На краю Ойкумени - Ефремов Иван Антонович. Страница 37

Так, не приходячи до пам'яті, Пандіон вирушив у невідому дорогу. Два нубійці і негр, що взялися бути провідниками, озброєні списами й луком, ішли попереду, решта тридцять чоловік потяглися один по одному слідом за носилками. Позад усіх ще троє несли два списи і лук. Подорожні пішли краєм галявини на захід, стараючись не дивитись на останки товаришів: їх гнітило почуття провини, що не змогли вберегти тіла загиблих від нічних хижаків.

Після полуденного відпочинку загін скоро дістався до широкого висохлого річища, яке здалеку виділялося на жовтому степу двома смужками чагарника, що ріс на його берегах.

Річищем повернули прямо на південь і, не зупиняючись, ішли до вечора. Цього дня не довелося копати ями для води — невеличке джерело вибивалося на поверхню Із щілини між двома плитами з грубозернистого сипкого каменю; але людям довелося добре попрацювати: лаштуючи нічліг, вони обгородили це місце валом з колючого гілля. Вночі всі мирно спали, не лякаючись віддаленого ричання лева і сновигаючих у темряві гієн.

Другий і третій день путі минули спокійно. Тільки раз бачили віддалік чорне громаддя носорога, який пробирався в траві, опустивши голову. Люди збентежилися і зупинились, — в їхній пам'яті знову постало недавно пережите, грізне й незабутнє. Подорожні прилягли в траву. Носорог підняв голову; знову, як і в той страшний час, люди побачили вигнуті, широко розставлені вуха і кінець рога, що стримів між ними. Складки товстої шкіри облягали плечі тварини і звисали валками там, де починаються розставлені передні ноги, що утопали в траві. Масивне чудовисько нерухомо постояло і, повернувшись, рушило далі своєю дорогою.

Невеликі стада маленьких жовто-сірих антилоп траплялися часто; вбиті стрілами тварини були смачним харчем.

На четвертий день сухе річище розширилося й зникло, жовтий глинистий грунт змінився дивною ясночервоною землею, [86] яка тонким шаром вкривала дрібний граніт. Округлі горби граніту виступали темними плямами на червоній похмурій рівнині. Трава зникла, замість неї із землі стирчало жорстке листя, схоже на в'язки гострих і вузьких мечів, увіткнутих прямо в пухкий грунт. [87] Провідники старанно обходили зарості цих дивних рослин з гострими, як у бритви краями.

Попереду розстилалася червона долина, рівні клуби куряви вихрилися, здіймаючись стовпами і розсіюючи блиск сонячного проміння. Спека втомила людей, але вони йшли далі, турбуючись, що ця безводна рівнина може бути дуже великою. Річище з його підземним потоком води залишилося позаду. Хто знає, коли пощастить знайти воду, таку потрібну людині в цій жаркій країні!

З вершини одного гранітного горба помітили, що вдалині пролягає золотиста смуга, — там, певно, закінчувався червоний грунт і знову ішов трав'янистий степ. Справді, тіні після полудня подовшали тільки наполовину, а подорожні вже ступали по шурхливій траві, нижчій, ніж раніше та зате густішій. Осторонь виднілася широка зелена хмара, яка мовби ширяла в повітрі над синявочорною плямою власної тіні,— могутнє дерево гостей запрошувало під своє віття на відпочинок. Провідники повернули до нього. Стомлені люди прискорили ходу, і незабаром носилки з пораненими стояли в затінку біля стовбура, глибоко розділеного подовжніми жолобками на окремі закруглені ребра.

Кілька негрів поставали один на одного, утворивши живі сходи, і вилізли на могутні гілки. Згори почулися захоплені вигуки — чорношкірі не помилилися в своїх сподіваннях: у внутрішньому дуплі товстого стовбура, не менше п'ятнадцяти ліктів завтовшки, була вода від недавніх дощів. Посуд наповнили прохолодною темною водою. Негри скинули зверху кілька довгастих плодів величезного дерева, загострених з обох кінців. Кожен плід, завбільшки з голову людини, мав під своєю тонкою твердою шкаралупою жовтувату, кисло-солодку, схожу на борошно, речовину, яка чудово охолоджувала разгарячені пересохлі роти подорожніх. Кідого розбив два плоди, повиймав численні дрібні кісточки, а речовину, що була в плодах, розтер, доливши трохи води, і почав годувати Пандіона.

На радість негра, молодий еллін їв з великою охотою і сьогодні вперше підвів голову, намагаючись роздивитися навколо (на носилках у дорозі обличчя Пандіона покривали звичайно великим листям, зірваним поблизу джерела). Руки Пандіона ледве дотяглись до Кідого, безсилими пальцями він потиснув руку негрові. У широко відкритих мутних очах елліна була помітна якась безпорадність.

Кідого схвильовано спитав друга, як він почуває себе, але не добився відповіді. Очі пораненого знову заплющились, немов слабкий спалах воскресаючого життя надміру стомив його. Кідого не турбував більше друга і поспішив порадувати доброю звісткою етруска. Каві, який став ще більш суворим від дня страшної битви, підійшов до носилок і довго сидів, вдивляючись в обличчя товариша. Етруск, поклавши руки на груди Пандіону, старався виявити, як сильно б'ється серце юнака.

У цей час почувся голос нубійця, який забрався на верхів'я дерева, щоб оглянути дорогу. Він кричав, що далеко попереду, майже на самому горизонті, видно темні колючі огорожі, які роблять скотарі-кочовики, щоб захистити свої стада від хижих звірів.

Вирішили заночувати під деревом і, вирушивши на світанку, дійти якомога раніше до становища кочовиків. Надвечір небо затягли густі хмари, беззоряна ніч була дуже тиха і темна, в оксамитночорній темряві не можна було розгледіти і руки, піднесеної близько до очей.

Скоро звивисті блискавиці кільцем оперезали небо, вдалині безперервно гуркотів грім. Блискавки все частіше спалахували, небо вкривалося сотнями сліпучих вогнів, схожих на величезні сухі гілки. Грім стрясав усе навкруги, голубий вогонь осліпляв людей, які збиралися покинути свій захисток. Вдалині почувся шум, який, швидко посилюючись, перейшов у рев. Це наближалася стіна шаленої зливи. Дерево заколихалося — з неба линуло ціле море. Каскади холоднуватого дощу із страшенним шумом розбивалися об землю, навколо дерева зразу налилося стільки води, що вона геть залила виступи товстого коріння. Тьма і суцільний вогонь часто чергувались, і здавалося, що весь степ неминуче буде затоплений — така велика була злива. Проте спалахи блискавки скоро припинилися, дощ ущух, і над напоєним степом розкинулось зоряне небо; слабкий вітерець доніс запахи невидимих трав і квітів.

Лівійці і етруск сторопіли, побачивши грозу, яка здалася їм страшною катастрофою, але негри, весело сміючись, сказали, що це звичайнісінька у дощову пору злива, і навіть не дуже сильна. Каві лише похитав головою, кажучи собі, що коли такий дощ тут вважають звичайним, то, безсумніву, їм доведеться зазнати в країні чорних зовсім незвичайних пригод. Етруск не помилився у цьому здогаді.

На другий день путі раптом почувся гавкіт собаки. Із серпанку від випарів, у якому зникала далина, виступили довгі огорожі, за ними ховалися низенькі курені кочовиків.

Прибулих оточила юрба людей, одягнених у фартухи із шкіри. Вилицюваті обличчя були непривітні, вузькі темні очі недоброзичливо дивилися на єгипетську зброю в руках колишніх рабів. Але знак, який дав нубієць, справив на них дуже гарне враження. З натовпу вийшло п'ять чоловік, прикрашених чорними і білими перами, у високих зачісках, що їх підтримувало кругле плетиво з черешків листя.

Мову кочовиків розуміли нубійці — прибулі скоро сиділи у тісному колі слухачів, попиваючи кисле молоко. Раби-нубійці розповідали свою історію. Перебиваючи один одного, вони схоплювались у запалі, і кочовики хором здивованих вигуків супроводжували їх розповіді. Прикрашені перами вожді тільки плескали себе по стегнах.

Кочовики відрядили шість чоловік з десятьма ослами для допомоги чужоземцям у дорозі. Вони мали провести загін до великого селища осілого народу, яке знаходилося на березі річки, що ніколи не пересихала, і до якого треба було йти сім днів на південний захід.

Носилки переробили й укріпили на чотирьох ослах, інші тварини повезли воду, кисле молоко і сухий сир у міцних шкіряних мішках. Люди, вільні від вантажу, могли тепер робити великі переходи — не менше ста двадцяти тисяч ліктів за день.