Фірман султана - Малик Владимир Кириллович. Страница 20

Хлопець миттю взув чирики, кинувся слідом за товаришами.

– Арсене, поглянь! – скрикнув він. – Нас наздоганяють!

Усі зупинилися. З стрімкого скелястого виступу було добре видно широку долину і кам'янистий схил, де-не-де порослий низенькими кущами. Поміж ними мелькали темно-сірі бекеші спагіїв.

– Псякрев! Холера! Обхитрив нас! – вигукнув Спи-хальський, ударивши шапкою об землю. – Туго ж нам доведеться ниньки, панове! Їх там достобіса!.. Єден, два, тши… Ого, двайцять лайдаків веде за собою тен галган! Стонайцять дзяблів йому в живіт! А нас тилько штири вояки…

– П'ять, – промовив Яцько ображено. – Прошу пана, п'ять…

Спихальський пацнув хлопця по голові.

– Так, так, п'ять… Пробач, пане Яцьку! – І невесело усміхнувся.

– Справді, нам доведеться тепер туго, – погодився з думкою товариша Звенигора. – Вперед, друзі! Тільки – вперед! Здається, вони ще нас не бачать…

Але люті вигуки і свист, що долетіли знизу, показали, що спагії помітили втікачів і прямують по їхніх слідах.

Гайдутини швидко рушили далі.

– Нам би перевалити за хребет, – промовив Младен. – В урочищі Студена Вода – гайдутинський стан… Там завжди є коні, запас зброї, одягу… До ночі маємо бути там… Але попереду – найважчий відрізок шляху… Крутий перевал…

Йому боляче було говорити, і він замовк. Дорога справді ставала майже непрохідною. Коні весь час спотикалися, з-під ніг виприскувало каміння і з шумом летіло вниз.

Незабаром стежка зовсім зникла. Праворуч здіймалася висока прямовисна скеля, ліворуч – голий, кам'янистий крутий схил. Лише вузенький уступ попід скелею, що стрімко вів угору, – то був єдиний шлях, по якому мусили пройти втікачі.

Звенигора попереду поставив Романа. Молодий, дужий, чіпкий, він мав вести за повід коня, на якому сидів Младен. Златчин кінь, приторочений до сідла першого, йшов слідом… Арсен лишився останнім. З чотирма зарядженими пістолями за поясом, шаблею і ятаганом, він мав прикривати відступ загону. На серці у нього було важко. Він добре розумів, що їхній невеличкий загін з пораненим воєводою і не звиклою до тягот військового життя Златкою може стати легкою здобиччю Гаміда.

Побачивши, що втікачі притишили хід, спагії, ще не знаючи, яка попереду дорога, з криком і лайкою ринули вперед.

– Урус, гяурський пес, віддай те, що належить мені! – кричав здалеку Гамід. – Все одно не втечеш!

Звенигора не відповідав. Прикидав оком, скільки їм ще здиратися до перевалу, що вузькою, затиснутою між двома скелями ущелиною синів на тлі ясного передвечірнього неба. Виходило небагато – всього щонайбільше верста. Але що їх чекає потім?

Ззаду почувся постріл. Куля цьвохнула над головою і розплющилась об гранітну стіну. Звенигора оглянувся – спагії були за якихось двісті кроків. Якщо дозволити їм захопити виступ, вони зможуть обстрілювати всю стежку, аж до перевалу.

Звенигора вихопив пістоль – звів курок. Обережно визирнув з-за скелі. Спагії вже не перли гуртом, а розтягнулися цепом. Жаль, що Гамід був десь позаду, його огрядна постать – добра ціль для кулі!

Попереду поспішав молодий дужий аскер. В руках – яничарка. З її цівки в'ється сиза смужка диму. Це він стріляв щойно.

Звенигора підвів пістоль, прицілився. Аскер, побачивши наведене на нього дуло, вирячив очі, відсахнувся. Та було пізно: гримнув постріл – і аскер з криком полетів униз, зачіпаючи тілом каміння, що з гуркотом покотилося за ним.

Задні миттю подалися донизу. Звенигора міг ще влучити в одного з них, але не стріляв. Головне – виграти час. Щоб його товариші з Младеном і Златкою встигли здертися на перевал і якомога далі відійшли від нього.

– Вперед! Вперед! – почувся голос Гаміда. Спагії не рухалися. З острахом поглядали і на прірву, що поглинула їхнього товариша, і на кам'яний виступ, за яким сховався гайдутин. Про щось говорили, але їхні слова не долітали до слуху козака.

Через деякий час спагії почали роздягатися. Скидали важкі бекеші, сукняні жупани. Це здивувало Звенигору. Для чого? Але коли вони з одягу зв'язали щось на зразок великого і товстого щита і один з аскерів, тримаючи його перед собою, рушив уперед, Звенигора занепокоївся. Куля, безперечно, застряне в такому щиті, і спагії зможуть підійти до нього майже впритул.

Коли аскер був кроків за десять, Арсен вистрілив йому в ноги. Аскер скрикнув, але, мабуть, швидше від несподіванки, бо, перемігши страх, обережно просувався вперед.

Лишатися за виступом було небезпечно. За переднім аскером ішли інші з яничарками напоготові. Арсен оглянувся: його друзі вже піднімалися на перевал. Якщо спагії і прорвуться зараз, вони не зможуть із своїх рушниць вразити їх.

Отже, тепер він може подумати і про себе! Вистріливши ще раз, Арсен швидко побіг по вузькому приступку. З-під ніг зривалися камінці і з шумом котилися вниз, але він ніби не помічав того. Позаду пролунало кілька пострілів. Просвистіли кулі. Та жодна не зачепила його: спагії не вміли цілитися в рухому мішень.

9

Сонце заходило за далекий зубчастий небосхил. Вечоріло. Тут, на вершинах гір, безперервно дув поривчастий крижаний вітер. Стало холодно. Звенигора похукав у закоцюблі пальці і знову міцно стис у руці руків'я пістоля. Він стояв на самому вершечку перевалу і дивився вниз. Спагії щось гаряче обговорювали, поглядаючи на нього. Чувся роздратований Гамідів голос. Потім Гамід вийшов наперед і крикнув:

– Гей, урус, ще раз пропоную: здавайся! Обіцяю життя і волю!

– Без твоєї обіцянки – я живий і на волі! – гукнув у відповідь Арсен і глянув назад, – його маленький загін уже здирався на схил протилежної гори.

– Поверни мені листа – і забирайся геть, гяуре! – гарячкував Гамід.

Арсен хотів було крикнути, щоб дошкулити Гамідові, що то не простий лист, а фірман султана, але вчасно спохватився. Ні, ні, про це треба мовчати! Про фірман ні слова! Щоб не дізналися про його викрадення ні беглер-бей, ні сам султан, щоб турки не змінили своїх намірів. Що ж до Гаміда, то він, безперечно, теж мовчатиме.

– Іди візьми його, Гаміде! – засміявся козак. – Ну, ти ж хоробрий!

Спагії потупцяли на місці і рушили вперед. Останні сто кроків перед перевалом були не такі важкі, як раніш. Місцина була досить широка і дозволяла спагіям наступати гуртом. Зате вона була доволі крута і всіяна безліччю камінців – великих і малих, які ковзалися під ногами і затрудняли біг.

Звенигора вистрілив. Ще один турок, недоладно змахнувши руками, упав навзнак. Але це не зупинило інших. Спагії спотикалися, падали, але настирливо лізли вперед.

Арсен схопив важку каменюку, вискочив на вершину перевалу. Став, великий, суворий, з натужно витягнутими над головою руками, в яких завмерла чорна брила.

– Хто ступить ще крок, я розтрощу тому башку! – крикнув униз.

Спагії схитнулися, зупинились.

– Вперед! Вперед! Що ви злякалися мерзенного гяура, сини падишаха! Ви зараз схопите його! – підбадьорював своїх аскерів Гамід і вистрілив з яничарки.

Звенигора відчув, як щось тупо ударило його в живіт. «Поранений!» – майнула думка. Але болю не відчув. Напруживши всі сили, жбурнув униз каменюку. Спагії з виском сипнули врозтіч. Користуючись замішанням серед ворогів, Арсен оглянув себе. Крові ніде не видно. Тільки на бекеші чорніє дірка від кулі. Невже куля застряла в сукняному спагіївському жупані?.. Чекай – чому в жупані? А може… А може, то Сірків пояс, що подарував кошовий при розставанні в Січі, врятував йому життя? Як він не догадався про це раніш? Безперечно, туго начинений золотими і срібними монетами, він став надійною перепоною для олов'яної кулі!

Звенигора швидко розстебнув бекешу і жупан, зірвав з-під сорочки широкий і важкий ремінний пояс. Золото – ось що зупинить спагіїв, затримає їх, поки стемніє, і його друзі будуть на безпечній відстані!

Він розкрив один з клапанів пояса, насипав жменю золотих монет.

– Аскери! – крикнув голосно. – Я віддаю вам усе, що є цінного у мене! Ось – ловіть!