Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович. Страница 113
Озвірілі яничари з вереском налітали на сердюків. У шанцях, на горбах, поміж возами тисячі людей, кинувши мушкети додолу, билися на шаблях. Лубенці стояли безстрашно, ні на крок не відступали назад. Поряд з ними — стрільці Гордона.
Серце Арсенове кипіло люттю і завзяттям. Його шабля не знала втоми. Він бачив перед собою ворогів, які безводним південним степом тягли його на аркані, знущалися з нього і катували, мов тварину. Тепер вони прийшли сюди, щоб зробити таке з усім народом… Ні, швидше він ляже кістьми на цих лисих придніпровських горбах, ніж побачить, як басурменська сириця в’язатиме білі руки Златки та Стехи!..
Бій завирував по всьому полю. Але кожному з бійців здавалося, що саме на нього налетіли найзапекліші яничари, що саме він зараз відстоює честь усього війська.
Поряд з Арсеном билися Іваник і Кузьма Рожков. Маленький сердючок виявився напрочуд безстрашною людиною. Він не міг дістати своєю шабелькою ворогів, але нападав на них так люто і безоглядно, що ті, ошелешені несподіваним натиском, а особливо пронизливим виском, з яким накидався на них «малий шайтан», відступали. Та вони не могли утекти від шаблі Звенигори. Ще ніколи запорожець не бився з таким несамовитим піднесенням, як сьогодні. Весь горб, на якому турки оточили їх трьох, геть покрився тілами убитих і поранених яничарів.
— Арсене, стережись! — раптом крикнув Іваник.
Той оглянувся. На нього летів, страшно витріщивши очі, яничарський ага. Довга крива шаблюка високо занесена для удару. Ще мить — і вона увіп’ється в Арсенову голову. А тут, спереду, насідає зразу аж троє… Порятунку нема!
Це зрозумів також Іваник. Його маленьке тіло зібралося в тугу пружину і метнулося прудким клубком під ноги туркові. Ага перечепився і впав. Обоє покотилися по землі. Шабля Рожкова визволила Іваника від неминучої смерті.
Іваник схопився, копнув ногою тепле тіло аги:
— З тебе досить, турчине! Одвоювався, знаєш–маєш! — І знову, схопивши шаблю, кинувся на ворогів.
На виручку лубенцям прибув Миргородський полк на чолі з самим гетьманом. Миргородці обігнали Самойловича, ввірвалися на позиції лубенців, з ходу ударили… Тисячоголосе «слава» сколихнуло землю. Яничари здригнули. Відступили. Намагалися затриматися в передпіллі, та натиск був такий сильний, що тікали аж до своїх шанців.
Другого й третього дня Кара–Мустафа скерував вогонь усіх гармат на курські й московські стрілецькі полки. Після жорстокого обстрілу, що тривав від світанку до снідання, яничари, спагії, сеймени в пішому і кінному строю безперервно, аж до вечора, атакували, намагаючись зламати оборону урусів. Але й тут успіху не мали. Запрудили тілами убитих і поранених шанці, облили кров’ю руді крутолобі пагорби — і знову відступили.
А в ніч на 18 серпня 1678 року московські та українські війська перейшли в рішучий наступ по всьому Бужинському полю.
Бій закипів одночасно на всіх напрямках. Скритно наблизившись апрошами до ворожих позицій, стрільці й сердюки густими лавами ринули в турецькі шанці. На лівому крилі кінні козацькі полки з ходу глибоко ввігналися в стик між Кримською та Буджацькою ордами.
Ніч була тиха, тепла, місячна. В безхмарному темно–синьому небі мерехтіли летючими світлячками великі сріблясті зорі. Внизу, під горами, голубим кришталем блищав проти місяця Дніпро.
І ніч, і придніпровські пагорби в одну мить здригнулися від тупоту, крику, гуркоту гармат і мушкетної стрілянини. Велетенською підковою — на кілька верст — завирувало, загуло, заклекотало несамовите криваве бойовисько.
До самого світанку битва лютувала з перемінним успіхом. Яничари й ординці всюди чинили відчайдушний опір. Сили сторін були майже рівні.
Тоді Самойлович і Ромодановський кинули в бій два свіжі піхотні полки. Поріділі ряди турецьких воїнів не витримали навального удару — здригнулися і покотилися назад. Стрільці й сердюки перемахнули через ворожі шанці, врізалися в натовп утікачів, сіючи серед них страх і замішання.
Арсен, Рожков та Іваник опинилися в самій гущі бою. Резервні сердюцький та стрілецький полки наступали якраз на їхній позиції і затягнули з собою і їх у прорив, що утворився в турецькій обороні. Вони бігли разом з усіма, кричали, вимахували шаблями і рубали темні постаті, що виринали зі світанкової імли.
Коли вибігли на горб, побачили, що й праворуч і ліворуч турки зосталися далеко позаду. Перед ними — кроків за сто — на високій могилі мріло велике шатро, біля якого на тонкій тичці майорів бунчук. Перед шатром стояв чималий гурт людей. В сірій імлі годі було розпізнати, хто то, але якесь підсвідоме чуття підказало Арсенові, що перед ними — сам візир Кара–Мустафа з почтом… Яка щаслива нагода захопити його в полон! Ще один ривок — і…
Тут запорожцеві спало інше на думку. Не раз і не два вчив його старий Метелиця: «Якщо хочеш меншими силами здолати могутнішого ворога, зроби щось таке, щоб посіяти в його серці страх! Убий у ньому віру в перемогу!» А хвилина для того, щоб підсікти бойовий дух яничарів, якнайкраща.
Арсен зупинився, приклав долоні до рота і голосно, щоб пересилити клекіт бою, закричав по–турецькому спочатку в один бік, а потім у другий:
— Ойе, правовірні, уруси обійшли нас! Хан Мюрад–Гірей, хай буде навіки прокляте його ім’я, ганебно відступив з поля бою! Ойє, вай–вай! Вірні сини падишаха, будемо стояти на смерть на цій землі сарматській, але ні на крок не відступимо! З нами Аллах!
Дужий голос козака грімкою луною покотився понад землею, понад тисячними юрбами, що шаленіли у вирі смертельного бою. Страшні слова про відступ і втечу хана, про те, що уруси обійшли і ось–ось ударять з тилу, стократ повторені десятками чи й сотнями вуст, миттю поширилися серед османського війська. Хай не всі повірили їм, хай аги і паші скільки хочуть спростовують їх — діло зроблене! Ті слова, мов шашіль, підточать бойовий дух вояків, заповзуть холодним, липким страхом у їхні серця, сколихнуть непохитні досі яничарські ряди.
— А тепер — уперед!
Арсен наздогнав Кузьму й Іваника.
Вони повернули трохи ліворуч, де виднівся на тлі ранкового неба високий бунчук. За ними ринули десятки воїнів. Попереду безладно відступали, здіймаючи галас, поріділі спагіівські сотні. На горбі, коло шатра, кілька яничарів з почту візира, побачивши, як нестримно накочується на них вал стрільців і козаків, пронизливо закричали:
— Уруси!
Їхній крик сполошив великого візира та його почет. Турки спішно почали сідати на коней.
— Ура–а! — раптом дико зарепетував Кузьма Рожков. — Хлопці, хапайте Кара–Мустафу!
Стрільці — а їх усе більше й більше вклинювалося в пролом — кинулися до шатра. Їм назустріч розверталися лавою кіннотники. Гостро блиснули шаблі. Ще мить — і схили горба обагряться кров’ю.
Та почет і варта візира не прийняли бою. Чийсь різкий окрик змусив їх повернути коней назад і, прикриваючи собою вершника в білому тюрбані, помчати геть.
Арсен підбіг до шатра, рубонув шаблею по тонкій високій жердині, на вершині якої, на позолоченій перекладині, розвівалося п’ять пишних кінських хвостів, прикрашених самоцвітами, парчовими китицями та барвистими стрічками.
П’ять бунчуків!
Отже, він не помилився. Це справді ставка п’ятибунчужного паші — великого візира і сераскера [125]Кара–Мустафи!
З другого боку рубонув Кузьма Рожков.
Жердина схитнулася, переламалася. Бунчук, окресливши в блідо–рожевому ранковому небі велике півколо, важко гепнув на землю.
Тим часом меткий Іваник шуснув до шатра і за хвилину вибіг звідти радісно–збуджений, з невеличкою, але багато оздобленою золотом і коштовними камінцями коробочкою в руках.
— Братці! Арсене! Ге–ге! А погляньте, знаєте–маєте, що я дістав!.. Ото зрадіє Зінька, коли привезу їй у подарунок!
Арсен узяв коробочку — розкрив. Це була каптарга, у якій зберігався розкішно виданий і оздоблений Коран — священна книга мусульман.
— Зіньці ні до чого ця штукенція, Іванику. Не стане ж вона молитися, мов туркеня… Подаруй краще полковникові або й самому гетьманові — спасибі скаже!