Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович. Страница 10

— Ти чого зупинився? — прохрипів він.

Я позіхнув.

— Заночуємо тут, а завтра поїдемо далі.

— Ні, ми їдемо далі прямо зараз! — верескнув напарник.

— Чувак, у нас видались з біса важкими останніх три дні, давай по-людськи повечеряємо, відіспимось, а завтра з новими силами…

— Ти втомився? Хочеш, я поведу? — запропонував мій товариш, різко урвавши мене. — Покуняєш собі в машині.

— Друже, знаючи, як ти водиш, я не довірив би тобі навіть триколісного велосипеда, не те що цього красеня. Не впирайся, виходь!

Відтак я вискочив з «Челенджера», захрустівши підошвами на дрібному гравію стоянки, і смачно потягнувся, потріскуючи суглобами. Біла одноповерхова Г-подібна будова мексиканського придорожнього мотелю гостинно блимала широкими вікнами. Вивіска при в’їзді сповіщала про існування вільних номерів.

Тьомик теж вибрався з машини.

Я обійшов наш «Додж», розчахнув багажник, аби забрати наші речі, і… так і вкляк, розкривши рота та притримуючи рукою кришку.

У багажнику, окрім мого дрантя, лежала одна цікава штука, якої до появи Тьомика там не було. Це була сумка. Простенька, звичайнісінька така сумочка. Хоча… в нашому з Тьомиком контексті то була зовсім не проста торба. Переді мною лежала та ж сама спортивна сумка «Nike», яку я отримав від Педро Раміреса і яку пізніше в готелі відібрали у мене Хорхе і його супутники-носороги. І що найцікавіше (або, мабуть, що найстрашніше) — вона була не порожня.

— Слухай, Максе, нам треба їхати, — стримано повторив Тьомик, дивлячись кудись вбік і нервово постукуючи носком туфля по покришці «Доджа».

— Що в сумці? — перелякано спитав я.

— Я все тобі поясню, але потім, а зараз нам треба їхати, їхати! Чуєш мене? — він уже благав мене, заледве не зриваючись на крик. — Їхати і не зупинятись!

— Що в сумці?!!

Тьомик похнюпився.

— Там… там твої речі? — з надією пробубнів я.

Затим тремтячими руками розстібнув блискаву і зазирнув всередину сумки…

Я навіть не усвідомив, як опинився за кермом «Доджа».

— От чорт! От чорт!!! Трясця твоїй матері! — горлопанив я, наче мені за комір налили гарячого смальцю. — Сідай, сідай швидше в машину! Йо-ма-йо! Мати Божа! Де ти тільки взявся на мою голову, тварюко?!! Це, блін, не життя, а якась срань господня!!!

У сумці лежала ціла купа перев’язаних пачками мексиканських банкнот. Я чомусь навіть не сумнівався, що там рівно п’ятсот тисяч песо.

Тьомик забрався на сусіднє крісло і зосереджено пристебнув пас безпеки. Я втопив до упору педаль газу, вискочив на дорогу і летів далі на повній швидкості, напружено визираючи у темряві повороти та вибоїни.

— Чувак, скажу чесно, я ненавмисно, я не збирався красти сумку, — проскиглив мій напарник. — Так просто вийшло…

Туман відчаю заслав мені очі. Я слабо розрізняв зміїсте шосе попереду, руки дрібно тремтіли. Я раптом почав розуміти, що вже нічого не розумію у цій історії.

— Слухай, звідки… як… що за… Якого лисого тоді ти туди їздив?!

Тьомик натужно ковтнув слину, однак не промовив більше ні слова. Кілька хвилин ми мчали в абсолютній тиші, якщо не рахувати шурхоту шин та свисту вітру, що облизував лобове скло. Мені було страшно, страшно, як ніколи до того в житті.

— Так, ану валяй, розказуй давай, псяча мордо, — рішуче почав я допитуватися, — бо я щось ніяк не врублюся, як ти забрав назад гроші!

За той час Тьомик уже трохи оклигав, тремтів не так сильно і замислено визирав щось у конусах світла від фар перед «Доджем». Чим більше миль поставало між нами та мексиканською столицею, тим впевненіше почував себе мій напарник.

— Ну, поки ви прощались з доном, я… кгм… пообіцяв Розочці, що обов’язково повернусь, приїду до неї, а вона шепнула, що завтра дон ночує у готелі в Мехіко… — нарешті неквапом почав він.

Зненацька мене осінило, і я моментально все збагнув, неначе склавши шматочки пазла докупи.

— Невже ти… — я ляснув себе по лобі. — О, ні! Тьомо, ні! Скажи, що ти цього не робив, будь ласка!

Тьомик прикусив язика і склав долоні докупи, немов якийсь окаянний грішник на небесах в день Страшного суду. Я у відчаї загамселив руками по керму, а потім крикнув:

— Скільки разів?!

— Ти про що? — Тьомик забацав здивовану міну. — Я тебе не розумію.

— Скільки разів ти вдув їй?! — проричав я.

— Чотири… — тихо відказав він, потупивши оченята.

У цей момент з Тьомика можна було малювати ікону. Не вистачало тільки німба.

— Трясця твоїй матері! — вилаявся я. — Чотири рази за два дні! Господи, він хоч не знає про це?!

— Хто він?

— Дон Педро!

— Ні-і-і, звісно, що ні, — впевнено заявив мій напарник. — І моя мама тут ні до чого…

— Ти певен?

— Ти про маму?

— Та ні, блін, про дона!!!

— Певен. На всі сто. Ну, охоронці, щоправда, відкрили по мені стрілянину, коли я востаннє вилазив з вікна її спальні й драпав через садок, але я впевнений, що то виключно через бабки.

Я похолов.

— Коли… к-к-коли це було?

— Та десь кілька годин тому…

Я ледь не вмер на місці. Не мав сили навіть лаятись. Мені хотілось плакати, ридати ридма. Я раптом усвідомив — те, що залишиться від мене й Тьомика, коли нас знайде дон Педро Сесіліо Рамірес, можна буде змести на газетку і розвіяти на вітрі.

— Господи, та за що ж це все мені?! — застогнав я.

— Та все нормально, чувак, не парся!.. Їдь тільки швидше.

— Все нормально?! Все нормально?! — закричав я. — У нас у багажнику півлимона дона Педро Раміреса, найкрутішого мексиканського наркобарона, а кілька годин тому ти нашампурив його дружину! Вчетверте, чорт забирай, вчетверте!!! Нормальніше, знаєш, уже й не придумаєш!

Я осатаніло тиснув на газ, перелякано здригаючись щоразу, коли дзеркальце заднього виду вихоплювало виблиск фар кожного нового авто, що рухалось позаду нас. Дорога, швидкість, мерехтіння стовпців за вікном, які завше заспокоювали мене, цього разу не мали жодного седативного ефекту.

Через сорок хвилин ми, не спиняючись і навіть не пригальмовуючи, пролетіли Пуеблу й рвонули далі на південь, видираючись в гори Оахаки. Це було божевіллям мчати на такій швидкості абсолютно незнайомим гірським серпантином та ще й вночі, але я волів за краще зірватися з кручі, аніж потрапити в лапи дону та його головорізам.

— Та все ж таки, звідки гроші? — схлипуючи, поцікавився я.

— Після того як ти поїхав, — спокійно почав розказувати Тьомик, — я взяв таксі і чкурнув до маєтку. Прокрався крізь садок, видряпався на другий поверх, ну і прослизнув в спальню сеньйори Рози. Потім ми кохалися, — у цьому місці я думав, що продавлю педаллю днище «Доджа», хоча Тьомик варнякав буденним, розслабленим голосом, наче про недільну рибалку розказував, — до речі, це вона й розповіла мені про твій домальований нуль і про те, як все розкрилося. А потім я побачив, що наша сумка з грішми стоїть на столику коло їх ліжка. Ти би бачив їхнє ліжко, чувак! Справжній сексодром! Тож я цмокнув на прощання мексиканочку, взяв сумку і забрався звідти. Їм не убуде, чувак…

Я зрозумів, що помиратиму повільно і в жахливих муках. Але це ще було не все.

— Наступного дня я встиг оформити її лишень один раз, коли до спальні увірвалася охорона. Певно, дон несподівано повернувся зі столиці. Довелося драпати відтіля під шквальним вогнем.

Нараз я усвідомив себе нікчемним пішаком у цій дурнуватій історії. Чорне золото, шалені гроші, дон Педро, я сам — все відійшло на другий план. Донья Роза і один білобрисий довбень — ось хто відіграв головну роль у цій п’єсі, де все від початку пішло не за моїм сценарієм. Дуже кортіло нам’яти Тьомику вуха…

Міцно стиснувши зуби, я дивився на дорогу. Далекі засніжені піки — єдине, що ще втримувало на собі ледь вловимі відблиски довгого дня, — похмурими вогнями тьмяніли в суцільній темряві. Звідціля, з магістралі, вершини здавалися якимись сплющеними, наче два розкосих ока — очі диявола, які люто зиркають на мене з нічного неба. Трохи вище теліпався молодик, кидаючи на землю крихти блідого мертвецького сяйва. Мені здавалося, що я бачу, як у неживому місячному світлі понад дорогою кружляє чорне вороння. Може, й не вороння, а кажани, чи що там ще вміє літати у цій чортовій Мексиці? Дорога погіршала, машину трясло й підкидало, вітер зловісно скиглив за вікном.