Розколоте небо - Талан Светлана. Страница 47

— Ходімо звідси! — наказала, тріпнувши головою у пов’язаній червоній хустці. І вже біля хвіртки сказала Варі: — Ми все одно знайдемо хліб. Не надійся на спокій, куркульська Ластівко!

Вона неприємно розреготалася. Почулися переливи гармоніки Михайла. Дурнувато регочучи та щось наспівуючи, Ганнуся сіла на підводу. Активісти попрямували до іншої садиби.

Розділ 50

— Як добре, що ти мене попередила! — сказала Марічка, завітавши увечері з Сонечкою до Варі. — Якби не ти, то залишилися б ні з чим.

— Не знайшли? — спитала Варя.

— Забрали ті півмішка, чорти б їх так забрали! — гнівно промовила подруга. — Зате Пєтухови, як смеркло, везли додому здобич на підводі. Кілька мішків наколядували, іроди!

— Насправді? — спитала Варя.

— Своїми очима бачила! Думають, люди дурні, ніхто не помітить, ніхто не взнає. І як вони будуть жерти той хліб? То ж не хліб, а людські сльози! Щоб вони вдавилися ним! А у вас не знайшли? — схаменувшись, стишеним голосом спитала Марічка.

— Вилучили лише те, що було у коморі, — зізналася Варя і розповіла про візит колишньої подруги.

— Не розумію, з якими очима вона сюди йшла? — стенула плечима Марічка. — Зовсім совісті не має?

— Сама не розумію.

— Якби ти чула, скільки прокльонів було послано у бік активістів! — сказала Марічка. — Та частіше позаочі клянуть — бояться люди.

— І наш Михайло з ними, — сумно сказала Варя.

— Свого ж ума не вставиш. Робить так, як вважає за потрібне.

— Чи зрозуміє колись, що помилявся?

— Хтозна.

Жінки ще трохи поговорили про останні події, потім Варя попросила подругу поглядіти дітей.

— Хочу збігати до сестри, — пояснила вона. — Навіть не знаю, як там справи. Її родина дуже ідейна, тож може статися, що активістів хлібом-сіллю зустрічали.

— То йди.

— Я швидко! — Варя вдяглася. — Одна нога тут, інша там!

…Щоб домашні не чули розмови, Ольга вийшла з Варею надвір.

— У нас і стіни мають вуха, — пояснила сестра.

— Як у вас все було? — запитала Варя одразу.

— Мої дурні збиралися добровільно все віддати, — почала Ольга пошепки. — Я такий ґвалт здійняла, ти б чула! Навіть кричала, що порубаю їх усіх, але не залишу дітей голодних.

— І що ж? — зашепотіла Варя.

— Погодилися один мішок приховати. Вночі закопали за туалетом у діжці. А коли поснули, я відсипала із засіку ще мішок, затягла його на горище, розсипала, а зверху прикрила рядниною.

— Не знайшли? Вони ж усюди нишпорили?

— І забрали б, якби не насипала поверх ряднини цибулю на просушку, — усміхнулася Ольга. — А потім ще трохи понасипала у невеличкі мішечки, порозвішувала у різних місцях, ніби посівне насіння сушиться.

— Не сунули туди свого носа?

— Клепки не вистачило, — задоволено сказала сестра. — А ви як?

Варя розповіла все, не криючись.

— От тобі й подружка! Ось тобі і братик! — Ольга скрушно похитала головою.

— Як ти гадаєш, — спитала Варя, — більше не прийдуть?

— Достеменно не знаю, але мені здається, на цьому не заспокояться.

— Уже ж нема чого брати.

— Таких не зупинити. Ще й отой Бик, якого прислали з району, справжня звірюка!

— Хто?

— Биков — значить, Бик, — посміхнулася Ольга. — Ти ж знаєш наш народ, кого недолюблюють — таке прізвисько приліплять, не відчепиш. Тому й Жаб’як давно вже став Жабою, а Лупіков… Сама знаєш, ким.

— Так що там Бик?

— Лютує. Усе йому мало! Ти б бачила, скільки зерна вивезли у район! Кілька підвод поїхало туди під охороною. Навантажили так, що бідні коні ледь тягли.

— Під охороною? Чому?

— Ходять чутки, що з’явилися банди, — знову зашепотіла Ольга. — Сидять у посадках та лісах, а потім грабують не тільки подорожніх, а й підводи з хлібом.

— О Господи! І що людей змушує ставати злодіями?

— Кажуть, голод.

— Голод? — у Варі похололо серце.

— Повідбирали все, а дітей треба чимось годувати, то чоловіки йдуть у ліс, — пояснила Ольга. — Потім ночами носять здобич додому.

— Так, не від хорошого життя, — протягла Варя.

— Люди стали як звірі. Грабують і вбивають невинних людей. Та що ми про злодіїв? Треба думати, як самим жити.

— Олю, як далі жити? Навіть того, що сховали, ненадовго вистачить.

— Якось будемо жити, — зітхнула Ольга. — Ти знаєш, що мені сказала Олеся? — сестра усміхнулася. Вона нахилилася до самого вуха Варі, прошепотіла: — Олеся сказала мені: «Не хвилюйтеся, мамо. Якщо буде важко, я буду вдома красти хліб і вам приносити».

— Красти у себе вдома, ховати зерно від своїх рідних, — майже нечутно сказала Варя. — Світ перевернувся.

— Що ти кажеш? — спитала Ольга.

— Піду я вже, бо там Марічка з моїми дітьми сидить, — пояснила Варя.

— Зачекай! — Ольга шарпнула її за рукав. — Ще одну новину забула розказати.

— Що ще? — перелякано спитала Варя.

— Мій жеребець бігав не до Одарки. Вона справді скоро народить. До речі, ми з нею потоваришували останнім часом.

— Уже не ревнуєш Івана?

— До Одарки ні, — пояснила сестра. — Але ж все одно стрибає у гречку.

— Не сміши мене!

— І все-таки я дізнаюся, куди він бігає! — пообіцяла Ольга.

— Будеш стежити за ним?

— І вистежу! — Ольга показала кулака у бік хати.

Розділ 51

Кузьма Петрович збирався до сільради. На душі було недобре передчуття. Зібраного, а точніше відібраного у людей зерна виявилося недостатньо, щоб виконати план. Можна було припустити, що знову уповноважений райкому поставить непосильну задачу. Відчувалося повне розчарування колгоспами навіть у тих, хто першими написали заяви. Доводиться і бригадирам, і самому голові колгоспу щодня заглядати на кожне подвір’я і майже силою заганяти на роботу. Лишилася невеличка кількість колгоспників, які досі вірили, що завтра буде краще, ніж сьогодні. А ще вільно та розкуто поводилися активісти. Вони відчули себе справжніми господарями становища. Їх не бентежило навіть те, що одразу приклеїлися до них прізвиська «швидьки» та «червоні мітли». Активісти вели себе настирно і нахабно. Чи можна було інакше? Селяни не хотіли віддавати останні припаси — їх можна зрозуміти. Закликати до совісті? Роз’яснити, що державі потрібно здати хліб будь-якою ціною? Хіба ж не говорили про це? Що казати, якщо жінки питають, чим їм годувати дітей? Як дивитися в очі тій матері, яка принесла однорічного хлопчика і віддала комнезамівцю на руки.

— Роби з ним, що хочеш, — сказала. — У мене не залишилося ані крихти хліба. Я не буду дивитися, як моя дитина помиратиме голодною смертю.

Кузьма Петрович не знав, що відповісти. Проте чув, що в інші села голод заглянув ще навесні, коли колгоспам не було чим провести посівну і у населення вилучили весь хліб. Про це він знав не з чуток. Дійшла черга і до Підкопаївки, Надгорівки і Миколаївки. Слід очікувати, що за наказом Бикова незабаром активісти знову будуть нишпорити по хатах. Отримали перший заробіток, відчули смак здобичі — тепер не зупиняться ні перед чим.

Колгоспники неохоче, з-під палки йдуть на роботу. І нема ніяких засобів, щоб стимулювати роботу. Раніше знали, що їх там нагодують обідом. Починали ж непогано, давали і наваристий суп, і каші з м’ясом. А тепер ні обідів, ні хліба на трудодні, одні «галочки» в обліковому зошиті. Якби ж можна було зварити щось із тих «галочок»! Тож і йдуть на роботу, щоб щось украсти та додому принести. Вчора запідозрили одну жінку у крадіжці, привели до сільради. Що ж їй тільки не робили, щоб зізналася! Биков і залякував, і по ногах бив палицею, і відрізав ножицями косу — не зізналася. Переляканій, тремтячій від страху жінці руки облили гасом, погрожуючи підпалити. Биков власноруч перед очима напівживої від переляку колгоспниці то запалював сірник, то тушив. Відпустили пізньої ночі, бо жінка так і не зізналася у крадіжці. Звичайно, не можна простягати руки до колгоспної власності, та чи крали б колгоспники, якби жили у статку? І як зробити так, щоб і плани виконати, і людей не обібрати до останньої нитки? Напевно, не буває так, щоб і вівці цілі, і вовки ситі. Але щось не те робиться у державі, це факт!..