Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович. Страница 111

Було видно, що на стінах не гримлять гармати, не тріщать мушкети і самопали, не горлають дико тисячі людських горлянок. Тільки брама здригалася від могутніх ударів тарана — то яничари, підбадьорені тим, що уруси не стріляють, посилили натиск.

Гармаші, заклепавши гармати, швиргонули їх униз, на голови тих відчайдушних сміливців–аскерів, які ще продовжували настирливо лізти по драбинах на стіни. У відповідь пролунав жахливий зойк.

Від вибуху міни злетіла в повітря північна вежа і частина стіни обабіч неї. Юрма стрільців і козаків хлинула в пролом, зім’яла на своєму шляху приглушених і наляканих вибухом яничарів, покотилася крутим схилом вниз, до Калинового мосту,

В той же час затріщала брама південної вежі. Не витримали міцні дубові бруси могутніх ударів тарана — піддалися. Розтрощені ворота упали на землю. В замок ринула темна хвиля нападників.

Арсен схопив знесиленого Романа під руки, потягнув до пролому. Чи ж устигне? Він оглянувся — яничари запруджували майдан, розтікалися по темних закутках замку. Рубали поодиноких стрільців і козаків, що загаявшись, не встигли втекти вчасно.

Палаюча стайня освітлювала все довкола.

У мерехтливо–кривавому світлі пожежі він раптом уздрів Гордона. Довготелесий, худий шотландець прудко біг до порохових погребів.

«Божевільний! Загине!» — майнула думка, і Арсен, залишивши Романа біля пролому, щодуху гайнув йому навперейми.

До погреба вони прибігли майже одночасно. Гордон рвонув причинені двері. Внизу копошилися дві темні постаті.

— Кузьма, чого гаєшся! Швидше! — заревів шотландець. — Яничари зараз будуть тут!

У погребі спалахнули голубі іскри: то Грива люто бив кресалом об кремінь, але трут ніяк не займався.

Гордон вилаявся і помчав до палаючої стайні. Арсен хотів зупинити його, та не встиг. Той вихопив з вогню палаючу лату і прудко побіг назад. Його помітили яничари. Велика юрба понеслася за ним.

Вскочивши в двері, полковник крикнув:

— Тікайте! Підпалюю! Турки близько!

Йому назустріч метнулася висока темна постать. То був Грива.

— Не смій, чорт! — гнівно заревів він і видер з рук у полковника вогненний смолоскип. — Кузьмо, виведи звідси цього навіженого!

Від несподіванки Гордон аж сторопів. В ту ж мить Рожков схопив його за плечі і силоміць випхав у двері. Побачивши Арсена, гукнув:

— Забери його! Тікайте хутчій!

Тим часом яничари вже затопили майже весь двір. Гаятись справді було небезпечно. Арсен потягнув полковника до широкого пролому в стіні, де маячіла схилена постать Романа.

Рожков хотів повернутися до льоху, та Грива загородив йому дорогу:

— Тікай, поки не пізно! Чого обом пропадати? У мене з бусурменами свої рахунки!

Бачачи вагання стрільця, Грива оперіщив його по плечах палаючою латою:

— Тікай, сатана!

Через густо всіяний трупами майдан до них бігли з шаблями в руках ворожі вояки. Ось–ось вони будуть тут! Вже видно криваві відблиски пожежі на їхніх напружених, спотворених люттю обличчях.

— Тікай! — ще дужче заревів Грива.

Рожков вихором помчав услід за Арсеном. Він бачив, як запорожець, штовхнувши в пролом Гордона, схопив на оберемок Романа і клубком покотився з ним по стрімкому схилу. Тоді, не довго думаючи, й собі пірнув у той рятівний пролом, просячи в думці всіх святих не зламати йому карк, коли буде котитися вниз. Та раптом відчув, як страшна сила підняла його в повітря і швиргонула в бездонну темряву, що повивала підніжжя Кам’яної гори…

…Тим часом Грива, провівши поглядом стрільця, міцно затис у руці смолоскип і метнувся назад, у погріб. За ним розпалені боєм, не розуміючи до ладу, куди пруть, погналися яничари.

Чуючи за собою тупіт багатьох ніг, Грива збіг по сходах і зупинився на протилежному кінці вузького проходу, обабіч якого в глибоких дерев’яних засіках чорнів порох.

Кілька десятків яничарів, спотикаючись, бігли до нього. Вони ще не розшолопали, де опинилися. Бачили перед собою козака і, думаючи, що загнали його в мертвий кут, перли на нього з наставленими сторчма шаблями. Він був беззбройний, з тонким смолоскипом у руці, тому, як вони гадали, міг стати легкою здобиччю.

Їх зупинив напівбожевільний, пекельний сміх козака. Вражені тим несподіваним сатанинським сміхом, передні зупинилися мов укопані і… раптом побачили навколо себе купи пороху. Крик відчаю прокотився попід низьким кам’яним склепінням погреба.

— Ха–ха–ха! — страшно реготав Грива. — Ха–ха–ха! — І його осяяне червонястим вогнем, перекошене від напруги обличчя корчилося від зловтіхи.

Дехто кинувся назад. Тікати! Але тікати нікуди: вузький прохід геть забитий натовпом.

— Ха–ха–ха! — ще дужче зареготав Грива і пожбурив вогнистий смолоскип у засік…

Страшенний вибух потряс Чигиринську гору. Сколихнулася земля. Яскраве полум’я шугнуло високо до неба, освітило все місто і його околиці. Здригнулися могутні стіни й вежі фортеці — і впали всією своєю вагою на уцілілі будинки й стайні.

Потім зайнялася пожежа. Її відблиски освітили все довкола на багато миль…

…Підхоплений могутньою вибуховою хвилею, Кузьма Рожков важко впав на кущі терну, що росли попід горою, і покотився вниз. Терен поколов його, подряпав, але врятував од смерті. Внизу стрільця підхопили чиїсь дужі руки, підвели То був Гордон. Поряд з ним стояв Арсен. Роман лежав на землі.

— Рожков! Живий! — вигукнув полковник і радісно і міцно притиснув стрільця до грудей.

— Живий, — тихо сказав Рожков і сумно додав: — А Грива…

Усі нахилили голови, помовчали, віддаючи останню шану тому, кого вже не було з ними. Потім поволі побрели до Тясмину.

На місці Калинового мосту стирчали палі. У воді чорніли мокрі балки й дошки. Між ними борсалися вояки. Одні пливли до протилежного берега. Другі, схопившись за слизьку деревину, з заздрістю і відчаєм дивилися на тих, хто умів плавати. Треті, захлинувшись водою, відчайдушно бовталися, благаючи порятунку, і, не дочекавшись його, опускалися на дно.

Побачивши, як безславно гинуть його воїни, Гордон скочив у воду, закричав:

— Братці, що ж ви! Допоможіть їм! Не дайте потонути!

Його ніхто не слухав. Позаду все ближче лунали крики яничарів, які після вибуху в замку оговталися і розпочали погоню. У воду поряд з потопаючими плюхнулися розжарені ядра. Турки обстрілювали переправу.

Гордон схопився за голову. Хіба міг він ще годину тому думати, що його дивізія і полк сердюків загинуть не в бою, а в холодних водах Тясмину? Лютий відчай, мов обценьками, стис йому горло. З багаторічного військового досвіду він знав, що ніякі накази чи прохання не допоможуть зараз охопленому панікою війську. Та це вже, власне, було не військо, а пойняті жахом і тваринним бажанням врятуватися юрми людей, без зброї, без старшин, які розгубили своїх вояків у страшній круговерті. Тепер кожен дбав виключно про себе і керувався єдиною ціллю — досягти протилежного берега.

Його вразила несподівана думка — невже перед ним ті ж самі люди, які ще годину тому так хоробро, самовіддано відстоювали фортецю, різалися з ворогом, зневажливо дивилися смерті в вічі?.. Так, люди ті самі. Але вони втратили бойовий дух, віру в перемогу, втратили, нарешті, почуття ліктя товариша — і тому гинуть безславно…

Хто ж винен?

У думці він кляв усе на світі: Ромодановського — за його необдуманий, поспішний наказ, себе — за сліпе виконання того наказу, турків, темряву, Тясмин, що став на перепоні…

Поблизу розірвалася бомба — сійнула гарячим приском, освітила все довкола. Гордон схитнувся і впав у воду. Кузьма Рожков підхопив його, допоміг піднятися. На щастя, він не був поранений.

Натикаючись на зламані палі, на плаваючі у воді дошки з розбитого мосту, на скоцюрблені тіла утоплеників, вони разом попливли до протилежного берега…

За ними вступив у воду Арсен з Романом.

На березі з’явилися яничарі, їхні різкі, гортанні крики залунали над криваво–темними хвилями річки. Лише кілька кроків відділяло їх від утікачів, але ніхто з них не виявив бажання кидатися вплав слідом за ними. Тільки ті, хто мав заряджені яничарки, вистрілили кілька разів. Кулі лунко булькнули у воду.