На краю Ойкумени - Ефремов Иван Антонович. Страница 38

Дні минали один за одним. Під палаючим сонцем, що сліпило очі, лежав безмежний степ, то знемагаючи в гарячій тиші, то котячи за вітром широкі хвилі трав. Колишні раби все далі заглиблювались у дикі простори півдня, які наповнені численними стадами тварин. Спочатку незвиклі люди не розуміли, що то за табуни проносилися повз них чи були напівсховані у траві — виднілися спини, стирчали роги, короткі й зігнуті, або довгі й прямі, як списи, або ж закруглені спіраллю. Потім навчилися розрізняти їх породи — довгорогих ориксів, здоровенних і смирних червоних оленів-биків, кошлатих гну з потворною горбоносою мордою, дивних, вухатих антилоп завбільшки з невеличке теля, які танцювали на задніх ногах під деревами. [88]

Жовта дуже висока трава з цупкими стеблами шелестіла навколо, наче неосяжний лан. Її простори, золотіючи під сонцем, були вкриті смугами свіжої зелені вздовж сухих річищ, і баюр, які тепер наповнилися водою. Вдалині втикалися в степ голубі і фіолетові відроги гір, що валами здіймалися над горизонтом.

Дерева то ставали частішими, скупчуючись у високі острови, які темніли над травою, то знову розбігалися на всі боки далеко одно від одного, як зграя сполоханих птахів. Найчастіше це були такі самі зонтоподібні дерева, які вразили Каві при його першому знайомстві з золотим степом, — колючі стовбури розгорталися від кореня широкою воронкою, нагадуючи конуси, перевернуті вершиною вниз. Інколи у дерев були товщі і коротші стовбури, які так само розгортались у безліч гілок, і тоді їхні крони, густі й темні, були схожі на широкі зелені куполи або перекинуті чаші. Пальми далеко виділялись своїми парними розсохами гілок з розтріпаними, схожими на ножі, перами темного листя на кінцях.

Каві помічав, як з кожним днем негри і нубійці, незграбні і нетямущі у Та-Кемті або на воді великої ріки, тут ставали дедалі сильнішими, рішучішими і впевненішими. Похмурий етруск помічав, що хоч його авторитет ватажка і залишається непохитним, але сам він втрачає впевненість у собі на цій чужій землі з невідомими для нього законами життя.

Лівійці, які так добре показали себе в пустині, тепер здавалися безпорядними. Вони боялися степу, населеного тисячами звірів, у траві їм ввижалося безліч небезпек, на кожному кроці супроводили їх нечувані загрози.

Дорога й справді була нелегка. Траплялися зарості трави, [89] шишки якої викидали мільйони дрібних колючок, що впивалися в шкіру, і вона починала нестерпно свербіти й гноїтись. Безліч хижаків ховалося в жарку пору дня під дерева. Інколи в тіні, яка здавалася чорною печерою, між жмутками яскраво освітленої трави з'являлася гнучка плямиста фігура леопарда.

Негри навдивовижу спритно підкрадалися до червоних антилоп, і колишні раби завжди мали багато соковитого смачного м'яса; вони все більше міцніли від ситої їжі. Коли вдалині з'являлося безліч сіро-чорних здоровенних биків [90] з широкими, опущеними вниз рогами, негри-подавали тривожний сигнал, і загін поспішно відступав до найближчих дерев, рятуючись від цих страшних жителів африканських степів.

Провідники, мабуть, неточно знали відстань: подорожні йшли вже дев'ять днів, а ознак людського житла все ще не зустрічали. Рука лівійця загоїлася, негр з поламаною ногою вже сидів на носилках і ввечері на спочинку весело підскакував і смішно шкутильгав навколо вогнища, радуючи товаришів тим, що одужує. Тільки Пандіон все ще лежав безмовний і байдужий, хоч тепер Кідого і Каві примушували його більше їсти.

А буйне життя степу все більше розцвітало навколо від дощів.

Мільйони комах лунко дзвеніли і дзижчали над травою, яскраві птахи мелькали синіми, жовтими, ізумруднозеленими та оксамитночорними видіннями серед плетива сірих корячкуватих гілок. У жаркому повітрі все частіше лунали гучні крики маленьких дрохв: «мак-хар! мак-хар!»

Каві ближче побачив велетнів Африки.

Над травою частенько пропливали тихі й спокійні сірі громаддя слонів, здоровенні шкірясті вуха настовбурчувалися в бік людей, блискучі білі бивні чітко виділялися поруч звивистих темних хоботів. Сильні тварини подобалися етруску — їхня мудра поведінка дуже різнилася від тривоги антилоп, злоби носорогів, напруженої гнучкості хижаків. Інколи людям удавалося підглядіти величних гігантів на відпочинку: стадо, сховавшись у затінку дерев, стояло нерухомо, збившись докупи. Велетенські старі самці низько схиляли свої лобаті, з важкими вигнутими бивнями голови; самки, з більш рівними лобами, під час сну тримали голови вище. Одного разу ті, що йшли попереду, натрапили на одного старого слона. Гігант спав, стоячи прямо під пекучим сонцем. Він заснув, мабуть, у затінку, потім сонце пересунулося, а слон, розіспавшись, не відчував спеки. Каві довго любувався могутнім велетнем.

Слон стояв, як статуя, трохи розставивши задні ноги. Опущений хобот, був зігнутий у кільце, маленькі очі закриті, тонкий хвіст звисав із спадистого заду. Товсті, вигнуті бивні грізно стирчали наперед, кінцями широко розходячись в один і другий бік.

Там, де дерева були рідшими, часто зустрічалися незвичайні на вигляд тварини. Їхні довгі ноги несли коротке тіло з крутою, спадистою назад спиною. Передні ноги були значно довші від задніх. Спина від масивних плечей і широких грудей переходила в надзвичайно довгу, витягнену наперед шию, на якій сиділа невелика голова з короткими ріжками і великими трубчастими вухами. Це були жирафи. Тварини зустрічалися стадами від п'яти до ста штук. Незабутнім видовищем було велике стадо жираф на відкритому місці: здавалося, що ліс під подувом вітру переміщався в яскравому світлі, відбиваючи плями химерних тіней. Жирафи рухалися то риссю, то дивними стрибками, підгинаючи передні ноги і далеко витягуючи задні. Їхня строката шкіра із ясножовтої сітки вузьких смужок з великими чорними плямами на ній, дуже схожа була на тінь дерев, під якими тварини були майже непомітні. Вони обережно зривали губами листя з високих гілок, наїдаючись без жадності; їхні великі чуткі вуха повертались на всі боки.

Частенько над хвилястим морем трави піднімався цілий ряд ший, — повільно рухалися ці дивні тварини, несучи на висоті десяти ліктів від землі горді голови з блискучими чорними очима.

Стримані рухи жираф були красиві, смирні тварини мимоволі викликали симпатію.

Не раз мандрівники чули крізь стіну трави злобне пирхання носорога, та вони вже навчились обминати лютих чудовиськ, які погано бачать, і можлива зустріч з ними вже не жахала колишніх рабів.

Подорожні йшли слідом один за одним тісними коридорами високої трави, — над прим'ятими стеблами колихалися тільки списи і голови, обмотані ганчір'ям та листям. Обабіч без кінця-краю тяглася одноманітна хвиляста стіна. Трава і полум'яніюче небо переслідували подорожніх удень, трав'яні стіни снилися їм уночі, їм здавалося, що вони назавжди загубились у душній шурхливій безмежності. Тільки на десятий день перед загоном показалося повите голубим серпанком низьке пасмо стрімчаків. Зійшовши на них, подорожні опинилися на щебенистому плоскогір'ї, порослому чагарником та безлистими деревами, гілки яких, мов безліч розчепірених рук, похмуро тяглися до неба. [91] Отруйливий зелений колір був однаковим у низьких стовбурів і гілок, дерева схожі були на округлі щітки, рівно підстрижені зверху і настромлені на короткі палиці. Зарослі цих дерев видихали терпкий, різкий запах, крихкі гілки легко ламалися від вітру, і на місці зламу виділялося багато соку. Він був схожий на густе молоко і застигав довгими сірими краплями. Провідники спішили перейти цей незвичайний ліс, запевняючи, що коли вітер стане дужчим, то ламкі дерева почнуть валитися навколо і можуть передавити людей.

За деревами знову розстилався степ, вкритий горбами і порослий зеленою свіжою травою. З вершини горба перед загоном несподівано відкрилися оброблені поля, які прилягали до смуги густого і високого лісу. В глибині лісу було видно просіку, там на узвишші розмістилося багато конічних халуп. Горб був обгороджений масивним частоколом. Важкі, з нерівних колод ворота прикрашені вгорі гірляндою побілілих на сонці лев'ячих черепів, дивилися просто на подорожніх.