Фірман султана - Малик Владимир Кириллович. Страница 18
Гамід зразу повеселішав.
– Я тобі обіцяю це. Давай фірман!
– Е-е, знайди, ага, дурнішого! Не так це робиться!
Тут гримнув гайдутинський залп. Погоня за Драганом і Златкою припинилася. Спагії відкотилися назад. І Гамід, наказавши одному із аскерів, що саме під'їхав, берегти полоненого, як зіницю ока, помчав до своїх воїнів.
І ось лежить він, кілька хвилин тому вільний козак, а тепер – нерухома колода, в холодній і мокрій від розталого снігу ямі й дивиться на рябе, побите віспою обличчя свого вартового.
– Гей, ага-джан, – звертається Звенигора до нього, – ти бачиш – я підпливаю водою… Витягни мене на сухе!
– Не втопишся!
– Але простуджуся, дурна твоя голова! Мене звільнять, і я тоді пригадаю тобі ці слова.
Вартовий закліпав очима. Він не знав, хто перед ним. Дорогий спагіївський одяг свідчив, що стереже він незвичайну птицю. Врешті, якщо витягнути його з ями на сухе, яка в тому провина? І аскер виволік полоненого наверх, поклав проти сонця під брилою ніздрюватого вапняку.
Звідси було видно дорогу, гурт спагіїв на ній і вершників, що все прибували зі Слівена. Серед загону яничарів Звенигора впізнав Сафар-бея. Ага був насуплений, здавався заклопотаним. Побачивши Звенигору, він осадив коня.
– Ти? – Він був здивований і вражений.
– Так, Сафар-бею. Це я. Завдяки твоїй ласці…
Сафар-бей мовчки відвернувся, ударив коня. Помчав услід за своїми воїнами.
Увечері, після невдалого наступу на гайдутинів, Гамід дав наказ розбити табір і поставити посилені дозори. Спагії і яничари запалили вогнища. Вони не зважали на близькість гайдутинів: перевага була на їхньому боці. Зі Слівена прибули підводи з припасами – і зголоднілі люди накинулися на вечерю.
Гамід і Сафар-бей підійшли до Звенигори. Відблиск від вогнища падав на їхні обличчя. Гамід дав знак вартовому, що той може йти.
– Ти мав час, гяуре, подумати над своєю долею, – промовив Гамід. – Скажи, де фірман, і я відпущу тебе!
– Я дуже добре тебе знаю, Гаміде, щоб повірити твоїм словам.
– Тоді зараз же зателіпаєшся на гілляці! Гей, люди!
– Чекай, Гамід-ага, – втрутився Сафар-бей. – Повісити ніколи не пізно… Козак і справді має підстави не вірити твоїм обіцянкам. І ми повинні зрозуміти його: він хоче виторгувати собі життя за фірман.
– Але ж його при ньому нема! Я впевнений, що він устиг передати фірман гайдутинам…
– То ми можемо запропонувати їм обмін… Гадаю, що гра варта свічок. Якщо ми не хочемо мати від беглер-бея неприємностей, вірніш, якщо ти не хочеш мати неприємностей, бо я тут ні при чому, то ми повинні роздобути той фірман, чого б це нам не коштувало! Гайдутини не мають причини не піти на такий обмін. Козака вони цінять, як це мені відомо, досить високо, а зміст фірману досі для них не становить таємниці.
Гамід мовчав. Люто зиркав на Звенигору. З якою насолодою він піддав би його тортурам, а потім накинув би зашморг на шию! Та ба! Страх за власну шкуру примушував його стримуватись, бути поміркованим. Думка Сафар-бея про обмін, якщо фірман і справді уже в гайдутинів, сподобалась йому.
– Ну, що ж, гаразд, – буркнув похмуро. – Я згоден… Як же це зробити? Я боюсь, що до ранку від гайдутинів і слід прохолоне. Чуєш, гяуре?
– Нікуди вони звідси не підуть, – сказав Сафар-бей. – Вони знають, що Звенигора у нас у полоні, і постараються відбити його. Зі сходом сонця пошлемо кого-небудь на переговори.
– Гаразд, – погодився Гамід і гукнув вартового.
Ніч була холодна. Спагії і яничари напнули намети, та про Звенигору ніхто не потурбувався, і він, зв'язаний, мокрий, тремтів від нічного холоду. Вартовий теж мерз. До півночі, поки горіли вогнища, він ходив, а, стомившись, закутався в опанчину і сів під скелею, поставивши яничарку між ногами.
Небо було зоряне, але безмісячне. Пофоркували в темряві коні, перегукувалися дозорці.
Перед світом Звенигорі здалося, що вартовий заснув. Чулося його рівне дихання. Та що з того, коли ти зв'язаний? Лежиш, мов камінь! І козак важко зітхає.
Десь позаду, за шатром, що стояло недалеко від дороги, почулися скрадливі кроки. Звенигора насторожився. Хтось прямує до нього. Хто б це міг бути? Може, Драган? Нічого не видно.
Хтось постояв, ніби прислухався. Потім Звенигора відчув, як чиїсь руки намацали мотузки, якими він був зв'язаний, в темряві блиснуло лезо ятагана – і він відчув себе вільним. Затаїв дихання, розминаючи затерплі руки й ноги. Повернув голову, щоб глянути на свого рятівника, але побачив тільки темну постать, що хутко зникала в нічній імлі.
Обережно, щоб не наробити шуму, Звенигора порачкував від скелі, під якою куняв вартовий, і шаснув у кущі.
Раптом перед ним хтось підхопився на ноги, скрикнув:
– Ой, хто це?
Звенигора впізнав голос Яцька. Миттю затулив хлопцю рукою рота. Так от хто його рятівник!
– Це я, Арсен. Тікаймо мерщій!
Вони поплазували в темряву. Арсен у думці дякував хлопцеві за щасливий порятунок. Сміливий росте воїн!
Яцько упевнено повз уперед. В'юнким вужем розсовував зарості, гнучкою куницею обминав перешкоди, що виникали на їхній путі. Коли відійшли від спагіївського табору досить далеко, зупинився, щоб перевести дух. Звенигора стиснув його в обіймах.
– Спасибі, тобі, Яцьку, що вдруге визволив мене, – прошепотів на вухо. – Не побоявся пробратися у саме лігво ворогів! Що б же ти робив, коли б прокинувся вартовий?
– Вартовий? Я щось його не бачив. Та й далеко я був від нього.
– Як! Він був поряд з тобою, коли ти розрізував на мені мотузки…
– Мотузки? – ще більше здивувався Яцько. – Я не розрізував ніяких мотузків…
– То хто ж мене визволив?
– Як хто? Я гадав, ти сам…
– Гм, – задумався Звенигора. – Дивно… Невже…
Він не договорив. Неймовірний здогад пронизав йому ї мозок – невже то був Сафар-бей? Але ні, це неможливо.
Тоді хто ж?
7
Гайдутини намагалися втекти від спагіїв Гаміда і півдня петляли по міжгір'ях і, таємних звіриних стежках Старої Планини. Але втекти не пощастило. Гамід проявив виняткову наполегливість. Без відпочинку він переслідував загін Младена аж до гори Хладної.
Тут розгорівся бій. Гайдутини засіли у вузькій ущелині. Дали два залпи по наступаючих спагіях, але не спинили їх. Розлютований втечею Звенигори, Гамід будь-що хотів розгромити повстанців, схопити їхніх ватажків і відібрати фірман, а тому гнав своїх аскерів у наступ, незважаючи на втрати.
Спагії рвалися в рукопашний бій. Скориставшись тим, що гайдутини набивали яничарки, вони з криком і вереском ринули у вузький прохід.
– Алла! Алла! – ревіли страхітливо роззявлені роти.
– До шабель, другарі! – пролунав голос воєводи Младена. – Не осоромимо землі болгарської! До шабель!
Він перший кинувся з високо піднятою шаблею на ворогів. Поряд з ним ішли Драган і Звенигора. Всі гайдутини, за винятком Златки, Якуба і Яцька, які ходили біля поранених і стерегли коней, ринули в атаку.
Дві лавини зустрілися в похмурій кам'янистій ущелині. Заскреготала криця – впали перші вбиті. Крики стихли. Чулися лише поодинокі вигуки бійців та стогін поранених. Рубалися люто, не відступаючи ні кроку назад. Сіре каміння почервоніло від крові, – з нього здіймалася ніби рожева пара.
У гайдутинів виділялися два клини, що глибоко ввігналися у стрій спагіїв, – перший мав вістрям Младена, Звенигору і Драгана, другий – Спихальського, Гриву й Романа. Младен рубався мовчки, в душі жаліючи, що не може дотягнутися до Гаміда, який стояв далеко позаду, в тилу своїх воїнів. Зате Спихальський, люто настовбурчивши вуса, без угаву сипав лайками та приповідками, без яких не міг обійтися навіть у вирі лютої січі.
– Згинь до дзябла! – гримів його голос. – Псякрев!
Свистіла шабля – і поляк просувався на один крок наперед.
– Го, го, лайдаку, а ти що за єден! – звертався він до нового ворога, що напав на нього. – Звідкіля узявся, скурвий сину? Хочеш помірятись зі мною силами? Прошу, прошу… Але не ремствуй, пане, якщо до скону носитимеш на своєму пискові мій гостинець! На! Маєш!..