Зозулята зими - Владмирова Тала. Страница 18

— Допоможи! Будь ласка! — це мені кинуте навздогін, вже у спину.

На чорта було створювати собі імідж успішної стерви, коли він не діє?!

Ну, добре, май літл енджел: ти сама запросила підійти. Навіть бридливість пересилю заради цього. Без поспіху підходжу ближче, простягаю руку, допомагаю. Мить — і старша жертва вже на ногах.

— Спасибі, донечко, — жінка усміхається отому нещастю, що грається в рятівниці. Утягую пахощі її емоцій, не довіряючи: невже дякує щиро? Ох, таки щиро. І от, варто їй глянути на мене, очевидно також хотіла подякувати та враз блідне.

— І вам дякую, — ледве витягує з себе.

— Хм. От іще! Буду я тут з п’яницями цяцькатися, — ціджу крізь зуби сердито та беруся до роботи.

У якому б стані сп’яніння ота жіночка не була, а блокування поставила миттєво, хоча і грубо. Хай лишень спробує ще й дівча попередити! Теж мені відьма місцевого розливу знайшлася! Може, колись силу й мала, та давно звела нанівець. Ні, попереджати побоїться. Шкода, що дівча про мимовільну зраду не дізнається.

— Пані! Ви йти зможете? — знову озивається оте турботливе дівчисько.

— Зможу, доню, бо мушу. Що ж робити, коли мій потяг от-от відходить? І так затрималася забагато, з колишнім життям прощаючись. Вже мертвим життям, бо в цьому місті мої рідні поховані. Ох! Ти не хвилюйся за мене. Себе бережи, дитинко.

Ще трохи, й почуємо: «не водися от із такими, як ця».

Та ні, стрималася стара. Чи не вірить, що дівчина послухається, чи переймається, аби встигнути на маршрутне таксі, яке раптово вигулькує з-за рогу. Ота помічниця підтримує жіночку, допомагає залізти в автобус. Не дуже навіть дослуховується до буркотіння водія, що от затримують тут його усякі. Навіть щиро посміхається йому.

Гей, чекайте, як вона так буде себе розпорошувати на всяку дурню, то що ж мені залишиться?!

Жінка сідає біля вікна. За брудною шибою видно її бліде, трохи розпливчате обличчя. Добре розумію: вона не в гості зібралася зранку, втікає чи від минулого, чи й від себе, як я втікала місяць тому. Та хіба від себе утечеш? Вдивляюся в обличчя старої, наче привид себе колишньої побачила. Ні-ні, привиділося, тому що я — сильніша. Їй важливо, аби хтось махнув услід рукою. Звідси, із колишнього життя. А мені то завжди було по барабану!

Дівчина аж надто старанно, немов справді зовсім маленька: «зроби тьоті бай-бай!» — махає. Не втримуюся й насмішкувато пирхаю. Дурне янголя повертається і дивиться мені просто у вічі й наче каже: «Чого ж витріщаєшся на добросердну дурепу, така практична розумнице?! Робити нема чого? Вшивайся звідси».

Фак! Упіймати нічим не прикритий погляд, підтягти, немов рибу на гачку — от що потрібно зараз мені. Бо найсмачніші емоції лежать не зверху. І наче все так просто — дівка поруч, сама-самісінька, простягни погляд і візьми, та… неможливо. Бо вона, вона…

На мить мені стає лячно. Ні-ні, вона — не з наших, закладаюся. Про натовп піплів мова не йде. Отже, переді мною… Та ні, дурниці. Не може такого бути. І це байки, що ходять серед наших. Невже нарвалася на вроджене відьменя, котре ще й досі не знає своєї справжньої сили? І я тут, мов на долоні перед нею, тобто не в найкращій формі. Хіба що мимохідь нагородила її застудою, поки в очі не глянула і не зрозуміла, що до чого — ото й уся користь від зловтіхи. Бо цій малій тільки забажати повернення ж мною насланого — то воно мене так шандарахне…

Придивляюся до малої. Наче нічого страшного у ній нема, дівчисько, як дівчисько, справді, гуд гьол. Правда, трохи старша, ніж видається з першого погляду, уже не підліток, але ще не жінка. До речі, як одягти нормально, навіть симпатичною стане. Хоча, шику мало.

Схоже, останню фразу вона «розчула». Щось хотіла відрізати ущипливо, але мовчки попрямувала в бік кафешки, що на розі. «Моє сонечко». М-да, назвав хтось. Головне, що те «Сонечко» з якогось дива відкрите першого січня. Шет: у дівчини нема не те, що шику, а й розуму: в такий відстійник заходити добровільно!

У цю мить роблю ще одне відкриття: мій голод щез! Раптово, як і з’явився. Змовк, не отримавши заслуженої здобичі. Зі мною таке вперше. Ох, ця мені меррі крістмес сторі. Запросто, можна з подиву втнути якусь дурницю. От хоч…

Ноги самі несуть мене до кафе. Сподіваюся, чашка блек кави, якою можна принаймні не втруїтися, у них таки знайдеться. А закушу цікавою розмовою, сподіваюся, для мене цікавою. Бо такі співрозмовники просто собі вулицями першосічневого міста не вештаються.

Руслана

Усе наче й логічно: зголодніла, зайшла до кафе. Та й нащо виправдовуватися? Хе, і чи маю перед ким? Мене ж наче під домашній арешт не садили?! Інша справа, що їсти не хочеться. І грошей не так багато, можна й зекономити, поки апетит прибуде. Та й у квартирі сидіти зовсім не хочеться. І справа тут лишень у мені, а не в безглуздих виправданнях про випадковість знайдених малюнків.

Підношу голову до вивіски. Оба-на! «Моє сонечко». М-да, назвав хтось. Прикольно! Головне, що те «Сонечко» з якогось дива відкрили першого січня. Чи не однаково тобі? Відкрили, то й добре!

Спускаюся до напівпідвалу. Відчуваю погляд, що аж пече спину між лопатками. Здогадуюся легко — чий. Наче у мене очі на потилиці. Завжди таке знаю, просто знаю. Ох, таки надарма я вирішила мірятися з тою блондиночкою поглядами. Декому важко втриматися, аби не відповісти лишень при маленькому натяку на виклик. Тим, скажімо, хто надто пишається своїми, як би мовити делікатно, вродженими хистами. Тобто вдатися до більш відвертого: «енергетичного вампіризму». Всі про це знають, але чомусь тупо вважають це забобонами. А дарма…

Оте фарбоване блондинисте диво з’явилося у кав’ярні хвилини за дві після мене. Ледь вичекала трохи, аби на п’яти не наступати і за руку не смикнути. Неспроста це, таки неспроста. Може, хтось би й здивувався, та не я. Дивуються у таких випадках лише прагматики. Знаючі люди наперед відають, на що можна нарватися, коли зчепитися у переглядинах з тим, хто має не зовсім буденні таланти. Та я зараз відкидаю делікатність і кажу прямо — з упирякою, точніше упирячкою. Правда, частіше зараз можна почути «вампіри». Така собі європейська казкова традиція. Та в реалі казковості якраз дуже мало. Із позитивного хіба те, що насправді кров цмулити ці пройдисвітки не стануть. Рідко хто з цієї братії вважає кривавий напій сильним наркотиком.

Білявка тільки мить стоїть біля вхідних дверей. Роззирається, оцінюючи чужу територію. Он, глипнула незадоволено на бармена, що надто старанно протирав склянки за стійкою. Кожен рух хлопця ніби підкреслено впевнено говорить: «І зовсім я не пив учора, лише нюхав»! При цьому дешевий посуд ставиться на стійку так обережно, ніби він (посуд, звісно, не бармен) із богемського кришталю. Не менш презирливо білявка обпекла поглядом скуйовджену офіціантку. Кивнула, посміхнулася до себе криво та майже задоволено: «Так і думала, звісно, справжнісінький гнидник». І навіть не роблячи реверансів, що типу шукає для себе належне місце для приземлення, попрямувала до мого столика.

Присьорбую гарячий шоколад. До речі, майже смачно. Ох, не бачили ви, пані, справжніх гнидників. Але вголос не коментую. Хто прийшов, той хай і починає.

— Екск’юз мі. Не зайнято? — вона зовсім не делікатно киває на стілець поруч.

— Ні, — я теж вмію посміхатися так, ніби рекламую зубну пасту. — Як, до речі, всі решта столиків у кав’ярні.

Вона киває і… сідає поруч. Крутить у тоненьких пальцях із бездоганним манікюром запаяне у пластик меню.

— Інна, — представляється з якогось дива. Зазвичай, такі, як вона, досить забобонні. Не кидаються отак «запросто» справжніми іменами.

А таки не збрехала. Її звати Інною. Мовчки киваю. Бо чемний вислів «дуже приємно» мало пасує до такого моменту.

— У тебе випадково зведеної сестриці немає? Знала я одну божевільну, вона зовні на тебе не дуже схожа. Також любить різні дурниці чинити. Тут ви з нею, немов близнючки, схожі, шет! Ага! Її теж час від часу тягнуло на подвиги, заради порятунку світу, не питала, правда, ніколи чи той факінґ вьорлд хоче бути врятованим?