Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович. Страница 32

З Тьомиком ніколи не буває нецікаво. Він, тварюка, наділений якоюсь чаклунською, здатністю шукати пригоди на свою дупу.

Після того, як в найкращій стоматології Туксли-Гутієррес, столиці мексиканського штату Чіапас, Тьомику вивалили третього зуба, ми знову повернулися в Сан-Крістобаль де лас Касас — перлину справжньої Мексики.

Мій напарник і далі понуро висвічував трьома незугарними дірами в зубах. На той час я вже остаточно впевнився, що відтепер до дантиста Тьомика можна буде доправити тільки у труні. Тільки-но я, ніби ненавмисно, натякнув йому про стоматологічний кабінет, як Тьомик озброївся табуреткою і настільною лампою й забився у куток кімнати, всім своїм виглядом показуючи, що готовий стояти на смерть, але не дасть завести себе до зубного лікаря.

Щоправда, мене більше не переймали стоматологічні проблеми. На часі були значно важливіші, фінансові питання: грошей було мало, ідей, де їх взяти, ще менше. Я просто не знав, що далі робити.

Того дня все від початку пішло шкереберть.

Почалось усе з того, що в хостелі, де ми ночували вже третю ніч, пропало світло. Довелося нам митися в темряві, причому Тьомик примудрився почистити зуби гелем для бриття і помити голову засобом для чищення вікон. У результаті він нічого не міг їсти за сніданком, а волосся на голові стирчало так, наче він під час того, як начищав зуби кремом для бриття і мив голову засобом для чищення вікон, ще й впустив у ванну фен чи електробритву.

Тож не дивно, що після ленчу у Тьомика почалася чергова хвиля потужної депресії і він подався шукати найближчий бар, щоб напитися.

Скажу відверто, після того, як я остаточно збагнув, що мій конгеніальний бізнес-прожект під назвою «Cabra aromatica» потерпів нищівне фіаско на полях Чіапасу, депресія почала плющити і мене також. Я так прикинув собі: тепер ми винні бабки Тьомиковому шведському банку, конторі, що здає автомобілі напрокат, а ще дону Педро Сесіліо Раміресу, наркобарону, коротше, чи не половині всієї Мексики. Відтак я пошкріб макітру і пішов слідом за Тьомиком у бар. Напиватися до чортиків.

…Вже третю годину сидимо ми з напарником у якомусь гадючнику на околиці Туксли-Гутієррес, де нас не зможуть розшукати кредитори; жеремо в три горла текілу, мескаль і джин (без тоніка).

— У мене… г-гик… єсть питання, — починає Тьомик, теліпаючи баламутним язиком. — Шостий місяць ми займаємося бізнесом у Мексиці. Так?

— Т-так…

— Ми вже… гик… убехкали в наш, я перепрошую за матюки, б-б-бізнес сорок штук євро. Так?

— Ну т-так…

— І ще ми винні п’ятдесят кусків зелених П-п-педро Сосильясу?

— Кому?

— Сосильясу.

— Хто це такий?

— П-п-президент Мексики. По-моєму…

— Ми шо, знайомі?

— Та-а-ак! Він ще нам піраміди хотів п-п-продати… Чи то ми йому?

— А, точно-точно, пам’ятаю! Тмутаракань якусь. І шо, ми купили?

Артем напружено розмірковує, примруживши праве око і копирсаючись язиком у дірках між зубами.

— Не пам’ятаю точно… Але ти не перебивай! Так ось! А тепер, увага, розумнику, — Тьомик задер вказівного пальця догори, — питання: якого хріна ми тут робимо і де, бляха, мої бабки?!!

Я кліпаю на нього затуманеними очима, обдивляюсь засланий димом зал, довго думаю, хочу щось сказати про інвестиції, строки окупності проектів, але зрештою питаю:

— Ти… ти мене поважаєш?

— Поважаю. Скільки у нас там залишилось?

— Ще півлітра.

— Я про г-гроші…

— А. Ех… Тоді ніскільки.

— І як нам далі жити? — приречено запитав Тьомик і проспівав: — Піду втоплюся у річці широкій… — а тоді раптово затих, наче його хтось вимкнув, з’їхав на підлогу і відключився, поклавши голову на табуретку.

Я поплескав його по плечу і скрушно зітхнув. Вперше у житті я не знав, що відповісти. Вперше я не знав, де взяти гроші. Схоже, мексиканський клімат таки зовсім не придатний для українського бізнесу…

Зненацька, безцеремонно посунувши Тьомика вбік, коло мене присів широченний, мов кухонний сервант, мексиканець. Вузький скошений лоб і близько посаджені очиці чітко вказували на часткову або й повну відсутність інтелекту, як завше компенсовану надміром фізичної сили. Передпліччя та груди незнайомця рясніли вицвілими татуюваннями кольору мертвецької сині. «У-у-у… Який зловісний мексиканський мужик», — подумав я.

— Buenos tardes! [40] Я тут ненароком розчув, що вам треба грошей? — підступно почав мексиканець.

— А кому їх не треба? — огризнувся я.

— Ну, всім. Але комусь вони необхідні от хоча б для того, щоб купити нову яхту, хоч нова насправді не потрібна, просто в старої дно мушлями обросло і не хочеться чистити. А декому… декому гроші треба, причому конче треба, ну, скажімо, щоб оплатити ось такий-от рахунок.

І тут зловісний мексиканський мужик ляснув по столі долонею. Коли він прибрав свою масну п’ятірню, переді мною лишився папірець — рахунок за наші з Тьомиком сьогоднішні замовлення.

Я скосив очі на цифру внизу папірця. Ох ти ж, мамочко!

— Чувак! — кричу на все горло до Тьомика українською. — Ми щойно пропили власні штани!

Тьомик проснувся і задер голову над столом.

— Ф-ф-ф якому смислі?

— В прямому…

— Мексика… Чортова Мексика, — тільки й сказав Тьомик, а потім, не знімаючи голови з табуретки, спустив штани. — Беріть.

Мексиканець здивовано, а може, навіть з острахом глипав на мого напарника.

— Що він робить?

— Не зважайте. У людини горе.

Широкоплечий почухав за вухом, але його куций мозок так і не здужав осягнути всю глибину трагізму цього моменту, коли два бізнесмени прощаються зі своїми останніми основними фондами.

— Звідки ви, хлопці? — зрештою бовкнув він.

— Здалеку… здалеку, — розпливчасто відказав я.

Ми з Артемом були трохи не в тому стані, щоби Батьківщина могла нами пишатися.

Здоровань ще раз оцінююче обдивився мене. Потім глипнув на Тьомика, потім довго вагався, мабуть, ніяк не наважуючись сказати надумане.

— У мене є для вас робота, — зрештою мовив він.

Я промовчав. Незнайомець ніскільки не збентежився. Він виклав переді мною потерту мапу півдня Мексики і тицьнув в якусь точку. Його короткий і масний вказівний палець з брудним нігтем увіткнувся у величезну зелену пляму, розітнуту навпіл синьою ниткою невідомої річки на південному заході Чіапасу. Ніяких поселень чи доріг довкола.

— Ги! А ми вже були там, — нараз похвалився я, впізнаючи місце на карті. — Санта-Фе!

— Власне, Санта-Фе, — підтакнув мексиканець, немало здивувавшись моїй обізнаності. — Через тих дикунів мій бізнес практично припинився.

— Чого враз?

— Ну… — спочатку зам’явся здоровань, але зрештою сказав правду: — Вони нещодавно з якогось дива замочили кількох ні в чому не винних американців, ловців мартишок та всякого іншого лісового дріб’язку, і тепер ніхто не хоче возити товар через джунглі.

— І що у вас за бізнес?

— Власне, це і є мій бізнес.

— Возити товар через джунглі? — підозріло перепитав я.

— Так, — кивнув велетень.

— І що за товар?

Тут мексиканець зам’явся ще більше.

— Ну, цеє… е-е-е… — він гарячково намагався щось вигадати, але ресурсів у макітрі явно не вистачало. — Борошно! — нарешті надумався він.

— Борошно?

— Так! Контрабандне борошно у Гватемалу. У них там дітки голодують.

— Вперше чую.

— О-о-о, знаєте, так голодують, що просто… просто…

— Просто що?

— Хм… Пухнуть! Знаєте, просто беруть так і пухнуть. Роздуває ледь не втричі. Деякі не витримують і лопаються. Треба помогти… діткам.

«Ой, — думаю, — какіє ми нєжниє». І зиркаю на волячу шию мексиканця, кілограмові біцепси і татуювання черепів на передпліччях. Дуже він був схожий на ревнителя гватемальських голодуючих.

— І що конкретно треба зробити? — питаю.

— Перевезти мішок борошна через Усумансінту і віддати дилеру на правому березі. Все!