Розколоте небо - Талан Светлана. Страница 33

— Стривай-стривай! Я знаю цю місцину! Там понад дорогою росте величезний дуб. Я запам’ятав це місце, бо дуби тут рідкість.

— Правду кажеш, чоловіче! Саме під дубом і буде і криниця, і лавка для відпочинку.

— А чи буде там вода?

— Буде! Я вже перевіряв, — задоволено сказав Данило. — Нелегко буде чоловікам копати, бо і скеля поруч, і коріння дерева заважатиме, але якщо вже я щось намітив, то доведу справу до кінця.

— Добру справу, — додав чоловік і спитав стишеним голосом: — А що ще чути? Чи охоче люди в інших селах записуються в колгоспи?

— Де там! — махнув рукою Данило. — Усюди не хочуть, тож тиснуть на людей, змушуючи писати заяви. Скажу тобі, добра людино, — тихо почав бандурист, — у деяких селах навіть відбулися збройні виступи!

— Та невже?!

— Істинна правда! — перехрестився старий. — Люди подіставали зі схованок зброю і зайняли оборону, нікого не пускали в свої села. Чув, що співали «Ще не вмерла Україна» і кричали гасла «Геть радянську владу!»

— Не може бути! — здивовано промовив Павло Серафимович і розповів Данилу про спробу вбивства Лупікова та підпал його помешкання. — Я так і не встиг дізнатися, чи то мій брат зробив, чи хто інший. Тепер уже, напевно, ніколи не дізнаюся, — зітхнув він.

— Хтозна, — сказав Данило. — Не хотів тебе засмучувати, але скажу: подейкують, що на Півночі пощастить тим, кого поселять у бараки. А то вивозять в арктичну пустелю без грошей, без теплих речей, без посуду й кидають напризволяще. Хто виживе — тому пощастило. Але й утікачів багато! Туди ж везуть людей, які не захотіли сліпо коритися долі, тож тікають і починають нове життя. Сподівайся, що твоєму братові пощастить втекти. Звичайно, що він не зможе сюди повернутися, навіть вісточку тобі подати, бо можуть знайти його, але десь в іншому місті пустить коріння й буде жити.

— Може, Федір уже втік? — з надією сказав Павло Серафимович. — Можливо, тому до цього часу не подав звістку?

— А давно його депортували?

— Минуло вже майже два місяці.

— Моли Бога за нього і сподівайся на краще, — порадив Данило.

— І все мені не йдуть з голови збройні виступи людей. Цікаво, чи селян так допекли, що виявили непокору, чи хтось їх організував?

— Думаю, що без організаторів не обійшлося, бо виступи були під гаслами СВУ. Чув про них? — тихим голосом спитав бандурист.

— Трохи чував, — відповів йому в тон Павло Серафимович. — Це Спілка визволителів України?

— Еге ж.

— І чим закінчилися виступи?

— Заарештували НКВСники багатьох спілчан, у березні по справі СВУ у Харкові почалися судові процеси. Ось так! А чи правда то — не знаю. Розповідаю тобі те, що почув від людей. За що купив, за те й продаю! — хитро посміхнувся Данило.

— Скажи мені, Даниле, чи в усіх колгоспах такий безлад, як у нас? Якби не жінки, то за зиму вимерзла й видохла б уся скотина колгоспна. Вони організували й годівлю тварин, і соломи з дому нанесли, й дрова тягали.

— Таке саме всюди. Справа нова, потрібно було до неї залучати справжніх господарів, як ти, наприклад. А де такі люди? Хто в засланні, хто вчасно розпродав усе і подався у світи шукати іншої долі, а хто залишився одноосібником, до останнього плекаючи надію й надалі працювати на своїй землі. Нема господарів у комунах, немає, — Данило скрушно похитав головою. — Понасилали партійних керівників, які вміють лише командувати, та й то переважно з Росії. Можливо, вони й були добрими бійцями у громадянській, але ж вони не знають сільських мешканців, не відають, чим живе та дихає село. А голів колгоспів із кого вибрали? З бідняків, які не вміють дбати про худобу, бо її не мали. А прийде посівна? Що вони робитимуть, якщо не мають ніякого досвіду? Втім, це лише мої роздуми.

— Все правильно ти кажеш, Данило. Так воно і є.

— Не встигли організувати колгоспи, — продовжив бандурист, — як люди почали звідти тікати.

— Як то?

— Пишуть масово про вихід, — пояснив старий.

— Я чув про таке одним вухом, але не повірив, — зізнався Павло Серафимович.

— І їм дозволяють?

— Раніше про вихід із колгоспу не могло йти мови, а після статті Сталіна пом’якшилося керівництво. Звичайно ж, умовляють не робити цього, як можуть, агітують, лякають великими податками, але ж, за законом, не мають права заборонити.

— Тихо! — сказав Павло Серафимович. — Здається, хтось прийшов.

Двері розчинилися, і до хати завітали Варя й Ольга. Жінки привіталися, а старша донька почала з порога:

— І дістався ж мені чоловік! — сказала обурено. — Що Іван без мізків, що свекор із своєю старою!

— Що ще трапилося? — запитав батько.

— Від людей почула, що у сусідніх селах цілими сім’ями виходять з колгоспів. Кажу своїм дурням: «Ідіть пишіть заяви та приведіть мені худобу назад», бо й так щодня ходжу її годувати.

— І що я вам казав? — Данило торкнувся руки Павла Серафимовича.

— І що вони на те? — поцікавився батько.

— А нічого! — розвела руками Ольга. — «Не будемо нічого писати! Ти нам не указ!» — кажуть. Ото й уся розмова.

— А є ще бажаючі вийти з колгоспу? — запитала Варя.

— А хіба ж нема?! Є!

— І багато таких?

— Вистачає, — відповіла сестра. — Я можу зрозуміти Олесю, бо у неї чоловік комсомолець, на неї теж люди дивляться. А мої? З них уже тирса сиплеться, а вони у той колгосп пруться! А мій Іван — слимак! За ними повзе. Безхребетний!

— Бойова у тебе, чоловіче, донька, — зауважив бандурист.

— Так! Рідна кров! — з гордістю промовив Павло Серафимович і опустив очі. Він не хотів, щоб доньки побачили смуток у його очах, бо знову згадав сина.

Розділ 32

І знову надзвичайна термінова нарада. Лупіков мав припущення щодо її теми. Не з чуток знав, що стало неспокійно у селах. Вбито кількох членів ДПУ. Колгоспники почали масово писати заяви про вихід із колгоспів, а на носі посівна кампанія. До того ж потрібно упорядкувати землі. Колгоспні наділи складалися переважно з невеликих клаптів, які знаходилися найчастіше біля самих садиб селян. Як їх обробляти, коли пришлють техніку? Потрібно зробити так, щоб земельні наділи були більш-менш в одному місці. Викличеш колгоспника, запропонуєш йому землю в іншому місці, не біля хати, а він тобі одразу заяву на стіл! І не втовчеш у їхні порожні голови те, що трактор або косарка не може літати, щоб дістатися того невеликого клаптика, який знаходиться десь поміж їхніми городами. Щоправда, є свідомі колгоспники, але таких небагато. Стомилися вже з сажнем бігати й міряти землю. Стільки роботи в колгоспі, а ще — безкінечні наради. Хоча й без них не обійтись. Тут все роз’яснюють, вводять у курс справ.

Іван Михайлович скоса поглянув на Кузьму Петровича, який сидів ліворуч. Однопартієць уже тримає олівця та аркуш паперу напоготові. Парторг Лупікова майже влаштовував. Майже. Щербак — чесна, порядна людина, чітко виконує всі вказівки його та вищого керівництва, йому можна довіритися, на нього можна покластися. Але щось у ньому було не так! На передову, у бій такі не рвуться. Вони спочатку все ретельно обдумують, навіть вагаються, а потім приймають рішення. А потрібно діяти рішучіше, іноді навіть рубати з плеча, як ось він, Лупіков. Трішки не вистачає твердості Кузьмі Петровичу. Ось і зараз доповідач вказує на те, що потрібно сміливо відстоювати завоювання та досягнення радянської влади.

— Куркулі залишилися, — лунало голосно зі сцени, — як останній оплот капіталізму. Яка з них користь? Лише шкода. Вони свідомо саботують усі заходи радянської влади, тероризують сільських активістів. Хто вбиває членів ДПУ? Не свідомий колгоспник, а його ворог — куркуль!

Як і здогадувався Лупіков, доповідач розповів про збройні виступи у деяких селах, про вбивства працівників ДПУ, які відбулися не без участі куркулів.

— Куркулі всіляко намагаються підпорядкувати своєму впливу бідняків та середняків. Ми з вами повинні не допустити цього! На що розраховують ці кровопивці? Вони хочуть відновити старі капіталістичні порядки. Але ми з вами цього не допустимо! — палко промовив виступаючий, і зала зірвалася бурхливими оплесками однопартійців. — Нас не залякати і не спинити! — продовжив доповідач, коли стихло. — Ми й надалі будемо проводити політику, спрямовану на ліквідацію куркуля як класу. І тут я хочу вам сказати, а ви запишіть, що наша Комуністична партія не піде ні на які умови співпраці з ними. Будемо й надалі керуватися вказівкою нашого великого вождя Володимира Ілліча Леніна про те, що миру радянської влади з куркулем бути не може, що… — чоловік дістав аркуш паперу, начепив на носа окуляри, дав команду: — Пишіть цитату: «Ми стояли, стоїмо і будемо стояти в прямій громадянській війні з куркулями. Це неминуче». Записали? — він поглянув у зал поверх окулярів.