Зозулята зими - Владмирова Тала. Страница 17

Двоє дітлахів зручно влаштувалися на першому плані. Просто на білому-білому снігу. Отой сніг продовжує сипатися згори, ніби на новорічній листівці. В руках малих ялинкова прикраса — яскраво-червона. Вона така сяюча, що, здається, може навіть зігрівати. Вдалині, десь аж зовсім на задньому тлі, привітно блимає віконце хатинки. Там тепло і світло, там затишно, там — свято. От тільки навряд чи це — новорічна листівка. Діти у лахмітті. Не настільки бридкому, як буває у дійсності, але все ж не здатному захистити від морозу. У тому будиночку, може, й тепло, але він — надто далеко. Та й не зважають на нього оті «малята-зозулята». Зосередилися на цяцьці. Немов ота яскрава плямка — найважливіше. Діти на снігу. Одне справжнє, реальне, інше, наче огорнуте якимсь божевільним серпанком. І крізь нього, хай і не дуже чітко, можна дивитися наче крізь закіптюжене вікно. Навколо них зі снігу сплітаються прозорі дитячі фігурки. Сніжинки? Ой, щось маю сумніви… Й обличчя отих малих жебраків теж надто бліді, ледь не прозорі. Раптом помічаю, що вгорі малюнка сніжна круговерть теж сплітається в обличчя. Жіноче, вродливе. То Снігова королева? Та ні, та була байдужою до усього, вираз на обличчі у цієї вродливиці інший — зневажливий та злий.

Отака-от зимова казка. Аж морозом сипонуло від споглядання, хоч на кухні досить тепло. Я впізнала оте напівпрозоре дитинча. Впізнала. З Єви, певно, виросла б непогана художниця… Але…

— Вибач мене, дівчинко, добре?

Нащо їй тепер мої вибачення? І де я вже чула отой дурнуватий вислів «зозулята зими»? Чи він мені просто намарився? І враз серце зайшлося у передчутті неприємностей. Покрутила в руках малюнок та… Замість покласти на місце, залишила собі.

Ох, недаремно я це зробила. Таки недаремно!

Інна

— Нехай під Новий рік доля усміхнеться вам!

Порух руки і ді-джей на радіо захлинається бадьорим вереском на півслові. Зловтішно вишкірююся, уявивши, ніби він змовкає назавжди. Доля ж мені не всміхається, вона вишкірюється, не гірше, ніж я зараз. Ше-ет! А хоч до другого січня зачекати, ну ніяк, нє?! Та знаю: лише гарним дівчаткам Святий Миколай кладе подарунки як не під подушку, то під ялинку. А я цього разу навіть труп деревини, що розсипає на всю квартиру свої голки, мов частинки відмерлої шкіри, не притягла у своє житло.

Але ж ай’м вері гуд гьол! Жодному кретину свято не зіпсувала. Хоча ой як хотілося!! Он, супермаркети переповнені народом, а від нього так несамовито тхне… І не лише потом. Роздратуванням і жадібністю: знижки різдвяні для них, йолопів, бачиш-но, божки влаштували! Лохів і виловлювати не треба. Самі до рук сунуть. Он, один намалювався напередодні:

— Дівчино, а давайте я вам сумки додому допоможу тягнути! Невже ваш хлопець дозволяє вам однісінькій товктися у такому натовпі?! О! Невже? У вас немає хлопця? У такої красуні?! Неподобство!

І фоном: а раптом на каву вдасться до красуні напроситися? Ага, зі мною у якості десерту. Чи хоч цьомчик-бомчик і номер мобільного вициганити. Може, за вас, голуби, ще й заміж сходити?! Хоча… На десерт солоденький такий контингент не тягне. Однак, інколи й гіркого хочеться. Ше-ет, аби не солоного. Бо для мене солоне — то чийсь біль, сильний, просто скажений. Ф-фа… кгм… Скільки разів вирішувала, що подумки не лаятимусь: жодного задоволення, тільки різкий зубний біль опісля. Та спробуй тут стриматися! Особливо після дозволеної собі наче розкоші: ніч повної самотності з вимкнутим телефоном. Наглухо зсунуті темно-коричневі штори, аби не бачити безкінечних фейєрверків за вікном, що цяткують небо масними плямами. Келих свіжого помаранчевого соку замість дурнуватого ігристого із нахабним написом: «Шампанське». Навушники у вухах, аби не чути привітального галасу… І то не заради гламуру чи снобізму. Просто ка-айф! Справжній… Так і для сусідів безпечніше. Бо Іннуся, тобто Я, розумниця, ще й безкорислива, блін.

Ага, розігналася! Прокинулася вранці першого січня від справдешнього голоду. Такого, який не вгамуєш, коли запхаєш до рота корисну вівсянку без солі чи навіть калорійну булку. Таке вже зі мною траплялося. Правда, давненько. В підлітковому віці проходила. О, то була лиха пора. Напихалася усім підряд. Тоді із дзеркала на мене презирливо дивилася хоч і симпатична, однак доволі перегодована корівка. Як згадаю — здригаюся. Хоч дзеркала всі, що під руку підвернуться, криши! І таке-от траплялося, поки не прибилася до тих, хто навчив, що й як треба робити, аби не загнутися, а навпаки — жити довго й щасливо…

Та, здається, зараз у мене справи не кращі. Наче й фігура в нормі, але підступне люстро переконливо стверджує: я — тьмянію!!! Навіть бездоганно пофарбоване волосся тьмяніє, на щоках — ні цятки рожевого, очі вилиняли. Немов два тижні не виходила на лови. Блін! Блін, блін, блін! За-ра-за! Ще й правий чобіт не застібається!

Нарешті таки взулася. Виходжу! На сходах тхне залишками святкових столів. І це вони жертимуть на вечерю, отямившись після «веселощів»! Навкруги — дух таких самих прогірклих почуттів. Аж вивертає. Фу! Швидше-швидше на вулицю!

А на вулиці не ліпші новини. Моя вірна червоняста тойота вкрита товстим шаром чи то снігу, чи то криги. Ше-ет-шет-шет! Усередині все скручується у гидкий вузол. Обіцяла ж собі не лаятися, та хіба тут стримаєшся… Може, викликати таксі й нашвидку підгодуватися емоціями водія?! А може підстерегти якогось господаря песика? Поки чотириноге, забувши про свої природні потреби, рватиметься з повідка до рятівного під’їзду, причепитися: «Ах, який він у вас гарненький! А погладити можна? Я обережно, аби не налякати!» Бо й справді, нащо мені песика лякати?

Ага, зараз! Так низько, аби із псів цмулити настрій чи життєву силу — навіть бомжі (ті, що з наших) не скочуються. А от із захмелілим власником ніц не станеться. Ну, трохи, може, похворіє. Зате не стане отак обжиратися-обпиватися наступного свята. Таким придуркам навіть на користь.

Ет! Хай йому, я — на чужій території! Блін, і якого мене сюди занесло? Досі не встигла стати не те що своєю для місцевих, а й навіть звичною частиною пейзажу. От і доводиться розводити тепер ледь не китайські церемонії…

Відчула я цих двох водночас. Невже доля забула свою усмішку-оскал?! О, в меню ще й вибір передбачено! Ку-ул, так?! Лише потім збагнула: втрачаю пильність — темноволосе дівчисько вийшло з-за рогу на мить раніше, ніж інша страва. Стишило ходу, глянуло мимохідь на мене зі співчуттям. Із щирим співчуттям? Оо! Ну, не йо-ма-йо? Докотилася! Мені вже співчувають! Що ж, сама винна, самаритянко юна. І ковтати тобі за кілька днів пігулки від застуди! Нема чого без шалика теплого, енджел пуссі, тинятися вулицями зимового міста в таку стужу. І взагалі, якого швендяти майже безлюдними вулицями першого січня ще й співчувати тим, хто зодягнений значно краще і має нагальну потребу для таких подорожей? Але ти у нас, голубонько, десертик, тож трохи зачекай. Поки мене цікавить жіночка середнього віку в якихось секондівських ганчірках. Вона похитується на слизькому тротуарі, ступає не надто твердо. Її щоками котяться сльози. На мить уявляю, як ті солоні краплинки перетворюються на скалки криги. Бр-р! Геть фантазії! Геть-геть-геть!

Шет! П’яничка не втрималася на слизькому, впала, невдало підігнувши ногу. «Ой! Пані! Це ж, мабуть, дуже боляче?» — це ота малолітня дурепа в чорному пальті. Добре, хоч подумки посил дала, бо мені й так здалося, що біль віддався у моїй ступні. Дівча кинулося «добродійці» допомагати. Ну, не ідіотка? Ще один янгол-охоронець на мою голову звалився?! Ледь накивала п’ятами від схожого з сусіднього міста. Їх що тепер клонують?

Все. Треба звідси забиратися. А то вскочу в халепу, як минулого разу.

Швиденько розвертаюся в бік під’їзду: зараз же постукаю у двері до сусідів та спецом попрохаю солі. Обов’язково розсердяться! І це те, що треба: ковток чужого гніву добре бадьорить.