Розколоте небо - Талан Светлана. Страница 69

— Нам треба йти, — нагадала Ольга. — Потрібно прилаштувати і наших дітей.

— Пішли, — сказала жінка, схлипуючи.

Діставшись міста, жінки розпитали людей, де знаходиться дитбудинок. Балакуча бабця у зеленому капелюшку з квіткою збоку залюбки вказала їм дорогу і навіть не поцікавилася, навіщо їм дитбудинок.

— Ти вирішила? — спитала Ольга сестру. — Зараз вже прийдемо.

— Я не знаю, — невпевнено відповіла Варя.

— Ти гадаєш, мені легко це зробити? Можливо, я б теж не наважилась, — зізналася Ольга, — так би й сподівалася, що всі жахіття скоро скінчаться і життя налагодиться, якби не один випадок. Коли помирала свекруха, я розмочила сухарик, поклала їй у рота, щоб вона посмоктала, і вийшла. Заходжу, свекруха вже мертва лежить, не встигла досмоктати того сухаря, а Оксанка видовбує з її відкритого рота хлібчик і їсть, а троє моїх хлопців стоять і дивляться такими голодними очима! І що ти думаєш, я зробила? Дочекалася, поки дитина доїсть хліб із мертвого рота баби. Ти такого хочеш дочекатися?

— Упаси Боже! Але не знаю, як на таке зважитися.

— Нещодавно знайшли хлопці горобця, — продовжила Ольга. — Чи то замерзла птаха, чи з голоду здохла — не знаю. Принесли мені: «Звари, — просять, — м’ясо буде». Поклала картоплинку у горщик, обпатрала того горобця, а він такий маленький та худорлявий, самі кісточки. Варю довго, щоб був навар. Насипала у миски, все розварилося, а Оксанка в плач! «Де м’ясо? Ти вкрала наше м’ясо!» — на мене каже. То хай краще живе на державному забезпеченні, ніж їсть хліб із смердючого рота померлої.

Варя промовчала. Ольга мала рацію. У дитбудинку дітей годують, там не помре Сашко голодною смертю, а вдома… Згадалася маленька Сонечка.

— Ось він, — Одарка зупинилася неподалік будинку з табличкою на дверях.

— Час! — сказала Ольга. — Оксаночко, доню, іди до мене!

Ольга поставила дівчинку на ноги, поправила хустку.

— Зараз ми зіграємо у цікаву гру, — сказала дитині.

— Я не хочу грати, хочу їсти! — скривилася Оксанка, готова розхникатися.

— Дослухай мене, — попросила Ольга. — Ви будете з Сашком ось біля того будиночку, закриєте оченята і не будете відкривати, доки не почуєте, як я вам крикну «Можна!» Тоді ми прибіжимо до вас і принесемо справжню цукерку! А щоб ми почули, де ви, ти повинна дуже-дуже голосно кричати! Чим довше й голосніше ти будеш кричати, тим більше цукерок заробиш. Згода?

— А ти не дуриш?

— Ні, доню, ні! Тільки ти не повинна рушати з місця і кудись іти. Добре?

— Ага!

— Запам’ятала? Кричати і нікуди не йти, — повторила Ольга.

— Домовились.

— Бери Сашка, — наказала Ольга сестрі.

Варя тремтячими руками взяла сплячу дитину на руки, поцілувала у носик. Одарка сховалася за рогом будинку, затягнула туди санчата. Жінки з дітьми на руках швидко підбігли до будинку. Ольга поставила дитину на землю.

— Пам’ятай, доню, кричати і нікуди не йти, — повторила вона швидко і додала: — Мама тебе дуже любить.

— Іди за цукерками! — сказала Оксанка і щільно зімкнула повіки.

Варя, як уві сні, присіла навпочіпки, щоб покласти дитину. Ольга кивнула: «Ходімо». Варя підхопилася і побігла за нею, несучи в руках хлопчика. Вона міцно притискала до себе дитину, коли Ольга на ходу обізвала її дурепою, дорікнула, що вона не матір. Погано розуміючи, що діється навколо, почула, як Ольга здалеку подала сигнал доньці, як та почала голосно кричати. Вона не бачила, як з будинку вийшов сторож і забрав дівчинку, яка несамовито кричала і кликала маму. Посадивши Сашка на санчата, жінки швидко пішли, поспішаючи покинути місто. Коли за ними залишився останній будинок, вони зупинилися, щоб віддихатися. Варя згребла жменю снігу, вкинула в рота.

— Ти — дурепа! — закричала на неї Ольга. — Другої такої нагоди не буде! Тепер будеш чекати, поки він помре на твоїх очах?! Спитай он у неї, — вказала на Одарку, — як воно дивитися, як помирають твої діти від голоду! Як вони дивляться на тебе і благають дати їсти, а ти їм у рот можеш залити хіба що воду!

— Краще нехай мене заріжуть і згодують дітям! — не тямлячи себе, розплакавшись, закричала Варя.

— Тьху! — сплюнула Ольга. — Повна дурепа! У мене нема більше слів!

Йшли мовчки. Зупинилися біля криниці перепочити, напилися води, трохи заспокоїлися, бо вже виплакалися. Коли нервове напруження ослабло, Ольга сказала Варі:

— Не кажи нікому, де ми були.

— А що я маю сказати за дітей?

— Скажеш, що в Одарки є родичі у Росії, то ми відправили до них дітей потягом зі знайомим чоловіком. Не кажи, що хлопчика повіз товарний вагон.

— І що ти скажеш, коли все скінчиться і Іван захоче поїхати у Росію забрати Оксанку?

— Ще не знаю, — зітхнула Ольга. — Тоді буде видно, — і додала: — Якщо виживемо. Ще трьох треба вигодувати.

— У мене тепер теж трійко лишилося, — сказала Одарка. — У тебе хоча б чоловік є, а мені самій треба крутитися. Нічого, буду й надалі відьмачити.

— Що робити? — здивувалася Варя.

Жінки переглянулися, посміхнулися.

— Чула, що ночами ходить відьма і доїть чужих корів? — запитала Ольга.

— Так, — відповіла Варя. — Уже не в одному дворі бачили відьму. Кажуть люди: страшна, у білій довгій сорочці, волосся чорне розпущене, висить до землі. Зайде у хлів, здоїть корову, а тоді вранці з вим’я аж кров тече.

Жінки розсміялися.

— Дурненька! — без зла сказала Ольга. — Ось та відьма, перед тобою! — вказала на Одарку.

— Не може бути!

— Дивись, нікому ні слова! — сестра насварилася пальцем.

— Добре, — погодилася Варя. — Принаймні тепер не буду боятися відьми.

Розділ 77

Тиждень ходив Павло Серафимович з мисливською рушницею в надії вполювати хоча б зайця. Далекі походи геть виснажили чоловіка, якого й так уже хитало від постійного недоїдання.

— Тату, досить, — сказала йому Варя. — Кожного разу, коли ви йдете, я не знаходжу собі місця, усе вас виглядаю, переживаю, чи все з вами гаразд.

— І не вмовляй! — запротестував батько. — Пару днів відпочину, наберусь сил і піду знову. Дивно, але за весь час не бачив жодного звіра. Тварин ніби й ніколи не було.

— Виловили всіх, кого можна було, — зауважив Василь.

— А ти б не патякав, а сам сходив, — дорікнула Варя.

Наступного дня Василь взяв рушницю тестя і надвечір приніс зайця.

— Уже встиг і шкіру зняти! — сказала Варя, зрадівши. — А навіщо голову викинув? Можна було б юшку зварити.

— Поцілив у голову, її роздробило, то я віддав Туману, — пояснив Василь.

— Ото й добре! — погодилася Варя. — Нехай і у нього буде свято.

Варя поділила на невеликі шматочки м’ясо, частину поставила варити для супу. Хоч заєць був худий, вирішила не робити наваристий бульйон: такий не можна буде одразу давати напівголодним дітям, та й на довше вистачить. Залишки склала у чавунок, закрила кришкою. У сінях холодно, тож м’ясо може зберігатися довго. Сховала чавунок під шафою, для вірності кришку придавила каменюкою, щоб кішка не дістала. Не приведи Господи, почує Маша м’ясо, лапкою скине кришку і вкраде.

Вечеряли, як завжди, при щільно завішених вікнах. Діти залюбки поїли, а Маргаритка миску вилизала так, що й мити не треба.

— Смачно! — сказала. — А ще даси?

— Дам, але не зараз.

— Можна кісточку Маші дати?

— Звичайно!

— Де моя Маша?

— Справді, де ж кішка? Я її з учорашнього вечора не бачила.

Варя взяла кісточки, вийшла надвір.

— Киць-киць-киць! — кликала кішку. Варя заглянула у корівник, пройшлася за хатою — кішки ніде не було.

Туман підняв голову, унюхавши давно забутий запах, жалібно заскавулів. Варя підійшла до собаки, подала на долоні дрібні кісточки.

— Їж, поки Маші немає.

Туман ледь підвівся. Собака так висох, що ледь стояв на тремтячих лапах. Боки у нього запали, спина згорбилась, зад хитався з боку на бік. Він понюхав долоню господині, захрумтів кісточками.

— Щось ти зовсім охляв, — сумно сказала Варя.