Фірман султана - Малик Владимир Кириллович. Страница 22
Нарешті Звенигора торкнув Гриву за плече.
– Поїдемо, Степане.
Грива рушив мовчки і не сказав жодного слова, аж поки не спустилися вниз, у широке міжгір'я, що вело до Дніпра. Там він завернув у бічну вуличку і незабаром зупинився перед спаленим дворищем, важко зліз з коня.
– Тут була моя хата, – промовив глухо, ніби сам до себе.
Від хати зосталася тільки закіптюжена піч та обгорілі чорні ушули. Посеред дворища здіймала в небо обвуглені віти стара дуплиста груша. Грива підійшов до неї, обхопив руками, притулився лобом до твердої порепаної кори. І застиг так у німому горі.
У Златчиних очах заіскрилися сльози. Всі стояли похнюплено. Чим же розважиш товариша?
Раптом позаду пролунав різкий жіночий сміх.
– Ха-ха-ха! Приїхали, басурмани? Хочете ще чимось поживитися? Іроди!
Звенигора аж здригнувся. Він уже чув подібний божевільний сміх… Тоді, коли їхав за наказом Сірка з Січі в Туреччину. І теж на сплюндрованому дворищі, після татарського нападу.
Так ось як зустрічає його рідна земля!
Він швидко повернувся. До них підходила стара жінка з палаючими очима на худому чорному обличчі. Коси розпущені, в них сухі реп'яхи. Видно, стара ночувала в бур'янищах.
– Прокляті! Все знищили! Всіх забрали, убили! А тепер ще й милуєтесь нашим горем, неприкаяні! – Жінка підняла вгору скоцюрблені руки і йшла прямо на них. – Убийте і мене, іроди, щоб мої очі не бачили цього горя!
Тільки тепер Звенигора зрозумів, що вона вважає їх за турків, її ввів в оману їхній спагіївський одяг.
– Ми не турки, матінко! – кинувся він до неї. – Ми свої! З Туреччини тікаємо… Ось і земляк ваш… Грива… Повернувся.
Він показав на похилену постать товариша.
Жінка недовірливо оглянула незнайомців і підійшла до Гриви. Той повів на неї невидющими каламутними очима. Потім рвучко кинувся до старої.
– Тітко! Тітко Катерино!
– Степане!
Вони обнялися.
– Де ж… мої? – видавив Грива.
Жінка похмуро глянула на згарища, на людей, що мовчки стояли навколо неї, і раптом вид її почав втрачати ту задерев'янілість, що так вразила Звенигору спочатку. Губи скривилися болісно, в очах заблищали сльози.
– Спалили… Спалили усіх твоїх, Степане, недовірки!
– Хто спалив?
– Татари.
– Тут? У хаті?
– Ні, канівчани довго оборонялися. Але несила було вистояти. Майже всі чоловіки загинули в бою. А потім…
– А потім?
– Жінки, діти й старі заховалися в соборі. Заперлися там… Татари обклали стіни соломою і підпалили. Так живцем і згоріли всі… і твої теж…
На Гриву було страшно дивитися. Він тремтів, як у лихоманці. В очах – відчай і лють.
– Ходімо до церкви. – І рушив перший.
На горбі, де стояв Канівський собор, зараз лежала купа сірої золи. Грива обережно, ніби боячись затоптати кого-небудь, підступив до неї, упав на коліна і довго стояв так, схиливши голову. Потім вийняв з кишені спагіївський оксамитовий кисет, витрусив з нього просто на землю срібний дріб'язок, насипав жменю попелу, навпіл перемішаного з людськими кістками, і почепив кисет собі на шию.
– Носитиму вас біля серця, – сказав глухо, звертаючись до тих, хто стояв зараз перед ним в його уяві, – до своїх дітей, дружини, до стареньких батьків. – Щоб, поки житиму, не згасла у ньому пекельна ненависть і жадоба помсти!
Він підійшов до коня. Скочив у сідло.
– Арсене, брате, поїдемо! Мені тут більше нічого робити! Горить моя душа! Тільки кров'ю я зможу вгасити той пекельний вогонь, що пече мені нутрощі… Поїдемо!.. Прощайте, тітко Катерино.
Він ударив коня і вихором помчав крутою дорогою вниз до Дніпра. Звенигора скрушно похитав головою і дав знак їхати слідом за ним.
ЧАСТИНА ДРУГА
СЕСТРА
1
Був теплий весняний ранок. Настояне на густих пахощах степових бур'янів і лугових трав повітря не сколихнеться. Сизі димки стрімко піднімаються вгору над коминами біленьких мазанок, що розсипалися в широкій долині понад Сулою. З води встає прозорий вранішній туман.
В одному з дворів, огородженому високим, гарно помереженим плотом, почулися жіночі голоси.
– Стехо, доню! – загукав перший голос. – Пора вставати! День білий надворі!
– Так уже й день, – почувся з клуні голос молодої дівчини, невдоволений, але приємний. – Самі, мамо, з дідусем товчетесь від світу дотемна, та й іншим не даєте поспати…
Мати підійшла до клуні, розчинила двері.
– Та ти викукни, зозулько, на світ божий! Глянь – уже сонце купається в Сулі. Пора гусей гнати на луг! Та й снідати час…
– Зараз! Іду!
Мати пішла до хати. Перегодя з клуні вийшла дівчина. Потягнулася, тріпнула розкішною русявою косою, глянула на сонце.
– Ай справді, Стехо, день уже! А ти, сплюхо, спиш та спиш! І щастя своє проспиш, небого! – докорила сама собі.
Перебігши двір, порослий моріжком, відчинила дверцята виплетеного з лози і обмазаного рудою глиною сажа.
– Гиля, гиля! – гукнула на гусей.
Перший вийшов горбоносий гусак-герготень. Поважно оглянувся навкруги, потім розпростав широко сірі крила, радісно заґерґотав і пішов по двору вихилясом. За ним випурхнула зграя гусок. Двір враз сповнився гамором, веселим пташиним перегуком.
Стеха довгою хворостиною вигнала гусей на луг, до річки, а сама обережно зайшла по коліна в холодну воду і заглянула в неї, мов у дзеркало.
– Фе, яка заспана! – повела грайливо тонкою бровою і показала своєму відбиткові у воді язика.
Але з усього було видно, що дівчина задоволена собою. Та й чому б ні? З води на неї глянуло ясно-голубими очима молоде, ніжне личко. Коси після ночі ще не заплетені і розсипаються по плечах, як шовк. Біла сорочка вишита вирізуванням, а барвиста плахта обтягує стрункий стан…
Стеха нагнулася, набрала повні жмені води, що пахла лепехою та водоростями, хлюпнула на обличчя. Потім ще й ще… Озирнувшись, чи ніхто не підглядає, підійшла до жовто-зелених кущів верболозу, підняла білі подолки сорочки і витерлась ними.
Свіжа, рум'яна, відчуваючи силу в усьому тілі, дівчина закинула назад руки і почала пальцями, мов гребінцем, розчісувати коси. Їй хотілося співати, танцювати, нести на люди свою молоду красу, щоб усі милувалися нею. Хотілося звідати того солодкого, як мед, почуття, що у піснях зветься коханням… Та ба! Чорна жура за братом Арсеном, що зник, щез невідомо де і як, оповивала їй серце невгасимим болем. Хіба тут до кохання, коли серце ниє, мати щодня плаче, а дідусь ходить, мов хмара, важко зітхаючи! А кохати так хочеться!