Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович. Страница 16

— Нам сюди — в гори, — впевнено проказав я.

«Додж» загарчав ще сердитіше і слухняно поліз угору. Дорога відразу погіршала і звузилась, неначе стискаючись під натиском джунглів. Ми їхали вперед, я мляво крутив кермо, ні про що не думаючи. Це вже пізніше я почну філософствувати про те, як іноді дрібниці, над якими ми зовсім не замислюємось, якісь дріб’язкові рішення, прийняті зопалу або не загадуючись, можуть кардинально поміняти все наше життя… Тракт, який спускається в долину, насправді веде до Туксли-Гутієррес, столиці штату, звідкіля знову повертає на південь, прямуючи на… Сан-Крістобаль. Але я тоді ще не знав цього. Не знав цього і Тьомик. І ми продовжували безтурботно пертися на південь, назустріч невідомому, в місця, які навіть вояки Кортеса воліли оминати десятою дорогою.

14:05. П’ять годин у дорозі. Сонце все ближче та ближче. Тракт поганий, гірше вже нема куди, ще й звивається, наче в агонії, через що ніяк не вгадати, куди ми направду їдемо: на схід, на південь чи на північ. І жодного натяку на Сан-Крістобаль.

Зненацька перед нашими очима постав нереальний, запаморочливий, одурманюючий краєвид. Вдалині прямовисні стіни каньйону трохи розступалися, десь далеко-далеко відкриваючи погляду розкреслену полями долину, звідки ми приїхали, та нерівну тасьму трохи нижчих гір на заході. Все це переливалося й виблискувало, наче золото, в яскравих сонячних променях. Навіть Тьомик, який зазвичай байдужий до будь-якої краси, якщо тільки вона не жіноча, і той прицмокнув язиком.

— Ух ти!

— При-и-икол! Давай зупинимося, — запропонував я.

— Давай, — згодився Артем.

За тридцять метрів попереду неширокий гірський тракт зникав з очей, наче провалювався в небо. Насправді він різко, практично на 180°, повертав ліворуч, звідки продовжував дертися далі вгору. Виходило так, що наступний виток гірського шосе здіймався прямісінько над нашими головами. Втім, того шляху над нами майже не було видно, позаяк похилий схил, який вів до нього, утримував на собі густу піну зелені.

Я висадив Тьомика на крихітному відкритому клапті при дорозі, а сам піднявся трохи вище і залишив машину на розвороті. Там вона не заважатиме зустрічним транспортним засобам, якщо раптом хтось спускатиметься від перевалу вниз в ущелину, хоча за п’ять годин ми так і не зустріли жодного авто.

Ми застигли на маленькому асфальтованому п’ятачку, який півколом випинався з полотна гірської дороги і ледь-ледь нависав над урвищем. По периметру півкола були розставлені бетонні блоки сантиметрів п’ятдесят заввишки, що правили за символічний парапет. Над головами палало сонце, навпроти здіймалась у височінь протилежна стіна урвища, вздовж якої непомітною сталевою жилкою звивалось полотно дороги. Весь схил рясно обсипали величезні тропічні дерева, що, ніби шерсть кудлатого собаки, перепліталися і стовбурчилися в усі боки. Де-не-де, майже на самих вершинах довколишніх гір, траплялися плішини, але й там скелі вкривала густа трава чи мох. У заростях я примітив срібну нитку невеликого водоспаду. Гаряче та вологе повітря доносило з надр ущелини солодкі запахи тропіків.

— Чорт забирай, Тьомо, ти тільки глянь, яка краса! Йолки-палки! Хосе Акунья таки був правий, бісів невмиванець. Давай, може, і ми підшукаємо тут якесь село, залишимось, пересидимо трохи. Га?

Я ще не знав, що над цією красою цілими днями може литися дощ як із відра, що варто зійти два метри від дороги, і москіти за кілька хвилин виссуть усю твою кров, а у постіль, якщо її не завісити протимоскітною сіткою, до вечора набивається цілий виводок павуків і всяка інша повзаюча живність. Однак тоді місцина здалася мені справжнім райським куточком. Здавалось, я міг би милуватися нею до скону, якби не…

— Слухай, чувак, а де наша тачка? — раптом спитався Тьомик.

— Он там, — я повернувся обличчям до напарника і замріяно тицьнув пальцем йому за спину, — там, де я її залишив. Де ж їй ще бу… бу…

Я раптом зрозумів, що показую пальцем на пусте місце. На вигині серпантину, де я припаркував машину кілька хвилин тому, «Доджа» більше не було.

— Бляха, а де вона справді? — перелякався я.

Я не встиг нічого більше подумати (матюки не рахуємо), як звідкись згори, з того місця, куди вишкрябувався стрімкий вигин гірської дороги, долинув насичений шурхіт кущів та хрускіт поламаного гілляччя. Здавалося, що на нас крізь хащі мчить носоріг. Але носороги не водяться так високо в горах, носороги, блін, взагалі не водяться в Мексиці.

Подальші події розвивались із просто космічною швидкістю. Я відзначив, як мій напарник сильно-сильно вирячив очі, запримітивши щось вгорі наді мною. І такий жах проступив у тих його викочених очиськах, що у мене навіть не вистачило духу, щоб оглянутися. Затим шум різко припинився. Тьомик аж рота роззявив, а я потилицею відчув, як щось велике, щось, чорт забирай, дуже велике вивалилося з нетрищ, пронеслось над дорогою прямо за моєю спиною і шугонуло вниз у прірву. І лиш тоді я зрештою не витримав і озирнувся.

— Йо-ма-йо, машина!!! — загорлав я, мов ошпарений.

— Гроші!!! — заверещав Тьомик.

Наш славний бронзовотілий «Додж Челленджер», модель 1969-го року, з досконалим і неперевершеним тюнінгом, з «накачаними» бамперами та новеньким спортивним двигуном, а ще з п’ятьма сотнями тисяч песо дона Педро Сесіліо Раміреса у багажнику та з дванадцятьма тисячами доларів Тьомика у бардачку летів у прірву, перекидаючись, бризкаючи іскрами, збиваючи поодинокі деревця, які відчайдушно чіплялись за майже прямовисний схил на його шляху, і тягнучи за собою цілий клубок ліан та гілля.

Менш, ніж за хвилину, хоча мені той час видався цілою вічністю, авто досягло дна прірви, блиснуло язиками полум’я і вибухнуло, наповнивши ущелину чорним димом. «Бляха, наче в кіно», — пронеслось у голові.

— Що сталося?! — закричав я, схопивши Тьомика за барки так, наче той був винен у тому, що наша машина якимось дивом спочатку піднялась метрів на сорок дорогою, а потім самовільно скочила до урвища акурат над нашими головами.

Тьомик дивився на мене все тим же перелякано-витріщеним поглядом. Я відпустив його і мерщій побіг до повороту. Проминувши шосейний вигин, я поглянув вгору вздовж шляху.

Прямовисний схил гори тепер підпирав дорогу справа, ліворуч, метрів за тридцять від себе, я зауважив прим’яті чагарі — саме там машина з’їхала з шосе. Віддалік, у самому кінці того відтинку шляху, який сполучав два крутих повороти, виднілось кілька опецькуватих фігур, переважно, як я зміг роздивитися, хлопчаків років п’ятнадцяти-шістнадцяти.

Побачивши мене, вони розреготались. Гиготали, скоти, наче папуаси над Чарлі Чапліном. Декілька з них навіть качались на порепаному асфальті, тримаючись за живота.

Я миттю все зрозумів. Оце поки ми з напарником, роззявивши роти, наче два осли, роздивлялися урвище, зграя індіанських сопляків викотила наш «Додж» нагору і пожбурила звідти прямо у прірву.

Притьмом моя кров скипіла, очі заслали гнів і жадоба помсти. Я заревів, мов бик, і помчав на тих зухвалих жовторотиків, бризкаючи іскрами з очей і шмарклями з носа. Я готовий був роздерти їх на шматки. Але на півдорозі мого запалу поменшало рівно вдвоє, а ще через кілька метрів я вже задихався, мулько відчуваючи недостачу кисню й обливаючись потом, наче в сауні. Я все ще намагався бігти, коли один з розбишак підібрав з узбіччя камінь, прицілився і жбурнув ним мені в голову. Він влучив, тварюка, точнісінько в лоба.

Я закричав, вилаявся, за інерцією пролетів вперед ще кілька метрів і гепнувся на розпашілу сірість асфальту, хапаючи ротом повітря, мов риба, викинута на берег.

Коли я підвів голову, на дорозі нікого не було. Малолітні бешкетники щезли, наче розвіялись за вітром. Я ще раз стиха вилаявся.

Через дві хвилини до мене підбіг Тьомик, теж мокрий, мов хлющ, і важко схилився, спершись руками об коліна.

— Слухай… хух-хух… я сім разів здавав на права, перед тим… хух… як їх купити, — пролепетав він, відсапуючись, — але навіть я знаю… хух-хух… що на гірській дорозі… ху-у-ух… авто потрібно ставити на стоянкове гальмо.