Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович. Страница 25

Два наступні дні я безцільно тинявся Меридою, вивчаючи місто, а увечері розповідав Тьомику про все побачене, пропонуючи сходити куди-небудь зі мною. На що Тьомик лиш скорботно метеляв обліпленою синцями головою. Він увесь час сидів у готелі, майже не їв і мовчки дивився у вікно неживим, осклілим поглядом.

На третій день я взяв напрокат дешевого хетчбека, силоміць запхав у салон мого покошланого друзяку і чкурнув углиб Юкатану до численних руїн стародавніх майя. Три дні ми гасали по всяких таємничих місцинах з чудернацькими назвами Майяпан, Ушмаль, Ісамаль, Ецна та Чичен-Іца, спали в автомобілі, харчувалися гамбургерами в придорожніх харчевнях, але Тьомик за всю дорогу дивився лиш на лінії розмітки, які прудко неслись повз хетчбек, вперто ігноруючи довколишні краєвиди.

Його мовчазна меланхолія починала мене лякати.

— Може, тобі треба до лікаря? — співчутливо питав я.

Тьомик заперечно гойдав головою.

— А хочеш, я тобі мексиканку приведу з отаке-е-енними цицьками? Розважитесь…

Тьомикові очі наповнювались слізьми, нижня губа тремтіла, але очі — одні тільки очі — казали рішуче «ні».

— Чувак, скажи, що ти хочеш, тільки не мовчи, — благав я, на що Тьомик лиш сумно зітхав.

У вівторок увечері, на двадцять перший день після фотосесії, ми повернулися до Мериди. Тьомик так само сидів, приклеївшись похнюпленим п’ятаком до автомобільної шиби. Я більше не знав, що можна зробити, які ще засоби застосувати, щоб розворушити напарника. Тому я не витримав і надумав з горя напитися.

— Все, чувак, я більше так не можу, — сказав я йому. — Ти як хочеш, а я піду набухаюсь. Тут неподалік є непоганий бар.

Тьомик вкотре відповів гнітючою мовчанкою, але на мій подив підвівся й потюпав вслід за мною.

Бар виявився просто жахливим. Столи замицькані, крісла як у наших рідних заводських союзних їдальнях, офіціантки розхристані, з немитим волоссям, зате всі в міні-спідницях. Звідусіль горлала несамовита мексиканська музика, через яку в одному з відділень «Banamex [29]» на протилежному боці вулиці деренькотіли шиби. Здавалося, верескливою музикою були просякнуті самі стіни та підлога. Та мені було на все наплювати, я геть занепав духом і хотів лише залити свій розпач та відчай алкоголем.

Ми всілись в одному із глухих закутків, обмоталися дірявим сигаретним димом, я, пригадую, щось волав до бармена і сердито стукав кулаком, але все одно офіціантка підійшла до нас аж через добрих півгодини. Я замовив «Jose Cuervo» [30] і зажадав якихось фруктів для закуски. Тьомик махнув у повітрі двома пальцями, даючи знати, щоб йому теж принесли чарку. Я глипнув на нього, але нічого не сказав.

Пухкенька офіціантка приперла замовлення на диво швидко. Фруктів було мало, переважно порізані шматочки кактуса, политі якимось коричневим соусом. «Ай, яка, в біса, різниця?» — подумав я і взявся за чарчину, збираючись виголосити якийсь символічний тост за здоров’я мого напарника. Але не встиг я підвести очей, як Тьомик уже злизував сіль з кулака, кривлячись після заковтнутої порції текіли. Я вчинив за його прикладом, залпом спорожнивши свого келишка, і вже крізь денце порожньої чарки угледів, як мій друзяка знаками показує офіціантці налити нову порцію вогняного пійла…

Після третьої чарки мій мовчазний компаньйон по- бойовому хрюкнув і вперше простягнув лапу за закускою, настромивши на двозубу виделку кілька шматочків кактуса. А після четвертої Тьомик відригнув з таким пафосом, що стрепенулася половина залу, а затим промурмотів уперше за два тижні, ледве повертаючи розкислим від текіли язиком:

— Кактусь… кактусь… ну, геть як наші огірочки мариновані.

Я на радощах ледь не вдавився тим кактусом, відчуваючи щось подібне до матері, синочок якої пролепетав своє перше слово на третьому році життя.

— О, друже, ти заговорив! Нарешті!!! — крикнув я і ледь не розплакався. — Я вже злякався, що ти затихнув навіки. Йоманарот! — я не міг стримати радості. — Це треба відзначити! Бармене, де ти там, мавпяча мордо? Не барись, хутчій наливай нам ще по одній!

Ми цокнулися, Тьома глибоко вдихнув, а тоді справно видудлили ще по чарці.

— Чого ж ти стільки мовчав? — спитався я й скривився, відчуваючи, як текіла обпікає стравохід. Тьомик шмигнув носом і втерся рукавом сорочки.

— Мені ще ніколи не було так соромно, чувак. Я так хотів потрапити на обкладинку «Men’s Health».

Я хотів сказати, що за тих обставин він, якщо і міг кудись потрапити, то тільки до реанімації, але тактовно перемовчав. Хай думає, що хоче, аби тільки говорив і не мовчав.

— Знаєш, як хотілося покинути оце все мракобісся і стати королем подіуму! — не вгавав Тьомик, відсвічуючи прогалинами в зубах на цілий бар.

— За це треба випити, — казав я і знову тягнувся до чарчини.

— За що?

— За мракобісся.

І ми знову перехилили по чарчині.

…От десь саме у цьому місці, якщо мені не зраджує пам’ять, вертихвістці Фортуні щось заклинило в голові, й закортіло їй подивитися на слоняче полювання посеред Юкатанського півострова…

У Мексиці цілком нормально, коли до бару чи ресторану вривається знадвору який-небудь вуличний торговець і починає соватися поміж столиками, галасливо пропонуючи відвідувачам свій крам, переважно всякі маловартісні та вбогі сувеніри.

Я ж так сильно зрадів від воскресіння Тьомикового красномовства, що не припиняв налягати на «Jose Cuervo». Тьомик не відставав, і ми по-чорному жлуктили те диявольське агавове пійло. Нараз поряд з нашим столиком невідь звідки постав засмаглий опасистий мексиканець в ошатному жакетику, але в подраних джинсових штанах.

— Buenos tardes, senores! [31] Не бажаєте прикупити сувенір на пам’ять про Мексику?

У Тьомика до того часу вже зовсім око за око заїхало. Він випустив хмарку диму прямо в морду вайлуватому крамарю і розв’язно поплескав його по плечу:

— Аміґо! Oла, аміґо, ме йямо [32] Тьомик, Артьом. Зрозумів? — а потім повернувся і отетеріло витріщився на мене: — Що ця мартишка хоче від мене?

— Та, мабуть, впарити якесь барахло.

— Скажи, нехай показує! — категорично заявив Тьомик.

Я переклав його побажання, на що бродячий підприємець слухняно дістав з-під поли довгастий згорток і розкрутив його. Уже тоді, побачивши, як загорілись очі мого компаньйона, я зрозумів, що сьогоднішній вечір закінчиться кепсько.

— Чувак, глянь! У нього пушка, — прошепотів Тьомик, від хвилювання немислимо вилупивши очі і висолопивши язика.

Незграбний мексиканець тримав перед нами стареньку двоствольну дубельтівку, ретельно загорнуту в звичайний обгортковий папір гірчичного кольору.

— Воно… е-е-е… воно працює? — обережно поцікавився я, торкаючись пальцями подряпаного й холодного металу ствола, поки Тьомик пускав слинки.

— Це найкращий дробовик на всьому Атлантичному узбережжі! — пролепетав торговець.

— А по-моєму, цю аркебузу сюди ще Кортес завіз, — заперечив я, нагледівши плямки іржі на стволі.

— Сеньйори! — обурився мексиканець. — Та як ви можете таке говорити? Ця гвинтівка — справжній витвір зброярського мистецтва!

Я відмахнувся і вже збирався послати кудись подалі цього набридливого нахабу, але Тьомик притримав мою руку й відкарбував, неначе солдат на плацу:

— Cuanto cuesta, senor? [33]

«Ого, — думаю собі, — ніколи не бачив, щоб текіла так благодатно впливала на людину. Скоро мій напарник балакатиме іспанською не згірше від мене».

— Якщо сеньйор розуміється на зброї, а я бачу, що саме так і є, — улесливо почав торгаш, — то він збагне, що ціна цілком справедлива за такий шедевр — усього лиш п’ятсот песо, сеньйоре.

— Що він с-с-сказав? — Тьомик схилив до мене голову і довго водив по колу очима, стараючись намацати моє обличчя в сутінках бару. — А то я щось геть не тойво… не у фокусі. Він що, блін, китаєць?