Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович. Страница 62

– Геть до біса з вашим бішбармаком! Ми приїхали сюди не обжиратися, а трактувати про більш важливі справи. Ідіть і негайно передайте бею, що ми вимагаємо зустрічі з ханом! І поки не одержимо від нього твердого запевнення, що найближчим часом нас відправлять у Бахчисарай, ми в рот нічого не візьмемо!

Служки були вражені і позадкували зі своїми мисками. Не менше були вражені і члени посольства, які вперше бачили стольника таким розлютованим. Дяк Зотов аж рота роззявив з подиву, та не сказав нічого. Промовчав.

Ніхто не доторкнувся ні до сніданку, ні до вечері. А другого дня вранці слідом за служником прийшов чауш і повідомив, що завтра посольство мошковів вирушить до Ак-Мечеті. Всі полегшено зітхнули і почали готуватися до від'їзду.

Від Перекопа до Ак-Мечеті два кінні переходи. Але провідники не поспішали, і посольство прибуло до міста на п'ятий день опівдні.

Власне, Ак-Мечеть тільки називалася містом, а насправді це було невелике селище, що розкинулося в широкій улоговині на берегах Салгіру. В центрі його, на пригірку, височіла біла мечеть, викладена із пиляного вапняку. Від неї селище і дістало назву Ак-Мечеть, тобто Біла мечеть. За нею потопали в садах будинки кал-ги та ак-мечетського бея Газі. А далі в'юнилися вузенькі вулички, вигороджені високими кам'яними огорожами, з-за яких виглядали дахи низьких приземкуватих мазанок.

Посольство зупинилося в дворі бея.

У Арсена тьохнуло серце. Невже він зараз побачить свого кривдника? Невже дізнається, де той подів дівчат? А що він примусить його сказати правду, в козака не було сумніву. Він поставить на карту життя, а свого доможеться!..

Двір був просторий, обнесений за татарським звичаєм з усіх боків будівлями. Чималий будинок тильною стіною виходив у сад.

Арсенові й Романові все це було знайоме із часу походу в Крим. Але вони все одно приглядалися пильно, бо розуміли, що тепер їм тут доведеться, можливо, без нічиєї підтримки подолати багато перешкод. Тому й примічали і потайні засуви на брамі, і хвіртку, що вела в сад, і місця, де можна було при потребі заховатися…

Вийшов у супроводі двох сейменів Газі-бей. Це був високий міцно збитий чоловік середніх років, з бистрими, розкосими очима.

– Я радий вітати у себе посольство царя мошковів, – уклонився він, приклавши до чола праву руку. – Але я не можу сказати словами стародавньої приказки: мій дім – ваш дім, бо калга наказав надати для вас притулок у його домі…

Тонка усмішка промайнула на смаглявому обличчі бея. Це насторожило Арсена, який невідривне стежив за ним.

Стольникові Тяпкіну теж не сподобалися слова бея.

– То хіба нас не зразу допровадять у Бахчисарай, вельмишановний? Ми хочемо якнайшвидше зустрітися з ханом…

Мошкови – тобто москови, московіти. Так татари називали росіян і взагалі всіх підданих Московської держави.

– Всякому овочу свій час, – ухилився від прямої відповіді бей. – Прошу вас до будинку калги. Його, правда, немає дома, але для вас приготовлено приміщення…

І він рушив до воріт.

Та в цю мить із саду зі сміхом і вереском вискочили два чорночубі хлопчики, а за ними, доганяючи їх, вибігла молода гарна жінка в легкому шовковому вбранні. Від швидкого бігу лице її розпашілося, а густа золотисто-русява коса розмаялася за плечима.

Наткнувшись на гурт чужинців, хлопчики і жінка враз перестали сміятися і зупинилися.

– Матка боска! – скрикнула жінка, уздрівши перед собою Арсена Звенигору.

Вандзя?.. Арсен замалим не кинувся до колишньої дружини Спихальського, однак вчасно стримався.

Він допускав думку, що Вандзя могла вже добратися до Криму, і все ж зустріч була така несподівана, що на якусь мить і він розгубився.

Всі здивовано дивилися на них. Газі-бей підозріло втупився у ставного красеня козака, і це відразу підстьобнуло Арсена. Пильно глянувши в перелякані голубі очі Вандзі, ніби наказуючи, щоб вона мовчала, він уклонився і сказав:

– Ми, здається, налякали вас, ханум? Ласкаво просимо пробачити нас… Які гарненькі хлоп'ята!

Він уже здогадався, що перед ним – сини Газі-бея, і, щоб зробити приємне батькові і повернути розмову в інше, бажане для нього русло, почав вихваляти дітей.

Обличчя бея розпогодилося.

– Це мої сини, шановні гості, Алі та Ахмет, – не без гордощів сказав він. – А це моя дружина – Ванда-ханум… Княгиня із Ляхистану!..

Арсен знав, що Ванда – ніяка не княгиня, і потай, в душі, усміхнувся.

Всі вклонилися Ванді-ханум.

Підкоряючись суворому поглядові чоловіка, вона схопила за руки дітей і швидко пішла до будинку. Тільки на порозі зупинилася і, як здалося Арсенові, ще раз проникливе глянула на нього.

Серед просторих будівель калги для посольства було вибране не найкраще приміщення. Газі-бей пройшов аж у кінець саду і зупинився перед високою масивною кам'яною вежею, яка стояла на межі з його садибою.

Молодий сеймен відчинив двері.

– Що це означає? – вигукнув обурено Тяпкін. – Чи калга не має наміру запроторити нас сюди на місяць чи й два, як це зробив перекопський бей, і тримати на становищі почесних в'язнів? Коли ж ми зустрінемося з ханом?

– Урус-беєві нічого тривожитися, – запевнив Газі-бей. – Прийде час – і він стане перед ясні очі нашого великого хана, хай аллах продовжить його літа!

Та найгірше було те, що посольство розділили. Кожному дали по кімнатці, а Романа й Арсена, як наймолодших віком і чином, поселили разом вгорі, під самим дахом.

Коли зачинилися двері і гримнув засув, козаки деякий час постояли мовчки, а потім почали оглядати свою кімнату.

Власне, оглядати було нічого. Довкола них жовтіли голі ніздрюваті стіни, по яких снувалося павутиння. Ні стола, ні лави. Тільки в кутку лежала постіль – стара кошма, два такі ж старі килими та кілька баранячих шкур. На підвіконні вузького, мов бійниця, вікна блищав свіжоначищений мідний глек з водою.

– Гм, здається, наш посол був правий, – глухо промовив Роман. – 3 однієї тюрми – в Перекопі – ми потрапили в іншу – в Ак-Мечет!… Цікаво, чому татари зволікають з переговорами?

– Поживемо – побачимо, – відповів Арсен, даючи другові пораду не сушити голови над тим, чого не можна зараз пояснити і розв'язати. – Давай краще роздивимося, куди ми потрапили…

Він підійшов до вікна. Звідси відкрився широкий краєвид на розлогу долину Салгіру, безладно забудовану низенькими татарськими мазанками, на високі мінарети мечеті і просторий майдан перед нею.

Та не це привернуло його увагу.

Погляд упав передусім униз, на сад і двір Газі-бея, що відокремлювалися від двору калги товстим кам'яним муром. Дворище бея було видно як на долоні. Якраз під ними кучерявився тінистий сад, вкритий осінньою позолотою: посередині – приземкуватий довгий будинок під черепицею; за ним – господарчий двір, де тіснилися стайні, криті навіси, приміщення для невільників та наймитів.

Серце схвильовано тьохнуло. Невже Златка і Стеха десь тут, зовсім близько?

– Романе, глянь сюди! Під цим дахом живе людина, яка потягла в неволю наших дівчат. Або ж знає щось про них. Роман із-за Арсенового плеча глянув на ребристий дах.

– Якщо він знає хоч що-небудь, то скаже і нам. Ми примусимо його сказати!

– Як же це зробити?

– Треба пролізти крізь вікно і… Роман замовк.

Арсен усміхнувся. Усміх його був невеселий, ба навіть гіркий. Але він трохи скрасив посуворіле, схудле козакове обличчя.

– Ото ж бо, що «і»… Пролізти не штука. А спуститися донизу на чому? – Він почав нишпорити поглядом по кімнаті. – А що коли… – Арсен раптом сів на м'яку кошму і взяв до рук овечу шкуру. – А що коли розпустити її на смужки? Адже з них, думаю, можна сплести добрячу вірьовку!.. Держи, Романе!

Він вийняв з піхов ятаган і почав батувати овчину. Нарізавши вузьких стьожок, сплів із них міцну, мов конопляна линва, вірьовку довжиною в два чи три лікті, блиснув повеселілими очима.

– Ну, як? Витримає?

– Спробуємо… Тягни!

Вони схопилися за вірьовку, смикнули, потягли щосили, намагаючись будь-що перервати її. Та перервати не змогли.