Зозулята зими - Владмирова Тала. Страница 33

— А ну ж віддай оце, заразо мала! Схопила ганчірку з ятки, навертіла на себе, ще й красується тут!

В очах малої навіть не переляк, щире здивування.

— Це моє… це подалунок, — ледь чую щирий шепіт. А надто заклопотана лементом жінка навіть не зважує на той писк. Тут справа навіть не в ганчірці, а в бажанні влаштувати бучу. Тобто хоч так довести свою значимість. Бо вдома — негаразди, здоров’я кепське, робота собача, чоловік — скотина, діти — гівнюки. Але ж дівча тут до чого?! І де, врешті, родичі малої, вештаються?! Не знаю, але чомусь зараз я на боці дівчинки. Ну, хай подарунок…

Крок уперед.

— Залиште дівча в спокої, — кажу неголосно. Жінці доводиться змовкнути, аби почути, тож мимоволі вона робить паузу. Хоч і має тепер можливість переключитися на більш достойну жертву, але, схоже, таки збила я її з пантелику. Бо надто супутник мені не пасує, не написано ж на нас, що ми і познайомитися не встигли. І взагалі, очевидно, якщо дозволяю собі гратися в заступницю, тож мене, певно, є кому боронити. Отака логіка…

Усе ж продавщиня встигає звинуватити мене у потаканні малолітнім злодюжкам. Виявляється, саме такі, як я, занапащають країну, прикриваючи усяких там… Цікава думка. Але не люблю гучних дискусій. Подумки прикидаю, скільки грошей можу дозволити собі кинути на прилавок, де, типу, «лежав щойно шалик». Тоді малу за руку — і хоч до адміністрації ринку, бо, схоже, нікого з її рідних поблизу немає. І хай у теплі чекає недбалих родичів. Цукерок її дорогою купити, чи що? Все одно, настрій порпатися в секонді, вишукуючи щось цікаве, щез, як і не було.

— То все ж, що тут трапилося? — втручається раптом новий знайомий (чи ще незнайомий?).

Сусідка продавчині-скандалістки стиха смикає її за рукав, починає пошепки у чомусь переконувати. Та спершу відмахується, а потім змовкає. Завершується це жалюгідним лепетанням, що так-от і розоритися недовго. Йой, мамо, це кого ж я ледь із ніг не збила?! Виступати тепер зі своїми зіжмаканими гривнями не беруся. Хоч би й тому, що мені відразу накажуть забрати оті гроші назад і не втручатися в розмови дорослих. Впиратися — то влаштовувати безкоштовну виставу для всього ринку. До речі, чому на нас звертають так мало уваги? Лише дехто ковзне поглядом, немов почув нерозбірливий гук — і став прислухався, і гайда далі. Невже так звикли?!

Роблю єдине, що хоч трохи видається розумним: присідаю навпочіпки перед переляканим малям, обережно беру в руки її крихітні рукавички (от чорт, вологі наскрізь, яке з них тепло?..). Дівча сахається. Невже думає, що битиму?!

Ненавиджу дорослих. Без винятку. Себе теж. От саме в такі хвилини і найбільше ненавиджу. Із дітьми, усе ж, простіше. Кілька секунд чи то хвилин — не знаю, не до того, здається, навіть шарварок базару відступає, і ми з дівчинкою немов у невидимому колі, куди не зможе поткнутися ніхто чужий — і мала посміхається. Непевно, трохи щербато. Врешті шепоче: «Майя…». От і познайомилися. Диви-но, два передні зубчики ростуть трохи навскоси. Я у дитинстві через таку ваду находилася із брикетом. Не схоже, щоб когось з її батьків це турбувало.

Я так і не дізнавалася, чий же той шалик насправді. І пояснювати, що брати чуже без дозволу не можна, теж не стала. Просто купила їй чаю в пластиковому стаканчику. Ще та «смакота», але воно справді гаряче. Дивно, однак трохи замерзла продавщиня усміхається нам доброзичливо і рекомендує «свіженький пиріжечок для молодшої сестрички». Схоже, на матір для Майї в дорослих очах я поки не дотягую. Мала їсть пиріжок трохи мляво, немов їй боляче ковтати. Я ж прокручую в голові варіант, що і як стану пояснювати про Майю, коли опинюся у відділку міліції. Доведеться сказати, що взагалі-то, я не місцева, зареєстрована в сусідньому місті, але тимчасово живу тут…

А якщо там дізнаються про те, що недавно зверталася до співробітників сусіднього відділку? Бачте, треба мені було таки довідатися про долю ровесника Майї — Богданка, якого ледь не розчавила машина просто на моїх очах. Що, цікаво, вони про мене подумають?

Майя раптом тихенько смикає мене за рукав пальто:

— Лано, там Вілуня плийшла. Я піду?

— Хто? Де?

— Вілуня отам, — вона тицяє пальцем убік воріт. Там терпляче тупцяє на місці дівча років семи-восьми. На перехожих, що ледь не натикаються на неї, просто не звертає увагу. Лишень легко вивертається. Ті теж ледь не крізь неї пробують ступати. От же ж, дорослим ніколи!

Віра терпляче чекає на малу.

— Це твоя сестричка? — питаю для годиться. Не так це важливо, головне, меншенька її не боїться.

Мить Майя вагається, потім згідливо киває. Обертається вже від воріт, голосно дякує, махає рукою. Кумедна… Віра киває мені й усміхається.

Я десь її бачила! Точно бачила. Але ж де?! Ні, певне, здалося. Обличчя малої не можу добре роздивитися. Бо, певно, застудилася. Пливе перед очима усе. Фігурки дівчаток проглядаються, мов крізь морок. І звідки та застуда? Завжди ж пишалася, що до мене така гидота не липне! У такому стані, ледь стримуючись, аби не почати шморгати носом, знову опиняюся перед красенем, що вступився за нас із Майєю. Він таки кинув якусь купюру тій скандалістці. Тітонька заходилася дякувати, бо сума чимала, не коштує та ганчірка стільки. Дивиться він на мене якось… надто уважно.

— Ну, ти як? Може, підвезти додому?

— Дякую. Впораюся сама, — вдаюся до скупого телеграфного стилю у відповідях. Він киває і дає мені спокій. Навіть руку тисне на прощання, плескаючи поверх моєї, вкладеної у свою правицю, лівою з величезним перснем. Досить цікавим, більше схожим на амулет, аніж на прикрасу. Та про це я подумаю згодом.

В голові шарварок просто. Бо звертався він до мене вже не як до симпатичної дівчинки, яку можна мимохідь склеїти, коли є трохи вільного часу. Ні, швидше це прозвучало так, ніби говорив з рівною собі, якій видніше, чи може впоратися зі складною ситуацією, чи ні. Якщо може — то й набридати не варто.

Потім свої здогади-фантазії викинула з голови. Не до того було. Бо таки застудилася. Цілий день проваландалася в ліжку в крихітній однокімнатній квартирці, яку вже звикла називати «домівкою», лікувалася, як уміла. До вівторка слід видужати, бо вже напитала собі роботу, а хто стане розмовляти з дівчиною, котра на співбесіду з’явиться із носовиком у руці? Господар квартири, вдовольнившись завдатком, не набридав, інші теж. Та й кому б?

І от, в понеділок, підвечір несподівано з’явилася Інна. З цукерками та чаєм. А ще, з паперами. Самопальною копією кримінальної справи. І ці папери свідчили, що не могла я поїти Майю чаєм два дні тому. Майю Петрівну… (не буду прізвища називати, добре?) 20… року народження (чотири їй виповнитися не встигло, майже тиждень до дня народження не дожила). Бо поховали дівча ще перед Новим роком. За казенний рахунок. Родичів, крім матері, у неї не було. А жінка, що її народила, проходила психіатричну експертизу, бо знаходилася під слідством. За вбивство власної доньки.

— Звідки це?

Зайве питання. В такі моменти завжди питається про якийсь непотріб, аби не переходити відразу до найболючішого.

— Справу закрили, коли мама-сука в камері повісилася. І папку в архів запхали. А зараз у майбутніх ментів практика триває. Не так важко, виявляється, знайти курсанта, що погодиться за скромну винагороду допомогти.

— Гад він, твій курсант, — кажу щиро: ілюзій у мене щодо чесності людей в погонах жодних немає, але отак, ще не влаштувавшись на роботу, торгувати чужими секретами?

Що за скромна винагорода, вирішую не уточнювати. Інна — симпатична дівка. До того ж чоловікам завжди нелегко втриматися від пропозицій отаких-от «фатальних жінок». Бо можна й перед друзями згодом так званим успіхом похвалитися. Ну, буде трохи голова на ранок після пригоди боліти. Невелика ціна. А те, що дрібка талану зникне, з кого спитати? Особливо, коли не знаєш про ту плату. От тільки саме тої дрібки може не вистачити, якщо вирішиш на червоне світло дорогу перебігти, бо зеленого не хочеться чекати. Чи пізно увечері, повертаючись з роботи, шлях вкоротити та кварталом, що не надто гарною славою користується, пройтися. Або на випускному іспиті, врешті, однісінький білет не знати.