Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович. Страница 50

— Oh, Madre de Dios! Яка удача! — заревів наркобарон, упізнавши мене. — Це чи не той вахлак, який хотів продати мені пів-Теотіуакану?!

Його шия здувалась і опадала, він рикав, наче бугай, але в його тоні не було й сліду безсилої злості, лиш якась диявольська радість та впевненість у тому, що цього разу нам не втекти. А цього разу нам, як не крути, тікати справді не було куди.

Одначе, коли донові Педро відкрилась та ж картина, яка відкрилася мені, коли стюард вивалив двері клозету, у нього, бідолахи, перекосило щелепу і на добрих кілька хвилин відібрало мову.

Щоправда, від побаченого відібрало мову не тільки донові Педро, але й стюардесі, трьом ближнім рядам пасажирів і стюарду, який висаджував двері. Так що кільканадцять секунд у салоні «Боїнга» на фоні гулу реактивних двигунів горлали тільки Тьомик та донья Роза, ніскілечки не переймаючись тим, що на них витріщається зо два десятки пар очей.

Скориставшись тимчасовим колективним збентеженням, Тьомик скінчив свою нечестиву справу, востаннє хрюкнувши так, що почули навіть пілоти авіалайнера. Його партнерша солодко застогнала, з її ніжок позлітали туфельки і загриміли по підлозі клозету. Стюард від перезбудження покосився, і якби не я, то, мабуть, впав би. А Дон Педро налився кров’ю і зробився кольором, як бурячок.

«Так, без паніки, тільки без паніки, тільки без паніки», — подумки повторяв я, намагаючись заспокоїтися, але серце калатало так, наче мало от-от розірвати легені.

— У вас є парашути? — задкуючи, приречено поцікавився я у стюардеси, бо стюард так і не прийшов до тями після Тьомикового оргазму.

— Ні, пане, це ж цивільний лайнер. Невже ви не розумієте, ми навіть не маємо права відкривати кабіну під час польоту…

— Не треба, — сказав я, — я вам вірю. Краще переконайте у цьому отих дядів, — я тицьнув пальцем на дона Педро та Хорхе, який спустився слідом за своїм босом.

А потім я щодуху попер салоном у хвостову частину літака. Тьомик, застібаючи на ходу штани, під захопливими поглядами молодих пасажирок, під пекучо-заздрісними поглядами пасажирів чоловічої статі й під осудливими поглядами поважних літніх жіночок майнув слідом за мною.

— От же ж козел, трясця твоїй матері! — волав я через плече тому дурневі. — Це ж треба, щоб на самому підльоті до Європи так вляпатись! Щоб ти здох, скотино! Ми ж уже майже прилетіли!

— Чувак, а куди ми біжимо? — кричав у відповідь Тьомик. — Ми ж у літаку на висоті 10 600 метрів!

Ми швидко наближались до останнього салону в економ-класі у хвостовій частині реактивника. Переслідувачів поки не було чути — наркобарон, розуміючи, що ми нікуди не дінемось, влаштував розбір польотів своїй благовірній. Але я знав, що це ненадовго: я не мав жодного сумніву, що раніше чи пізніше дон Педро і той дебільний Хорхе полізуть в цю частину «Боїнга» шукати нас.

Зненацька я спинився, побачивши, як якийсь коротун- мексиканець копирсається у своїх речах у багажному відділенні над сидіннями, призначеному для ручної поклажі.

— О, сеньйоре! О, сеньйоре! — заволав я і підскочив до недоростка. — Ви наш єдиний порятунок. Врятуйте наші душі!

При цих словах, не звертаючи уваги на обурливе верещання мексиканця, я почав викидати всі сумки з багажного відділення і запихати їх під крісла. Спорожнивши полицю, я уважно обдивився свого напарника.

— Залазь! — зрештою скомандував я.

— Що?!

— Залазь, кому кажу!

— Я туди не вбгаюся!

— Доведеться, Тьомо!

— Ви що робите, хулігани?! — обурився мексиканський кордупель. Він стрибав навколо мене, бризкав слиною і дзявкав, наче пекінес. Зрештою я дістав з кишені сотню баксів і роздратовано запхав йому прямо в рота. Це подіяло на нього заспокійливо, і коротун заткнувся.

Тим часом Тьомик видерся на одне з крісел і забрався до багажного відділення.

— Ноги підігни! — звелів я.

Мій напарник слухняно притис коліна до грудей.

— Максе, я не хотів… — почав було Тьомик.

Я вже чув голоси дона Педро і Хорхе. Вони наближались до останнього салону в економ-класі паралельним проходом.

— Козел, — прошипів я.

— …Максе, я чисто випадково зустрів її в аеропорту, коли йшов до туалету.

— Та пішов ти… — і я рвучко захряснув дверцята багажної полиці. Зсередини долинув страхітливий хрускіт кісток і приглушений Артемів стогін. Але іншого вибору в мене не було. Так, принаймні, мій напарник лишався живим.

Затим я кинувся до сусідньої полиці, всучив її хазяїну дві сотні баксів і знаками попрохав зробити те ж саме, що й з Тьомиком. Зайві слова могли передчасно видати моє місцезнаходження.

За мить два мексиканці, нічого до пуття не розуміючи, але підігріті хрусткими стодоларовими купюрами, повикидали з полиці всі свої сумки і захряснули мене в багажному відділенні. І впорались вони всього лиш за якусь секунду до того, як у хвостову частину літака увірвалися наші переслідувачі.

— Що за чортівня? — вилаявся дон Педро, уважно обдивившись навкруг. — Куди вони подівалися?

— У туалетах немає, я щойно перевіряв, — спантеличено прогудів Хорхе.

— Подивися ще раз! — закричав наркобарон. — Заглядай навіть в унітази!

— Може, ми їх десь пропустили?

— Цього не може бути!

Я лежав (хоча навряд чи до тієї пози, в якій я тоді знаходився, доцільно застосувати слово «лежав») і з трепетом дослухався до діалогу дона Педро з його мавпоподібним охоронцем. У багажному відділенні було страшенно холодно, певно, десь угорі над ним проходили вентиляційні канали, коліна боляче стискали голову і натирали вуха, а ребра при кожному вдихові глухо потріскували.

— Вони мають бути десь тут! — лютував дон Педро. — Я це нюхом відчуваю.

Зненацька на сцені цієї трагічної драми з’явилися нові дійові особи, які мимоволі стали нашими з Тьомиком рятівниками.

— Панове, у вас усе гаразд? — долинув до мене незнайомий голос. — Здається, ви надто збуджені.

Новоприбулих, схоже, було двоє.

— А ви хто такі?! — заревів наркобарон. — І яке вам діло до…

— Служба безпеки польотів, — чемно представився один з незнайомців. — Будь ласка, ви не могли б повернутися і зайняти своє місце у салоні.

— Як ви смієте мені наказувати?!

— Поверніться на своє місце, — працівник служби безпеки різко підвищив голос, — інакше ми будемо змушені застосувати силу.

Затамувавши подих, крізь шпарину над кришкою я слідкував за розвитком подій.

— Вам це так просто не минеться, — огризнувся мексиканець, хоча стало помітно, що зухвальства і запалу в його голосі поменшало. — Ви не розумієте, він вдув моїй дружині!

— Я все розумію, — все так же чемно відповідав працівник служби безпеки, — але це ще не привід здіймати бійку чи галас посеред салону авіалайнера, — його голос звучав твердо і не допускав заперечень. — Ви лякаєте інших пасажирів. Повторюю востаннє: поверніться назад, займіть свої місця і, будь ласка, не залишайте їх до завершення польоту.

Рамірес ще трохи полаявся, певно, по інерції, але врешті-решт голоси віддалились. Хорхе і його бос повернулись на свої місця у салон бізнес-класу.

Утім, наша схованка ще не означала повного порятунку. Літак мав, як не крути, тільки один вихід…

Через довгих десять годин «Boeing-747» успішно приземлився в аеропорту Барахас поблизу іспанської столиці. Увесь цей час я почувався достеменно наче доісторична скам’янілість: мої суглоби заніміли, а м’язи затерпли так, що годі було й поворухнутися.

Тож, коли капітан вимкнув табло «Застебнути ремені» і пасажири відкрили багажні полиці, ми з Тьомиком, спресовані й задубілі, наче два колобки, звалилися мексиканцям прямо на голови.

Швидко порадившись, ми вирішили залишатись поки в салоні літака, сподіваючись, що дон Педро облишить сподівання нас перехопити, а вже потім якось прориватися до виходу.

Однак бортпровідники, які оглядали салон, після того, як його залишили пасажири, дуже скоро виловили нас поміж сидінням. Попри нелюдський спротив, погрози і прокляття мене й Тьомика насильно випхали з літака.