Розколоте небо - Талан Светлана. Страница 49

— І людям не дали хліба на трудодні? — здивувався Павло Серафимович.

— Нічого не дали. Деінде годують колгоспників. І чим? Або галушками з висівок розміром із голубине яйце, або мутною рідиною, де плаває з десяток зернин. Жінки посилають дітей з дванадцяти років на роботу в колгосп заради тієї їжі. Чув навіть таке: матері примірилися давати дітям однакові горнятка для їжі, щоб можна було кухарю двічі їх подати.

— Он воно як!

— Є колгоспи, де не вилучили навесні зерно, тож люди виростили врожай, а його одразу ж і відібрали, хоча ціле літо колгоспні поля стояли у бур’янах. І теж одразу геть-чисто все вивезли. Не розумію, куди все поділося? У містах хліб за картками, крамниці порожні, жебраків сила-силенна! Отож їх ганяють, щоб не просили милостиню, і нам тепер доводиться ходити ночами, щоб не спіймали, — пояснив Данило ранній прихід.

— Тож, виходить, люди бідують?

— Не те слово! — стишив голос Данило. — Голод в Україні! До вас іще не дійшло, — зашепотів бандурист, — а в інших місцях вже з весни люди почали пухнути від голоду. Пишуть люди листи «нагору», — він показав пальцем кудись у небо, — але ті листи не доходять куди треба. Може, якби сам Сталін взнав про біди, щось би і змінилося.

— Якби ж! — зітхнув Павло Серафимович. — Але хто нас почує? Ми ж кулаки, багачі, вороги радянської держави… І всюди голод?

— Навіть не промовляйте це слово при сторонніх! — пошепки застеріг Данило. — Був у мене один добрий знайомий лікар. Гарний був чоловік! То розповідав, як помирали від голоду молоді люди, а його змушували писати у довідці про смерть «Помер від старості». Раз послухався — написав, два, три, а люди мруть і мруть. Коли помер чоловік тридцяти дев’яти років, лікар відмовився писати таку довідку. Яка ж, каже, старість, коли йому і сорока немає? Каже: він помер від голоду, як і багато інших. А йому: нема голоду, то лише ледарі не мають статків. Не погодився лікар, пішов доповісти керівництву, що люди мруть від голоду, потрібно щось робити, а не писати «липові» довідки про смерть. Його одразу ж заарештували. Я прийшов, а жінка мені ось таке розповіла.

— І що з тим чоловіком?

— Сказала дружина, що ув’язнили його на десять років.

— Десять років? За що? За правду?!

— Нема тепер правди, — зітхнув бандурист, — десь заблукала.

— І скрізь таке коїться? Чи є місця, де людям ліпше живеться? — поцікавився Павло Серафимович.

— Я скрізь буваю, але не розумію одну річ. З вашої Луганщини до Росії рукою подати. Скільки туди кілометрів?

— До перших сіл, напевно, шістдесят чи трохи більше, а до міст трохи далі буде, — відповів чоловік.

— Там теж іде колективізація, але ж там люди не голодують.

— Справді?

— Так! Звідусіль туди пробираються люди з України, щоб обміняти речі на борошно та зерно.

— І що ж везуть?

— Усе, що можна: і теплі кожухи, і смушкові шапки, і хромові чоботи, і вишивані рушники, і жіночі квітчасті хустки.

— І привозять борошно?

— Якщо не пограбують по дорозі, то вимінюють, — ствердно сказав кобзар. — Тільки треба бути уважним, бо знаходяться такі, що у борошно добавляють крейду, — одразу й не помітиш, — застеріг він.

— Виходить, якщо там є вдосталь борошна, то й насправді не бідують.

— Звичайно! Хто б віддав хліб, щоб залишитися з хусткою? Я тільки не второпаю, чому за кілька десятків кілометрів звідси нема голодних?

— Бо то вже Росія, — непевно відповів Павло Серафимович.

— До речі, — сказав задоволено старий, — я таки назбирав грошей, найняв робітників, щоб викопали криницю. Тепер подорожні, які йдуть дорогою в Росію, можуть відпочити біля криниці, якщо не поїсти, то хоча б водички напитися.

— Добру справу зробив!

— Гарна вийшла криничка! З дубовим зрубом, із дашком, і цеберко є там, і кружка, і навіть лавка!

— Не одна людина буде тебе згадувати із вдячністю, — зауважив Павло Серафимович.

— Сподіваюся, — усміхнувся Данило. — Яка тепер з мене користь? У місті пісень людям вже не співаю — не дозволяють. Уночі пробираєшся лісом як злодій — ні відпочити, ні заспівати, а ще й за хлопця тривожуся. Мені-бо що? Я вже віджив своє, а його шкода. А ще за кобзу душа болить. Загорнув її, як дитину, у ряднину, не даю їй голосу подати. Якщо злодії відберуть інструмент у мене — не витримає серце. Зрісся я з нею в одне ціле, — із сумом констатував кобзар. «Як і я з землею», — подумав про себе Павло Серафимович. — Відсиджуюсь по селах у добрих людей, як миша у нірці, — продовжив старий.

— Але ж ти несеш правду людям.

— Поки що, — додав він. — Якщо хочеш почути правду, то я можу розповісти те, про що не говорять і ти ніколи не дізнаєшся, — пошепки сказав Данило.

— Розкажи, — попрохав чоловік.

— Цієї осені організували так звані «зелені ешелони». У промислові центри Росії з України йшли цілі ешелони з харчами до жовтневих свят.

— У той час, коли тут бідують люди?!

— Так, чоловіче! Під охороною йшли «зелені ешелони», везучи не тільки хліб та борошно, а й квашені огірки, капусту і навіть помідори. А в Україні села залишилися приречені на голод. Можеш мені вірити, можеш ні, але то істинна правда! Богом клянуся! — наклав на груди розмашистий хрест.

Чоловіки ще довго вели бесіду. Сусідів не кликали, бо помітять із сільради — лиха не спекаєшся. Лише після обіду Варя вмовила діда і хлопчика відігрітися на печі та поспати перед нічною дорогою.

Надвечір Чорножукови провели подорожніх. Батько ще не встиг піти до себе, як у двір зайшли дві незнайомі жіночки, а з ними хлопчик років десяти.

— Люди добрі, — сказала худа, як скіпка, жінка, — пустіть погрітися.

— Заходьте, — запросив Павло Серафимович.

Вони зайшли до хати, коли Варя готувала пійло корові. Вона помила картопляні лушпайки і залила їх у відрі окропом. Зайшли прохачі до хати, нишпорять голодними очима по горщиках.

— Нам би чогось поїсти, — попросив хлопчина.

— Зараз нема нічого, — сказала Варя. — Ми вже повечеряли, тож нічого не залишилося, а корову ще не здоїла.

Варя всунула руку у відро із запареним лушпинням, щоб перевірити, чи не гаряче.

— А то що так смачно пахне? — спитав хлопчик, вказавши на відро. — Можна нам?

Варя не встигла пояснити, що то для корови: прохачі притьмом допалися до відра, попадали навколішки, почали руками діставати те лушпиння і жадібно його ковтати. Варя не встигла оговтатися, як відро спорожніло.

Жінка кинулася цілувати Варі руки.

— Дякуємо вам, — швидко казала вона, обливаючись слізьми, — ви нас врятували від голодної смерті.

Прохачі пішли, а Павло Серафимович сказав:

— Оце вже і я на власні очі побачив: голод!

Розділ 54

Биков підвівся з ліжка. Боліла голова після вчорашнього гуляння. Добре, що брати Пєтухови подбали про нього: притягли ліжко з якоїсь покинутої хати сюди, до сільради. Тож можна було не поспішати до своєї домівки, де холодно і не топлено. Григорій Тимофійович намотав онучі, взув чоботи. На столі — залишки вчорашнього бенкетування. Курку зжерли, покинувши на тарілках обсмоктані кісточки, але залишилися шматки сала з проріззю, недоїдки хліба та ще кілька солоних огірочків. Биков перехилив миску, сьорбнув розсолу.

— Ех! — крякнув задоволено.

Він пожував шматок сала, відкусив хліба. А пляшка порожня! Вижлуктали весь самогон і краплі йому на ранок не залишили. Добре, хоч здогадалися дров у піч на ніч закидати. Напевно, подбала Ганнуся Теслюк. Чомусь її так донедавна звали усі в селі — не Ганна, а Ганнуся. Та щойно її обрали до комітету незаможних селян, дівчина одразу стала Ганькою, і не Теслюк, а Теслючкою. І не дивина. У селах неосвічені, грубі люди. Як хтось не сподобався — одразу прізвисько приклеять або обізвуть. Хіба є секретом, що на нього кажуть Бик? Бик то й Бик. Найгірше Лупікову, бо саме прізвище спонукає до прізвиська. А Ганнуся тепер Ганька. Хм! Ганька. Ох і гаряча ж дівка! А яка до чоловіків ласа! Кажуть, що спочатку вона гуляла по черзі з обома братами Пєтуховими, потім — із Михайлом Чорножуковим. А коли приїхав він, уповноважений райкому, одразу накинула на нього оком. Після першої ночі, проведеної разом, подарував їй червону косинку. Розцілувала його, довелося пообіцяти дістати для неї шкіряну куртку, бо зізналася, що давно мріяла про таку. Негоже ініціативній дівчині, комсомолці, члену комнезаму, ходити у дранті. Треба десь роздобути для неї куртку. Та й заслужила вона її. Таке витворяє у ліжку, аж голова паморочиться! І немає для неї ні перепон у пристрасті, ні втоми. І так їй давай, і так хочеться, безсоромній. Бува, сили залишають, а їй усе мало. І зна ж, чортяка, як підлізти до чоловіка, щоби знову чоловіча плоть стала твердою! А які у неї груди! Великі, тверді, темні соски стирчать, манять до себе. Ух!