Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович. Страница 18

Першу ніч ми перечасували на сан-крістобальському вокзалі. Кращих варіантів наразі не було. А на світанні пішли, наче два приблуди, шукати притулок.

Грошей у нас лишилося тільки на те, щоб зняти дві койки у найдешевшому хостелі — одноповерховому будиночку колоніального стилю на околиці Сан-Крістобаля, ген-ген під самими горами.

Поки я торгувався і заповнював документи на рецепції, мій напарник примудрився поцупити бозна-де на вулиці літровий бутель низькопробного мескалю [22]. Більше того, він пішов далі й ухитрився вицідити дві третини з тої сулії за якихось десять хвилин. Ну, кажу ж, депресія. В результаті Тьомик успішно заблював всю рецепцію, після чого повідомив, що в труні він бачив усю цю Мексику і її порядки, й зі спокійною душею вклався спати.

До того часу, коли зі Стокгольма мала надійти плата за оренду будинку, лишалося цілих три тижні…

Об 11:20 я подався на рекогносцировку.

Якби не обставини, в яких ми втрапили до Сан-Крістобаля, я, либонь, у нього закохався б. Справжнє серце Мексики. На тісних площах, обліплених кострубатими будиночками, бриніла незрозуміла говірка, у натовпі раз по раз зринали високі лоби, плескаті носи і випнуті щелепи, геть як на фресках майя у Бонампаці [23], вузенькі вулиці встеляла груба бруківка, приземкуваті cuadras [24] з масивними стінами дихали старовиною і перешіптувались між собою таємницями конкістадорів та древніх майя. Мене завше вабили місця, куди ще не пролізли пазурі цивілізації, а Сан-Крістобаль був одним з таких.

Опівдні, зголоднівши, я зазирнув до першої-ліпшої ресторації, яка трапилась на шляху. Ресторан виявився звичайною пивничкою з довгою барною стійкою, величезним темним залом і брудними столами, за якими, мабуть, ще конкістадори ром жлуктили.

Упевнившись, що у забігайлівці ні на що ситніше за алкоголь не розжитися, я вже збирався було йти шукати іншу харчевню, коли мою увагу привернув незрозумілий гамір, котрий долинав з протилежного кутка зали. Я примружив очі. У той куток світло, яке насилу продиралось крізь заяложені шиби генделика, уже не діставало. Сизий туман з пилюки та сигаретного диму ще більше погіршував видимість. А проте очі потроху звикали до сутінків. Я роздивився спочатку ледь освітлений стіл для більярду, потім підставку для київ, кілька високих плетених табуреток і, зрештою, п’ятеро дебелих постатей, жодна з яких точно не належала мексиканцю. Троє сиділо на табуретках, двоє схилились круг стола і сварилися. Точніше, один сварився, а другий над ним глумився і підсміювався.

Насправді п’ятірка білошкірих пройдисвітів сама по собі не повинна була викликати яких-небудь підозр чи цікавості. Навіть у такій глушині, як Сан-Крістобаль. Але потім у круглій латці світла від тьмяної лампи, яка ледь-ледь покачувалася над більярдним столом, проступило щось таке, від чого моє серце стрепенулося, а кров швидше задзюрила по жилах. Один з незнайомців, той, що лаявся охриплим голосом, саме просунув свої вузлуваті ручища під світло. У лівій він тримав товстенну пачку стодоларових банкнот, а правою витягував сотки і сердито кидав на потерте полотно стола. Другий, той, хто знущався, не переставав підколювати його, згрібав купюри і ховав собі у кишеню. П’ятірка білошкірих пройдисвітів, один з яких дозволяє собі просадити кілька сотень зелених за одну партію в більярд, уже, знаєте, вельми цікаве явище. Особливо у Сан-Крістобалі.

Я подріботів до стійки і вмостився на вичовганий стілець.

— Що за одні? — надавши обличчю байдужого вигляду, поцікавився у тлустого засмальцьованого бармена з чорною навскісною пов’язкою на лівому оці, як у якогось піратського боцмана.

У відповідь піратський боцман обмацав мене настовбурченим однооким поглядом, але не промовив ні слова. Дивлячись кудись вбік, я кинув йому на стійку п’ятдесят песо. Пірат усміхнувся; якби мав цілим ліве око, то, мабуть, ще й підморгнув би, і відказав:

— Ловці мавп, сеньйоре.

— Хто-хто?

— Americanos. Звичайнісінькі покидьки. Приїхали сюди і ловлять мавп.

— Навіщо? — я здивовано звів брови.

— Кажуть, це непоганий бізнес.

Я почухав голову, показуючи, що геть нічого не шурупаю.

— Вони їздять глухими селами, — продовжив роз’яснювати бармен, — нишпорять, знаєте, по найвіддаленіших закутках джунглів і скупають в аборигенів за безцінь різних мавпочок, переважно ревунів. Доларів так по 10–15 за тваринку. Індіанці залюбки з ними співпрацюють, бо для них то неабиякі гроші. Назбиравши достатньо хвостатих, америкоси продають їх зоопаркам, різним дослідним інститутам чи циркам. Кількох наших найбільш кмітливих приматів навіть у Голівуд доправили. Вони знімаються тепер у кіно, де треба показати розумних мавпочок. Подейкують, що у штатах за кожну мавпу дають доларів по 100, не менше.

— Для того, певне, треба мати якусь ліцензію, — поміж іншим зауважив я.

— Ні, сеньйоре. Лише дозвіл на вивезення тварин, але це зовсім не складно владнати, якщо знати потрібних людей на митниці.

Я довго роздивлявся ловців, які на ділі були не ловцями, а звичайнісінькими перекупниками. У голові крутилася нав’язлива думка, а чи не зайнятися нам із Тьомиком таким же бізнесом?

— А де саме вони скуповують мавп? — через якийсь час спитав я.

— Переважно в горах на південному заході. Ви, мабуть, і не чули про такі місця. Глушина страшна. Є там кілька селищ, прямо в джунглях, Санта-Фе, наприклад…

— Що ви сказали?! — мене наче коняка за сраку вкусила.

— Санта-Фе. А ви що, були там? — здивувався бармен.

— Ні-ні-ні, звісно, що ні. Навіть не чув про таке.

— От і я кажу.

— Авжеж.

Одноокий відвернувся до іншого відвідувача.

— Авжеж, аміґо… — прогугнив я сам до себе і замислився.

Кілька раз прокрутивши у голові все те, що розповів бармен, я викинув з голови американців. До біса їх. Тепер мене цікавлять тільки мавпи, нічого, окрім мавп.

Отак-от міркуючи, я допивав свою pina colada і замислював чергову аферу століття. Окремі ідеї та думки клубилися, мов змії, у голові, помалу сплітаючись у монолітний геніальний задум. Нічого не буває випадково, нічого не буває просто так… Залишалося тільки схилити на свій бік Тьомика, адже без нього нічого не вийде. Тільки він може спонсорувати мій диявольський замисел.

По дорозі до хостелу я остаточно зміцнів у своєму рішенні і навіть накидав план А для майбутньої операції, оцінивши можливі ризики. А це, треба сказати, було зовсім не просто, бо мавпами я ще не займався.

16:55 того ж дня. От уже добрих півгодини я схиляю Тьомика на свій бік. Але Тьомик, зараза, ніяк не схиляється.

— Ні, ні й ні! — обурено репетував мій напарник. — Ти безсердечна тварюка, Максе! Це ж ніякий не бізнес. Це підло! Це просто аморально!

— Вони звичайнісінькі мавпи!

— Та ти що? Не можна так казати!

Я від злості цмокав язиком і всоте брався його переконувати. Тьомик шалено упирався (блін, не люблю непрофесіоналів!). Я б уже давно плюнув на нього і пішов шукати когось іншого для виконання мого задуму, але в мене не було грошей. А без них я можу хіба що підтертися своїм конгеніальним планом. І тоді нарешті я виклав свій головний козир.

— Санта-Фе, — багатозначно заявив я.

— Що? — йойкнув Тьомик.

Я нічого не відповів і лиш несамовито захитав головою, мовляв, давай, давай, друзяко, шурупай мізками, вмикай макітру на повні оберти.

— Хм… Ага… — сказав тоді замислено Тьомик. — Тобто ті «мавпи» із Санта-Фе?

— Отож бо! — підтвердив я.

І тут мого компаньйона наче підмінили. Він шмигнув носом, по-хитрому витягнув губи в трубочку і прогудів:

— Ти знаєш, чувак, я, мабуть, згоден.

І ми відразу заходилися палко обговорювати деталі майбутньої афери, розподіляючи між собою обов’язки.

…За два тижні надійшла посесія з Тьомикового будинку в Швеції. Я галопом помчав на ринок і скупив усі пластикові та дротяні клітки, плетені корзинки, великі коробки, ящики, словом усе, що могло використовуватися в якості контейнерів для мавп. У якомусь туристичному магазинчику надибав військову палатку, казанок, електричні ліхтарики і купу дрібничок, що можуть знадобитися в джунглях. Наостанок я змотався у офіс «Hertz», де винайняв на кілька днів старий-престарий джип «Toyota» подряпано-пісочного кольору (кращої машини просто не було).