днями ревуть колгоспні корови? Чужу скотину шкода, а там дві мої корівки. Не ходила туди, щоб не бачити їх, щоби вони відвикли від мене, щоб не обливалося серце кров’ю. Та оце не витримала, зайшла подивитися, як вони там. Ой лишенько, що я побачила! Бідні корівки померзли, під ними соломи підстелено, як для кошеняти. Чиясь корівка вивихнула ногу і лежить напіввмерзла у калюжі своєї сечі. Я побігла по людях, склали чоловіки у корівнику сяку-таку грубку, нанесли дров, тож тепер топлять.

— А що ж голова колгоспу? Для чого його вибирали?

— Він в усьому слухається Лупікова, а у самого замість голови капустина на плечах. Каже, Лупіков сказав, що незабаром прийде весна і надворі потеплішає. Я йому на те: «А якщо твій За…ков скаже, що весна не прийде, то її не буде?» Стоїть як телепень, очі на мене вирячив. Що з нього візьмеш? Жаба — вона і є Жаба. В селі ж виріс і не розуміє, що до весни всі корови подохнуть. Тож тепер із жінками носимо худобі і солому, і сіно, бо худі стали, як скелети.

— Докерувалися, — зауважив батько і скрушно похитав головою.

— То я піду? — сказала Ольга.

— Як там Олеся? — поцікавилася мати. — Ми до неї навідуємося, але ж часто не будеш ходити, коли Ониська постійно вдома.

— Вдень на роботі в колгоспі, а прийде додому, то й у печі потухло. Уся робота на ній. Добре, що з дитинства до праці привчена, тож у хаті чистенько, все прикрасила своїми вишитими рушничками та скатертинками. Тільки живуть там свині, дівчина прибирає, а вони за нею паскудять. Та ще й Ониська, коли нажреться самогону, пудить вночі на чистеньку постіль. А прати кому? Олесі!

— Чоловік хоча б жаліє? — запитала мати.

— Хтозна, — стенула плечима Ольга. — Мені не жалілася.

— Дай-то Бог! — мати перехрестилася на образи.

Ольга пішла, перехопивши через плече в’язку сіна, і лише тоді Варя зізналася:

— Мені Олеся жалілася, що Йосип не дуже чемно з нею поводиться. Коли тверезий, то ще контролює себе, а коли вип’є…

— Він здійняв на неї руку? — сердито запитав батько.

— Не б’є, але стусанів дає, — відповіла Варя.

— Я з ним поговорю.

— Не треба, тату, — попрохала Варя. — Ви можете себе не стримати, тоді лиха не збудешся. Я попрошу Василя, нехай з ним побалакає по-чоловічому.

— Гаразд, — зітхнув батько. — Тільки, той… Обережно нехай, — додав згодом.

Розділ 31

Непевність уже виснажила Павла Серафимовича, тож коли у хвіртку постукав палицею бандурист Данило, дуже зрадів. Від кого, як не від вічного мандрівника, можна почути усю правду? Чоловік одразу ж гостинно запросив Данила з поводирем до хати, почав частувати стравами. Дуже хотілося Павлу Серафимовичу розпитати про останні новини, поки люди не почнуть сходитися, але поводив себе стримано, бо Надія пропонувала гостям то пиріжки, то гарбузову кашу, то сир з молоком. З особливою ніжністю жінка пригощала хлопчика: він же сирота! Коли Василько наївся, вона повела його скупати, перевдягти та випрати одежину, поки хлопча буде спати.

Кращої нагоди годі було чекати, тож Павло Серафимович підсів ближче до бандуриста й неголосно повів розмову. Данило одразу дав відповідь на питання, яке останнім часом не давало йому спокою. Павло Серафимович ніяк не міг зрозуміти, що змінилося і куди поділася заповзятість Лупікова. Розповідь бандуриста про статтю Сталіна «Головокружение от успехов» трохи все прояснила.

— Повсюди притихли активісти, — підсумував Данило, — не лише у вас. Наразі дали спокій господарям-одноосібникам.

— Спокій чи передишку? — запитав Павло Серафимович.

— Мені здається, що то тимчасове затишшя. Згідно зі вказівками згори, колективізація повинна закінчитися восени тридцять першого року або, у крайньому разі, навесні тридцять другого. Не можу знати, які ще закони напишуть, але щось та буде. Проте, це моя особиста думка і не більше.

— Розумна ти людина, Данило, — зауважив Павло Серафимович. — Сліпий, а знаєш і розумієш набагато більше, аніж деякі зрячі. У твоїх словах сама істина. І як тобі це вдається?

— Хіба очі можуть все побачити? — усміхнувся бандурист у довгі сиві вуса, що звисали донизу. — Покликання істинного кобзаря — нести людям правду. А я стільки подорожую, з різними людьми спілкуюся, стільки всього наслухаєшся, що й усього не розкажеш! Правда, є бандуристи, що можуть лише за струни смикати та гроші збирати. Я не з тих. Ось за зиму нациганю грошенят, а навесні нову криничку за Підкопаївкою зроблю. Я вже й місце запримітив.

— І де ж? — поцікавився чоловік.

— Як вийти на дорогу, що веде в Росію, починається ліс. Десь посередині лісу є гарна місцина. Навколо густішає ліс, мандрівнику стає лячно, бо ніде ні душі, ще й ліворуч кам’яна скеля ніби виросла з-під землі. Так ось, щоб людині було не лячно та не самотньо серед гущавини лісу, щоб не лякала скеля, біля неї буде криничка. Поп’є самотній подорожній чистої водички, посидить під розлогим деревом і заспокоїться.