Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович. Страница 33

Я замовк, роздумуючи. Мішок, значить. Борошна. Затуманений алкогольними парами мозок підсвідомо вчував якусь каверзу.

— Справа нікчемна! Раз-два і впорались! — галасливо і зовсім непереконливо продовжував мексиканець. — Вас ніхто не запідозрить, а навіть якщо хтось щось і подумає, прикинетесь американськими недотепами-туристами. Тим більше, переправлятиметесь ви 18-го вересня, в День незалежності Гватемали. На всьому правому березі ви не знайдете жодного тверезого гватемальця!

— Нам треба порадитись, — я кивнув на Тьомика, — і все гарненько обміркувати, сеньйоре. Це дуже серйозна справа, знаєте… возити борошно.

Волохатий борець за справедливість і гватемальських голодуючих, не тушуючись, вийняв з кишені товсту пачку баксів і тут же відрахував мені тисячу.

— Це завдаток. Після доставки товару отримаєте вп’ятеро більше.

Секунду — не більше — я ще вагався, а потім хутко сховав гроші до кишені.

— Ми згодні! Тьомо, вставай, є робота.

Мій напарник важко підвівся і, метеляючи руками, мов вітряк, плюхнувся на крісло поряд.

— Де я? — спитав він.

— Чіапас, Мексика.

— Шо-о?

— Мексика, чувак…

Затим Артем скривився, зрозумівши, що все, що його оточує, зовсім не сон.

— Ось цей аміґо щойно запропонував нам роботу, — я метельнув рукою в бік розмальованого велетня, — возити борошно до Гватемали.

Тьомик від сильного почуття вдячності поліз до велетня обніматися, так, наче все життя тільки й мріяв, щоб сплавляти борошно до Гватемали. Мексиканець замахав руками і ледь не закричав, але я встиг вчасно перехопити вщент захмелілого Артема і всадовити його на місце.

— Пробачте… — розгублено промурмотів я.

Мексиканець встромив у мого напарника лютий погляд, але, зрештою, стримався…

— Спускатиметесь вниз по Усумансінті за течією, — пояснював він далі. Тьомик тим часом зосереджено колупався пальцем у мисці салату, що стояла перед ним на столі, виловлюючи поодинокі горошини. — Я надаю у ваше розпорядження власний транспортний засіб — плоскодонку. Вона стоятиме, припнута на причалі, ось тут, — велетень помітив фломастером якесь місце на карті. — Плисти треба ось сюди, — на карті з’явився ще один жирний хрестик. — Для того, щоб вам легше було відшукати моїх дилерів, яким необхідно буде відвантажити борошно, я дам вам GPS-навігатор. У місці висадки буде встановлено маячок, ви без проблем побачите його на електронній карті.

Я уважно роздивлявся дуже детальну, очевидно, військову мапу, на якій показано Чіапас та чималий шматок Гватемали.

— До плоскодонки я вас довезу сам. На човні буде мотор, але по дорозі вперед старайтеся не запускати його — застосовуйте тільки в екстрених випадках. Краще прослизнути непоміченими…

— Чого? — прискіпався я.

— Ну то все, щоб… щоб не платити мито… Зате по дорозі назад, коли будете уже без вантажу, можете диркати, скільки влізе. Пристанете до правого берега навпроти Яхчілану. Це старі майянські руїни, людей там немає. Бажано зробити все до світання, GPS-навігатор допоможе вам розшукати в темряві моїх дилерів. Як я вже сказав, у місці вивантаження буде залишено спеціальний маячок. Біля нього вас зустрінуть мої гватемальські друзі. Скажете пароль: «Harina para los hambrientos! [41]». «Harina para los hambrientos!» — запам’ятали? Віддасте товар, заберете половину грошей за доставку, другу половину отримаєте у мене після повернення.

Тьомик хильнув ще. Прямо з пляшки. Уважно подивився на мене, затим перевів погляд і втупився в мексиканця. Мабуть, хотів сказати щось розумне, але не здужав і смачно плюхнувся мордою в миску, забризкавши мене й мексиканця залишками салату.

Незважаючи на перебої в процесі адекватної перцепції зовнішнього світу, викликані понаднормовою дозою алкоголю, я таки збагнув, що везтимемо ми через Усумансінту що завгодно, але тільки не борошно.

— А там хтось буде? — обережно спитав я.

— Ну, я ж сказав, біля маячка на гватемальському березі вас зустрінуть.

— Ні, я не про те. Я в плані, чи може нам трапитись по дорозі хтось інший?

— Це виключено, — впевнено відчеканив здоровило. — Там нікого немає. Самі мавпи.

Кілька хвилин за столиком панувала мовчанка, тільки Тьомик хропів у мисці з салатом. Мексиканець підвівся і проказав, дивлячись на мене:

— До 18-го лишається усього два дні. Будьте напоготові — я приїду по вас. І… — мексиканець, стримуючись, щоб не скривитись, кивнув на Тьомика, — приведіть його до тями.

Затим він, не прощаючись, підвівся, розвернувся і вийшов з генделика.

— Напарнику, вставайте, — я вже дійшов до кондиції і знову почав до Артема на «ви». — Починаємо готуватись до транспортування борошна.

Тьомик важко відірвав голову від тарілки.

— Де я?..

Як все-таки добре, що між 16-м та 18-м вересня є ще 17-те. Якби його не було, ми з напарником, мабуть, ще біля самого берега повипадали б із тієї плоскодонки і потопилися б на хрін. Саме завдяки сімнадцятому вересня ми в повній бойовій готовності, майже не хитаючись, прибули ввечері вісімнадцятого на помічену жирним хрестиком на карті пристань.

Той самий волохатий мексиканець підкинув нас на джипі до якогось замизканого села під самим гватемальським кордоном. Ми вийшли з машини акурат біля причалу.

— Ось ваш плавзасіб, — у темряві між кущами легенько похитувалась плоскодонка з видовженим і трохи задертим догори носом. — Борошно уже завантажене. GPS-навігатор закріплено на носі. На денці є кілька весел і дві пляшки води… Ну, в мене все. Гроші отримаєте після повернення в тому самому барі, де я знайшов вас. Adios, amigos!

Я легко заскочив до човна, Тьомик незграбно поліз за мною. Мексиканець, не озираючись, пірнув у джип і помчав назад, наче йому на п’яти наступали привиди.

Зненацька, коли мої очі трохи призвичаїлися до темряви, я помітив, що Тьомик тримає в одній руці сумнозвісного дробовика, котрим він свого часу погрожував слону в зоопарку Мериди. В іншій він держав якусь коробочку. Тоді я ще не знав, що то була коробка з набоями. І цього разу справжніми, чорт забирай, набоями.

Утім, одного погляду на ту доблесну Кортесову дубельтівку, яку нам сплавив якийсь злодюжка у Канкуні, було достатньо, щоби породити хвилю неприємних спогадів і млосне посмоктування від поганого передчуття десь у районі живота.

— Чувак, ти це для чого? — пошептом спитав я.

— Старий, ти хіба не розумієш? — відповів запитанням на запитання Тьомик. — Ми премося в самісіньке серце мексиканських джунглів! А раптом, ну, я не знаю, ягуар чи ще яка мацапура вилізе?

— Мексиканець казав, що там самі мавпи…

— Мавпи теж, знаєш, всякі трапляються.

За якусь мить у моїй голові промайнули страхітливі здогади про те, що може статися, якщо раптом мексиканські або гватемальські прикордонники впіймають нас посеред лісу з цим куцим обрізом, ні на кого не зареєстрованим, і цілим мішком контрабандного борошна. Але разом з тим я розумів, що зараз не час вступати в дискусію з Тьомиком. Крім того, воно, може, й справді не завадило б посеред ночі у тій глухомані мати за плечима хоч якусь зброю. Ну, про всяк випадок…

— Хай так… — зрештою, скріпивши серце, погодився я. — Тільки тримай його незарядженим і взагалі подалі від мене.

— Єсть тримати його незарядженим, босе! — гикнув мій напарник.

Я відштовхнувся від берега. Кільканадцять секунд ми теліпалися попід прибережними кущами, практично не просуваючись уперед. Однак уже скоро берег проковтнула темрява, а Усумансінта підхопила легку плоскодонку і потягла на північний схід, униз за течією.

Майже північ. Другу годину ми з напарником неквапом спускаємося вниз по течії Усумансінтою. В суцільній темряві не видно далі свого носа. Про наявність берега свідчить лиш сонне сопіння нетрів, змішане з ледь чутним плюскотом хвиль.

— Чуєш? Десь там мавпи шкребуться, — несподівано шепнув мені на вухо Тьомик.