Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович. Страница 24

Легко і невимушено Тьомик вискочив на подіум. Його напружені м’язи красиво виблискували у світлі ліхтарів, очі гарячково мигтіли, нижня щелепа стриміла трохи випнута вперед. Ось він — момент тріумфу! Натовп (ну, той, що для антуражу) задоволено гудів, роздивляючись мого напарника. Тьомик розквітав, упиваючись славою.

А проте професіонали-фотографи, які згуртувались коло підмостків, поки що навіть не думали його знімати.

Зненацька мою увагу відвернув кремезний мексиканець, який вискочив на подіум з протилежного боку. На вигляд він був повною протилежністю Тьомику. Майже однакового зросту, зате більш плечистий і накачаний, а ще засмаглий, мов чорт. Груди та руки мексиканця вкривав густий волосяний покрив, а на собі він мав лиш чорні спортивні труси. Побачивши богатиря, натовп у студії загорлав, засвистав і зааплодував ще гучніше.

Я недовірливо глипнув на Джошуа. Що за діла, чувак? Він стояв поряд зі мною коло підмостків, нервово закусивши нижню губу.

Наш чорнявий коротун, вловивши мій позирк, заспокійливо кивнув, мовляв, так і треба. Я тоді знову перевів погляд на подіум. Значить, той розкачаний горила теж для експозиції? Для певності я смикнув недоростка за майку:

— Слухай, це що за волохате одоробало?!

— Протеже конкуруючої контори. Теж хоче на обкладинку, — роздратовано пояснив Джошуа. — Оскільки хлопці не розкручені, фотографуватимуться разом на фоні залу, а потім уже редакція вирішить, кого далі розкручувати.

— Але як так? Ти ж нам нічого не казав!

— Не переймайся. У нього немає шансів. Глянь, типаж невиразний, крім того, він навіть не побрився перед фотосесією.

Бритий чи небритий, але той орангутанг-латинос виглядав вражаюче. Грізний погляд чорних очей, кам’яні м’язи, широченна грудна клітка. У мене, чесно кажучи, комплекс перед такими мужиками. Поряд з ними я відчуваю себе нікчемою, гендлярем, якимось затурканим кабінетним щуром, чиї гени ніщо у порівнянні з гарячою кров’ю та біцепсами такого монстра.

Зате Тьомик ні краплі не стушувався. Він сміливо заглянув прямісінько в агатові очі велетня, щосили напнув груди і твердою ходою підступив до середини помосту, всім своїм виглядом демонструючи, що він тут хазяїн. Його ж от-от мали почати фотографувати, і згодом він обов’язково потрапить на обкладинку «Men’s Health»!

О, якби ви знали, як я пишався тоді моїм Тьомиком. Засмаглий торс, вузлуваті передпліччя, вигоріла на сонці шевелюра і сині, наче води Карибського моря, очі. Я просто не міг відвести очей! Звичайно, він трохи поступався кошлатому мексиканцю у кремезності та рельєфності м’язів, зате ви б тільки бачили, яке у нього в той момент було одухотворене обличчя.

…Звідкілясь з іншого боку зали долинуло бемкання гонгу…

Натовп принишк. Фотографи підсунулись впритул до подіуму, націлилися об’єктивами на парочку в центрі, але все ще не поспішали фотографувати. «Ну і чого вони чекають? — думав я. — Певно, підбирають кращий ракурс. Професіонали ж як-не-як».

Зненацька моє серце стислося. Мексиканський монстр в чорних трусах рвучко підскочив упритул до мого Тьомика, розмахнувся кулаком ледь не від підлоги і зробив кілька потужних знімків: в анфас, у профіль і в аперкот (здається, так це у них називається), від чого у Тьоми з очей аж іскри посипались, а його свіжий і нетрафаретний типаж сильно збляк, неначе довоєнна фотокартка.

— Лягай!!! — заверещав я, збагнувши, що діло труба.

Але Тьомик все ще не розумів, що діється. Він якогось дідька втримався на ногах і замість впасти почав тікати від горили по рингу. Волохате одоробало без особливих зусиль нагнало Тьомика, притисло його під канатами і ще раз завалило правою прямо у писок, аж луна по залу прокотилася. Після цього бідолаха Тьомик виплюнув на ринг пару передніх зубів, крутнувся круг себе і впав, некрасиво стукнувшись білобрисою мордою об поміст рингу.

Тут уже спалахи камер заблимали з усіх чотирьох сторін, незважаючи на те, що ракурс був не вельми, та й обличчя Тьомика зробилось зовсім не фотогенічним. А над залом пронісся зичний клич ring-announcer’а:

— …and still the undefeated champion of Kintana-Roo state Migue-e-el To-o-orrez! [28]

5–6 лютого; 20–22 березня 2009 // Рівне, Київ

Лоходонта юкатанська, або Полювання на мексиканського слона

Вочевидь, щойно прочитавши цей промовистий заголовок до нашої з Тьомиком нової авантюри, ви зразу ж обурено спитаєте: які, в дідька, слони? Що за слони можуть бути у Мексиці? У Мексиці немає ніяких слонів! І я вам чесно відповім, що колись теж так думав.

Я був десь на 99 % впевнений, що фауна Американського континенту позбавлена цих товстошкірих вайлуватих гігантів, допоки якогось дня ми з Тьомиком ледь не замочили одного. І прямо — побий мене грім! — посеред справжньої Мексики, в самому серці Юкатану. Величенький, зараза, попався, на добрих п’ять тонн потягнув, а то й усі п’ять з половиною. Хоча, якщо вже бути до кінця відвертим, то насправді це не ми слона, а слон нас ледь не замочив, але то таке, нюанси.

Якби оте, про що я тут тільки-но написав і в що ви наразі не вірите, скоїлося десь на просторах африканських саван, де полювання на слонів — буденне заняття, а самі слони мало не щодня мочать якогось чорнопикого сіромаху, ця історія була б банальною та тривіальною. Але в тому то й вся заковика, що всі описані нижче події відбувались на Американському континенті, далеко на півдні Мексиканських Сполучених Штатів.

Пізніше ми з Тьомиком (уже після того, як він прийшов до тями) довго згадували низку подій, які завершились героїчним походом на слона, і зійшлись на думці, що то був невідворотний збіг обставин, доля, фатум, називайте це, як хочете. По-моєму, панянці Фортуні просто так, ні з того ні з сього забажалося, щоб ми з Тьомиком вполювали хоботатого. От і все. І її, шельму, геть не хвилювало, що ми тоді знаходились у Мексиці, де ні слонів, ні мамонтів, ні будь-яких інших звіряток, яких можна було би сплутати зі слонами, не водилося від віку, що і я, і Тьомик не мали при собі ніякої зброї, не кажучи вже про бронебійні гвинтівки та інструкції, як ходити на слона. Та що там казати — за все життя ми з Тьомиком ганялися хіба що за тарганами з домашнім шльопанцем у руках, а щось схоже на зброю останній раз тримали ще в школі на уроках ДПЮ.

А втім, ви ж, мабуть, самі розумієте — жінки є жінки. Коли Фортуна, ця вередлива й розпещена римська дівуля, вбила собі щось у голову, то вже нізащо від того не відступиться. Хоч би що ми не робили, чого б не вигадували — нічого змінити вже не могли. Довелося йти й полювати слонів. У Мексиці.

Трапилося все рівно через два тижні після інциденту в Канкуні, коли замість фотосесії для обкладинки відомого журналу «Men’s Health» Мігель Торрес, чемпіон штату Кінтана-Роо з боксу в першій важкій вазі, наваляв Тьомику в морду, як кажуть, по самі помідори, вибивши два зуби і сильно попсувавши карму.

Відтоді, як той клятий горилоподібний латинос поколошматив мого Тьомика, Тьомик зі мною ще не розмовляв. За два тижні бідолаха не зронив ні слова. Я до нього і так, і сяк, і цукерки приносив, і вірші декламував, але нічого не помагало — мій компаньйон лиш сумовито кліпав очима і вперто мовчав. Видно, сильно переживав через те, що фотосесія зірвалась…

Пригадую, десь через тиждень після пам’ятного двобою я остаточно зрозумів, що в Канкуні нам більше нема чого робити, треба міняти обстановку, треба якось розворушити Тьомика, тому якогось пообіддя спакував наші нечисленні манатки і взяв курс на Мериду, столицю сусіднього з Кінтана-Роо штату Юкатан.

Ми прибули до Мериди пізно ввечері того ж дня, якого виїхали з Канкуна, і поселились у простенькому готелі в самому центрі міста, у двох кварталах від Зокало. У мене не було ніяких конкретних планів, я лиш хотів розвіятись, зібратись з думками та силами, а головне — привести до тями Тьомика, врешті-решт розговорити його.