Зозулята зими - Владмирова Тала. Страница 35

Ех і чого я тоді так напосівся? Красуня Нінель. Легкий спортивний інтерес з мого боку — не більше. Доладно скроєна точена фігурка, порцелянове личко, блакитні оченята на ньому, мов зорі, правда порожні, холодні та беземоційні, мов у ляльки Барбі… Ну погратися можна, не більше. Нічого в кубіті незвичайного. Красиве тіло також набридає з часом. 11 хвилин сексу, то за Коельо, а що далі з такою робити? Говорити про норкові шуби чи про нового бойфренда подруги Еліни? Доба ж має 24 години. А от на що Олег так запав, наче розумний мужик, ну не ідіот — точно? Закохатися по вуха в ляльку!

Так, Нінель. Вона, коли ще Олега на короткій шворці тримала, вже зі мною спала. Ох, такі лялі просто так нічого не роблять. Очевидно, я їй на початку перспективнішим видавався, аніж Олег? Та і я пролетів, принаймні в її планах, бо заходити далі інтиму в стосунках з Нінель — і не збирався. Одначе трохи образливо, коли тебе молодого-цікавого замінюють далеко не молодим, правда, дуже багатим. З’явився папік — й Нінель помахала ручкою і мені, і Олегу. Та я швидко заспокоївся. Хіба на іграшку ображаються, коли вона ламається чи губиться? Лялька — лишень лялька. Пустоцвіт, котрий нічого не вартує. Не треба було взагалі зв’язуватися. І справа тут навіть не в нашій бійці з Олегом.

Напилася якогось Нінель уже після «кровної помсти» та до мене задзвонила. Шморгала носом, гугнявіла, типу, папік не простить, коли дізнається, що спала не з одним і дитя в подолі від іншого принесла. Тому конче мусить аборт зробити. Олегові про це говорила, тобто гроші просила, а він, наволоч, гад такий, накричав на неї, бо йому зараз не до цього — сестра у нього померла. І, зрештою, треба ще довести — чи це його дитя, бо вона найсправжнісінька курва, що спить з ким попало. Зрештою, я би також засумнівався чи моя то дитина, бо не думаю, що колекція Нінель обмежувалася тільки мною, Олегом та папіком…

Та Нінель відразу зметикувала, що до чого, і до мене звернулася, як до «швидкої допомоги». А я звик платити за послуги. Спав з нею? Спав! От і заплатив… за аборт. Правда, якось несміло намагався їй натякнути, що, може, таки варто подумати, залишити дитину. Це її навіть розвеселило. Сказала, що я шелепнувся і такий же тюхтій та недоумок, як і Олег. Бо вона ще молода, щоб світ собі пелюшками та напівголодним животінням на аліменти зав’язувати. В неї ж зараз просто фантастичні перспективи у вигляді її теперішнього володаря світу відкриваються, бо живеться тільки раз, і ще купу різної дурні наплела по п’яні. Отут би мені й посперечатися, але чи варто то робити з п’яною бабою?

Аборт Нінель все ж зробила і зажила багато та… Щодо щастя сумніваюся. Щасливі жінки пригод на стороні не шукають, навіть знаючи — чим це їй загрожує. Тут би відірваною головою не обійшлося. Папік моєму детективному агентству доручив стежити за своєю дружиною, типу в профілактичних цілях. Інколи вона любила побавитися в самостійність і не брала з собою на зустрічі з давніми подругами охорони.

Хрін його знає, а може, вона Олега хоч трохи й любила? Чого б тоді ризикувати усім та шукати інтиму з ним, і не тільки інтиму.

Так, я — сволота, але не остання. Я навіть спалив ту теку з фотками Олега та Нінелі в пікантних сценах…

Може, мені це колись десь і зарахується…

Отже, ми з Олегом у списку. Два чоботи — пара.

Олег — батько ненародженої дитини, тепер я це знаю напевне. А я ідіот, який дав гроші для здійснення смертного вироку. Зрештою, щодо мене, то далеко не всі мої гріхи. З’ява списку. Гра? Чи не гра? Дві третини зі списку вже мертві. Як це гидко: смерть примушує жити повноцінно. Ще ніколи мені так цікаво не жилося. Наче стоїш над безоднею, а в ногах туман. І не знаєш навіть, де край. Тут час працює не на нас і, зрештою, він сам зараз не знає на кого працює.

Машину припарковую біля міського ринку. Хочеться пройтися.

М-дя. — Ринок, надто голосно сказано. Така собі барахолка, смердюче збіговисько душ і туш. Дехто запевняє, що найкраща «чуйка» на неприємності у продавчинь на ринку. Можу з ними у цьому посперечатися. У мене вона не гірша. Бо сам колись отак починав. Човники, ота елітна когорта, що ледь не завоювали Туреччину в дев’яностих. І якби, врешті, трохи не попустило рідну неньку-Україну, чорноморська держава легко могла задихнутися під велетенськими сумками в клітинку, кравчучками й здалася би без бою. Обійшлося б і без козаків на чайках. Мо’, й правда, біс його знає. Хоч і він не знає, нема чого нечистому зайві знання приписувати — честі забагато.

Та щось той знаменитий нюх в продавчинь останнім часом таки притупився. Принаймні уваги на худеньке темноволосе дівчисько, що надто старанно видивлялося щось під ногами у каші з бруду та льоду, продавці не звертали жодної. Та я звернув. Цікавенний типаж.

Продавчиням дівча по барабану. Надто захопилися витрішками щодо моєї персони. Ще б пак! Камуфлюватись сьогодні я зовсім не мав бажання, тож вдавати, ніби мене цікавлять ятки із закордонними зношеними ганчірками було б заскладно. Я просто прогулююся. Ну так, нахабство з мого боку. Ще й гарантовано безкарне. Бо ті, хто за звичайних умов міг би поцікавитися, якого я тут забув?! — сьогодні заклопотані іншим: вчора директор ринку (вже колишній директор) погорів на дрібному хабарі. Кажуть, мічених сто гривень, чи щось таке йому підсунули (отака дріб’язковість найдужче дратує справжніх володарів заржавілих яток і, так само заржавілих від вічних протягів і хронічних ста грамів зігрівального, продавців). Містом активно ширяться чутки про переділ сфер впливу в місті та інші гарні слова-обладунки для банального бруду, так уподобані журналістами. Може, мене зараз сприймають за отакого собі приглядайла-інспектора від однієї із зацікавлених сторін. Мовляв, кручуся, аби на власні очі розгледіти, чи й справді з цієї веремії покупців-продавців-лахів-злодійчуків та іншої шушери не можна вичавити більше зиску? Дурного, до речі, інспектора, якому тільки ліхтаря над головою не вистачає, щоб уже точно привернути увагу всіх зацікавлених. Та це добре: ті, кого вважають дурнями, живуть довго чи бодай помирають щасливо і за один день, не розтягуючи неприємний процес.

Цікаво інше: є у мене підозра, що того невдаху-хабарника покарано не лише за надмірну скупість. У долі вельми специфічне почуття справедливості. Особливо, якщо їй вчасно підказують, кого варто покарати. Хоч би за пусте базікання і показне співчуття. Чи за ще там щось. Хіба привід важливий? Та й, зрештою, той блазень також у списках, наразі серед живих. Влаштувати у СІЗО випадкову смерть доволі просто, маленький привід — крихітний нещасний випадок. Не здивуюся, якщо завтра в новинах щось подібне почую.

Струшую з себе роздуми. За філософствування грошей мені не платять. Зараз я просто очікувально марную час, поки темноволосе дівча ледь сунеться у мій бік, намагаючись не пропустити чогось цікавого з куп шмаття довкола і водночас не посковзнутися. Не заробити косоокість при цьому може лише справжня жінка. Хоч слово «жінка» поки що не для неї. Задля розваги намагаюся уявити собі, як вона виглядатиме через кілька років. В іншому вбранні, припасованому до фігури та без смішної чорно-білої беретки з яскравим помпоном на голові. Хм, а нічого, врешті, цікавенька така.

Своєчасно роблю ледь помітний крок убік. Якраз так, аби встигнути виставити вперед руку і «завадити» їй вписатися у мене.

— Обережно, шановна панянко. Із Вами все гаразд?

Вона різко стріпує головою, відкидає неслухняне темне волосся. Втуплює у мене великі світло-карі очі. Ох, які очі! «Кольору молочного шоколаду», — відзначаю навіщось, колір гарний, привабливий. Звісно, мені все одно, які там очі. Ні, брешу собі — очі гарні. Але зараз не у них справа. Просто відразу стає зрозуміло: підібраний без особливого смаку одяг, напівдитячі тоненькі риси обличчя — усе камуфляж. Вона бурмоче якісь вибачення, машинально відповідаю банальними фразами.

Я її впізнаю. Бо таких бачу та відчуваю відразу, навіть коли мають від природи добрий захист. Бо я не суджу і не засуджую, не караю і не виправдовую. Я просто живу і спостерігаю. Виборов собі це право. І вона неспроста тут. Наче хтось невидимий долив до моєї крові краплю впевненості. От і отримали ми несподівану підмогу. Хто ж знав. Ще півгодини тому я й справді замислювався всерйоз над версією — вшитися з цього міста та бодай на пару літ відтермінувати зустріч з неминучістю.