Розколоте небо - Талан Светлана. Страница 70

Собака вмить ковтнув їжу і знову з надією дивиться в очі. Варя відпустила Тумана з прив’язі, відчинила перед ним хвіртку.

— Іди, Тумане!

Собака, який завжди просився, щоб його відпустили побігати, отримав свободу і не знав, що тепер із нею робити. Похитуючись, вихляючи задом, він пройшовся по двору, поглянув на хазяйку.

— Іди на волю, мій друже, — сказала вона. — Або виживеш, прибившись до зграї здичавілих побратимів, або загинеш вільним.

Туман, ніби зрозумівши її слова, вийшов на вулицю, востаннє прощально махнув жінці хвостом і подибав порожньою вулицею.

— Пробач, Тумане, — сказала йому вслід Варя.

Кішка не прийшла наступного дня, не було її і на третій день.

— Що ти її вишукуєш? — нервово спитав Василь, коли Варя вкотре все обшукала, навіть лазила на горище. — Вона вже не прийде!

— Звідки ти знаєш?

У голові Варі промайнула жахлива здогадка.

— Сама не здогадалася?!

— То ти…

— Саме так! Не зайця я вполював, ні!

— Як ти міг?! — крізь сльози скрикнула Варя.

— Я повинен був дивитися, як з голоду пухнуть діти? Я бачу, тобі якась кішка дорожча за дітей!

Варя з усього розмаху вліпила йому дзвінкого ляпаса.

— Не смій більше так казати! — визвірилася на нього. — Сам зробив би щось путнє, якщо про дітей дбаєш! То на батька надієшся, то кота вб’єш! Більше нічого не можеш! Ти не мужик! Ти — ганчірка! — кричала вона, не тямлячи себе. — Сидиш вдома, ні за холодну воду! Хоч би якусь ворону вполював! Знайшов, кого вбивати — беззахисну кішку! Прийшов додому, мисливець чортів!

— Варю, доню, — батько обхопив її ззаду за руки. Варя не чула, як він зайшов до хати. — Заспокойся. Я щось придумаю, обіцяю!

— Не треба вам нічого робити, — сказав Василь. — Я вже вирішив: завтра піду у місто шукати підробіток, якщо пощастить, то знайду десь роботу.

— Куди ти підеш? — заперечив Павло Серафимович. — Павло уже пішов. І де він зараз?

— Прийняв рішення, значить, піду! — заявив Василь. — Збери мені щось на дорогу, — звернувся до дружини.

Розділ 78

Василь пішов із дому з рішучим наміром влаштуватися на шахту. Він планував дійти до Лисичанська, до залізничного вокзалу. Від когось почув, що там збираються люди, тож, може, хтось щось підкаже чи порадить. Спокушало те, що на шахтах видавали хліб не лише шахтарям, а й членам їхніх родин. Павло Серафимович нагадав, що на роботу на підприємства набирають лише через оргнабори, до того ж діяла паспортна система.

— Я все одно спробую правдою чи неправдою влаштуватися на шахту, — наполягав Василь. — У Лисичанську шахтарям на пайок дають один кілограм сімсот грамів хліба, а ще й на непрацюючих членів сім’ї по чотириста грамів. Уявляєте, як би ми зажили?

— Гадаєш, ти один такий розумний? — скептично сказав Павло Серафимович. — Там таких, як ти, хоч греблю гати. Можливо, шахтарі і не бідують, але у містах теж людям не солодко. Чув, що магазини пусті, за гроші нічого не купиш, а з сіл люди теж туди тікають.

— Якби ніхто не міг влаштуватися, то не було б там нікого, — наполягав Василь. — Гляди, комусь і пощастить. Буду сподіватися, що поталанить саме мені.

Василь пішов із надією в душі, несучи за плечима торбинку з буханцем чорного хліба, пляшкою молока і парою онуч. Він повернувся за тиждень, уже без всякої надії, проте з кількома буханками хліба у торбинці та пудом полови.

Ольга почула від когось, що Василь повернувся, й одразу прийшла дізнатися що та як. Зібралися Чорножукови в одній хаті, зачинилися від сторонніх, завісили вікна.

— Туди йшов сам, — почав довгу розповідь Василь. — Ще поки села, то якось веселіше було, а як бачив вивішений чорний прапор, аж моторошно ставало. Ніде ні людини, ні собаки, ні кішки, ніби невидима сила налетіла на село й усе живе звідти забрала.

— Так воно й є, — сумно сказала Ольга.

— А в одному селі, де вже не лишилося людей і вивісили чорний прапор, помітив людську постать. Подумав, що поспішили почепити прапор, бо є ще жива людина. Підійшов ближче, обізвався до нього, а чоловік як стояв під деревом, так і стоїть. Підходжу ближче, а він висить мертвий на мотузці.

— Чи забули відвезти на кладовище? — знову Ольга.

— Хтозна, — розвів руками Василь. — Може, й забули. — Василь помовчав, дочекавшись уваги, продовжив. — А вже ближче до Лисичанська побільшало подорожніх. І звідки тільки не було людей! Прибували з надією і з Київщини, і з Полтавщини, і навіть із Вінниччини!

— Виходить, і там несолодко, — промовив Павло Серафимович.

— Поблизу вокзалу, по Лисичанську, на самому вокзалі, на платформі — всюди ходять люди з речами за плечима. Одні ще нівроку, інші — обідрані, чорні, брудні, у самому лахмітті. Глянеш на них і дивуєшся: як у таких тілах ще душа тримається? Їй-богу, як привиди, як примари! Так то ті, хто зміг із лівого берега Сіверського Дінця зійти на правий.

— Чому не всі могли перебратися? — поцікавилася Варя.

— Бо Лисичанськ на правому березі Дінця, а той берег високий, не знайдеш пологого місця. А люди йдуть які? Ледь живі, знесилені, охлялі. Понад тим високим правим берегом тягнуться залізничні колії, тож дехто там і знайшов свою смерть.

— Попали під потяг? — запитала Варя.

— Та ні! Помирали ще не здершись на гору. Вздовж залізничного полотна їх стільки померло! Але більша частина залишається лежати на тих схилах, поміж деревами. Одиниці лише видряпувалися нагору, але й там не краще. На вокзалі люду — ніде курці клюнути. Поміж живих лежать мертві, і нікому нема до них діла, усім байдуже. Хто просить милостиню — ганяє міліція. Та й кому подавати? Усі голодні і збайдужілі. Залізничники пускають за оплату ночувати людей у свої сараї, але хіба ж усі помістяться?! Міліція ходить, проганяє людей з вокзалу, знімає з товарних потягів і виганяє геть. Люди йдуть і знову повертаються. А ще більше, скажу я вам, — він стишив голос, — міліція ганяє місцевих робітників.

— А їх за що? — так само тихо запитав Павло Серафимович.

— Щоб не бачили, скільки там тіл на вокзалі і скільки померлих витягають із вагонів, — пояснив Василь. — Щоб потім не розповідали людям. Заборонено говорити про голод.

— Вимирають цілі села — і заборонено, — констатував Павло Серафимович.

— Про влаштування на роботу на шахти не може бути й мови.

— Я про це попереджав, — не забув нагадати зятю.

— Потоваришував я з Гришкою з Росії.

— Чи й там уже голодно? — поцікавився тесть.

— Казав він, що Поволжя і Кубань дуже потерпають від голоду, — продовжив Василь. — Гришка вже кілька тижнів до мене по вокзалах ходив. Був він і у Харцизьку, там на вокзалі така сама картина. Він метикуватий, то зміг найти невеликий підробіток. Гришка домовився з одним міліціонером, і той сповіщав його, коли спецзагони будуть збирати трупи на вокзалі та довкіл. Тоді ми йшли з ним і за буханку хліба на день допомагали бригадам збирати і вантажити тіла. Дякуючи Гриші, я там не помер з голоду, ще й трохи додому хліба привіз.

— І куди ж вони везли померлих?

— Не питайте! — Василь зітхнув. — У Лисичанську є содовий завод. На його території — штучне озеро для відходів заводу. То озеро каустичної соди. Туди ми привозили трупи, скидали в озеро — і за хвилину тіло людини перетворювалося на тягучу густу рідину, а за півгодини нічого від людини не залишалося.

— О Господи! — Варя перехрестилася.

— Можливо, я б іще трохи підробив там, — зізнався Василь, — але… Розумієте, спеціальним командам все одно, чи мертва людина, чи ще дихає. Змушували підбирати ще живих, немічних, але живих людей і кидати у кислоту живцем. Я не зміг! Гришка залишився, а я відмовився. Можете вважати мене слабкодухим, але не піднялася рука… Чоловік дивиться на тебе такими очима, благає: «Дайте хоч померти», — а ти повинен його кинути у кислоту?

— Світ став жорстоким, — сумно сказала Варя.

— Що там дивуватися? — мовила Ольга. — Он наші швидьки що творять! Уже повизбирували із дворів все, що можна, навіть сівалки, вози, плуги — усе потягли в колгосп. Чим весною орати городи?