Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович. Страница 49

— Слухай, чувак, набридло все… — почав я здалеку.

Тьомик не відповів і мовчки проковтнув черговий рекламний ролик.

— Може, гайда додому? Я ситий Мексикою по саме горло.

Тепер Артем на мить відклеївся від телевізора:

— Давно пора. Це твоя перша розумна думка за останні вісім з половиною місяців.

Я зітхнув, пропустивши повз вуха останнє зауваження, затим підвівся, підійшов до телефону і набрав номер агентства з продажу квитків.

— Два квитки на найближчий рейс до Мадрида, будь ласка. Так… Так… Звичайно, влаштує… Ні, не все. Звідти — першим же рейсом до Києва.

Цього разу Тьомик був якийсь не такий, як завжди. Зовсім не переляканий. Швидше, дещо схвильований і надміру збуджений, наче майбутній політ вводив його в якийсь незрозумілий екстаз.

Така різка переміна в настрої сталася з моїм напарником відразу після походу в клозет. Ні, ні, я серйозно, ви не смійтеся. Ми пройшли реєстрацію в аеропорту ім. Беніто Хуареса, здали нечисленний багаж, отримали посадочні талони і посунули в зал очікування. По дорозі Тьомик відлучився, сказавши, що я можу не чекати його.

Уявіть собі, мій напарник не з’являвся майже півгодини. Не знаю, що можна робити в туалеті цілих тридцять хвилин, але то, звісно, справи Тьомика, і мене воно зовсім не стосується. Утім, після повернення з кімнати для роздумів мій напарник сяяв, точно як нова копійка. Щось аж розпирало його зсередини. Він йорзав на стільці, задумливо чухав потилицю, а потім промовив слова, яких я від нього нізащо не очікував почути:

— Так класно! Ми летимо!

— Ага… — хмикнув я.

І то був лишень початок. Що менше часу лишалося до посадки в літак до Мадрида, то щасливішим ставав мій напарник, хоча в дійсності мало би бути навпаки.

Я навіть навмисно сам змотався в туалет. Не по нужді, а так — на рекогносцировку. Все ніяк не міг розкумекати, що такого смішного можна назирити у мексиканських вбиральнях? Однак бойова розвідка на місцевості нічого не дала: мені не вдалося відшукати чого-небудь підозрілого чи просто вартого уваги. Ще більше спантеличений, я притюпав назад до зали очікування.

Повернувся я якраз вчасно. Симпатична мексиканочка за столиком з написом «AeroMexico» щойно завершила робити оголошення про посадку на наш рейс.

У літаку взагалі почався якийсь полтергейст. Як тільки ми відірвалися від землі, збудження мого Тьомика досягло апогею. Він вертівся, як в’юн, крутив навсібіч головою і безперестану зиркав на годинника. А ще він мрійливо зітхав, час від часу дурнувато посміхався і повторював:

— Класно, правда?

Я, чесно кажучи, розгубився і навіть не надумав, що б йому Просто не міг повірити, що переді мною мій давній товариш Артем, який щойно здійнявся в повітря на літаку і якому доведеться провести в цьому літаку цілих 12 годин! Мій Артем, отой, що нормальний, уже давно мав би валятися під кріслом напівмертвим від страху.

Рівно через годину після зльоту, коли мій напарник, здавалося, вже заспокоївся, а я помаленьку починав куняти, Артем знову зірвався і пішов до туалету. В результаті чого зник безвісти.

Спливло хвилин двадцять, перш ніж його відсутність почала здаватися мені підозрілою. Затим пройшло ще не менш як чверть години, протягом якої Тьомик так і не повернувся, і я остаточно зрозумів, що щось тут, в дідька, не так.

Відстебнувши ремінь безпеки, я встав з місця і потюпав до перегородки між салонами. Саме в таких перегородках у літаках типу «Boeing-747» розташовуються туалети. З трьох кабінок зайнятою виявилась лиш одна, про що свідчив червоний напис «Occupied» над ручкою. Не знаючи напевне, чи то справді мій напарник, я спочатку не наважився стукати.

Утім, потупцявши на місці ще з півхвилини, я визирнув у салон. Усі пасажири в нашій секції економ-класу куняли на своїх місцях, і до мене нарешті дійшло, що той, хто засів у єдиній замкнутій кабінці, певно, і є мій Тьомик! Я вмить підсунувся ближче до дверей і… аж занімів від жаху. З близької відстані мені вдалося розчути те, що раніше заглушав монотонний рев чотирьох двигунів «Боїнга». До мене виразно доносилось, як за дверима туалету мій напарник (а я вже не мав сумнівів, що то він) бився у страшних передсмертних конвульсіях. Артем стогнав, кректав і вив, наче з нього жили живцем викручували.

— О Боже, Тьомо, що з тобою таке?! — закричав я і загамселив кулаком у дверцята туалету.

У відповідь з кабінки долинав лиш тихий стогін та схлипування.

— Тьомо, може, тебе засмоктало, га? У цих чортових ежекторних туалетах таке часом трапляється. Тоді відпусти кнопку зливу, напружся і витягуй свою задницю! Не здавайся, чувак!

— А-а-а!.. А-а-а!.. — долинало зсередини.

— Що ж таке? Га? Що коїться?

У паніці я заметався в проміжку між клозетами.

— Ти там тримайся, друже! — врешті гарикнув я і стрімголов рвонув шукати стюардів.

Проскочивши кілька рядів пасажирських крісел, я запримітив у проході наступної секції молоденьку стюардесу, яка саме обслуговувала одного з пасажирів першого класу, і щодуху заволав до неї.

— Допоможіть мені! — я репетував так, неначе мене різали живцем.

Пасажири злякано пообертались у мій бік.

— What can I do for you, sir? [48] — вирячившись на мене, спитала стюардеса.

— Там! Там! — лементував я, тягнучи її за руку. — Мій напарник! Розумієте, йому, мабуть, дуже погано! Він уже півгодини не відповідає мені і навіть не може відкрити двері туалету!

Стурбована дівчина задріботіла за мною в напрямку перегородки.

— Він хворіє на якусь хворобу? — на ходу спитала вона. — У нього там приступ? Треба якісь спеціальні ліки?

— Ні, ні і ні! — відрубав я, а тоді спохватився. — Ну, тобто я не знаю… Принаймні, раніше такого не траплялося.

Стюардеса вставила спеціальний ключ у отвір під ручкою і без проблем відімкнула двері. Однак це не допомогло. Дверцята туалетів у більшості літаків відчиняються всередину кабінки, аби не заважати тим, хто може випадково опинитися у проході. Це означає, що якщо хтось стоїть у кабінці в повен зріст, або ж лежить на підлозі в неприродній позі, то двері відчинити практично неможливо.

Тож коли стюардеса повернула ключ і спробувала прочинити дверцята туалету, вони, звільнившись, заходили ходуном від частих ударів зсередини. Тьомика, схоже, конкретно тіпало, і він бився об ці двері, як риба, викинута з ополонки, об лід. Я наліг щосили на білі стулки панелей, але не зсунув їх й на сантиметр, розуміючи, що відкрити їх можна, лише задавивши Тьомика.

А мій доблесний напарник тим часом не припиняв шалено стогнати і колотитися всередині кабінки клозету.

— О Боже! Він б’ється в агонії! — я все зрозумів і схопився обома руками за голову. — Врятуйте його, поки він не врізав дуба! Спасіть мого напарника!

— Він наркоман? — уточнила стюардеса.

— Ні!!! — рявкнув я. Дівуля аж присіла. Але потім я згадав чарівні гриби з Оахаки і додав уже тихше: — Ну, тобто я не знаю… — хтозна, може, чортяка, десь приховав мішечок тих грибочків.

Увесь салон, спантеличений моїми зойками, співчутливо слідкував за розвитком подій. Стюардеса помчала кудись і за мить повернулася у супроводі високого й широкоплечого стюарда. Хлоп, на щастя, попався тямущий і одразу розкумекав, що й до чого.

— Я виламаю двері назовні, і ми дістанемо вашого напарника, — рішуче мовив він.

— Давайте! Робіть, що хочете, тільки врятуйте його!

Метикуватий стюард порився у ящичках, де зберігались усякі причандали, необхідні екіпажу на борту, і витяг звідти щось подібне до сталевого лома. Він вправно підчепив дверну ручку і наліг на важіль усім тілом. Пролунав гучний тріск, після чого хисткі пластикові двері легко вивалились в салон і…

Пацани, я того ніколи не забуду…

Тьомик, спустивши до колін штани, прямо на умивальнику сумлінно перчив донью Розу, заклавши її ніжки у звабливих сітчастих панчішках собі на плечі. Вимахував її так, що цицьки по всьому туалету літали… Але це ще не все. Саме в цей момент по сходах, які вели на верхню палубу «джумбо-джета» до VIP-салону, стривожений тривалою відсутністю дружини, спускався дон Педро Сесіліо Рамірес, напиндючений, як шведський лось, і в спортивному костюмі «Adidas».