Молодий місяць - Майер Стефани Морган. Страница 49
– Принаймні подзвони мені – якщо не захочеш знову мене бачити. Тільки дай мені знати, якщо так станеться.
– Цього не станеться… Він жестом обірвав мене на півслові.
– Просто дай мені знати. Він підійшов до вікна.
– Не будь бовдуром, Джейку, – мовила я невдоволено. – Ти зламаєш собі ногу. Вийди через двері. Чарлі не зловить тебе.
– Нічого я собі не зламаю, – пробурмотів він, але все-таки повернувся до дверей. Він вагався, проходячи повз мене, й подивився на мене такими очима, наче його штрикнули ножем. Він простягнув руку в благальному жесті.
Я взяла його долоню, і раптом він різко смикнув мене просто з ліжка, так що я налетіла на його груди.
– Про всяк випадок, – пробурмотів він у моє волосся, і схопив мене ведмежою хваткою, ледь не зламавши ребер.
– Я не можу дихати! – простогнала я.
Він одразу ж відпустив мене, тримаючи однією рукою за талію, щоб я не впала. Тоді підштовхнув мене – цього разу ніжніше – назад до ліжка.
– Тобі треба поспати, Білко. Ти повинна попрацювати головою. Я знаю, що тобі це до снаги. Ти потрібна мені, мені потрібне твоє розуміння. Я не втрачу тебе, Белло. Тільки не через це.
Одним великим кроком він перетнув кімнату й опинився біля дверей, які безшумно відчинив, і так само безшумно зник за ними. Я прислухалася, сподіваючись почути скрип сходинок, але так нічого й не почула.
Я лягла в ліжко, голова йшла обертом. Була занадто збентежена, занадто втомлена. Заплющила очі, намагаючись обміркувати почуте, настільки охоплена приємним відчуттям невагомості, що воно навіть не дезорієнтувало мене.
Мій сон не був мирним і спокійним, як я хотіла, – зовсім ні. Я знову опинилася в лісі і, як завжди, блукала між деревами.
Та я швидко зрозуміла, що це був інший сон, не такий, як завжди. Я не блукала й нічого не шукала; я просто тинялася за звичкою, бо це була моя звичайна поведінка в такому середовищі. Власне, це був навіть не той сам ліс. Пахло інакше, й світло падало зовсім не так. Пахло не вологою лісовою землею, а океаном. Я не бачила неба; проте здавалося, що на небі сяє сонце – листочки на верхівках дерев були яскравого зелено-жовтого кольору.
Це був ліс навколо Ла-Пуша – біля узбережжя, я була абсолютно в цьому впевнена. Я знала, якщо мені вдасться знайти пляж, то я зможу побачити сонце, тож я поквапилася вперед, прислухаючись до ледь чутного плеску хвиль.
А тоді я побачила, що Джейкоб також там. Він схопив мене за руку й потягнув у найтемніший куточок лісу.
«Джейкобе, що трапилося?» – запитала я. На його обличчі читався страх, волосся було знову прегарним, зібраним ззаду в хвостик. Він щосили тягнув мене в найтемнішу лісову хащу, але я не хотіла йти.
«Біжи, Белло, тікай!» – прошепотів він на лякано.
Несподівана хвиля дежа вю була настільки сильна, що мало не збудила мене.
Тепер я зрозуміла, чому я впізнала це місце. Тому що мені доводилося побувати тут раніше, в іншому сні. Мільйон років тому, в іншому житті. Цей сон наснився мені вночі після прогулянки з Джейкобом по пляжу. Першої ночі потому, як я довідалася, що Едвард – вампір. Мабуть, проживши той день заново з Джейкобом, я сколихнула свої поховані спогади.
Я нетерпляче чекала на завершення сну. З узбережжя лилося яскраве світло. Ще якась мить – і з-за дерев вийшов би Едвард, його шкіра блищала б, а очі були б темні й небезпечні. Він подивився б на мене й усміхнувся. Він був би прекрасним, немов янгол, а його зуби були б гострі…
Та я забігала наперед. Спочатку повинно було статися ще щось.
Джейкоб відпустив мою руку й заскавучав. Похитуючись і смикаючись, він упав на землю біля моїх ніг.
«Джейкобе!» – вигукнула я, та він зник.
Замість нього з’явився величезний вовк із червонувато-бурим хутром і темними розумними очима.
Сон відхилявся від свого курсу, як поїзд сходить із рейок.
Це був не той вовк, про якого я мріяла в минулому житті. Це був велетенський червонувато-бурий вовк, минулого тижня я стояла на галявині всього за півкроку від нього. Цей вовк був здоровезний, неймовірний, більший, ніж ведмідь.
Вовк пильно дивився на мене, намагаючись сказати своїми розумними очима щось життєво важливе. Темно-карі знайомі очі Джейкоба.
Я прокинулася від власного крику.
Я була майже впевнена, що цього разу Чарлі прибіжить поглянути, чи все гаразд. Зазвичай я кричу зовсім не так. Я зарилася головою в подушку, намагаючись стримати плач і вереск, що рвався назовні. Я накрилася з головою, гадаючи, чи можна якось розірвати зв’язок між двома подіями, який я щойно встановила.
Але Чарлі не прийшов, і зрештою я зуміла заглушити дивний звук, який вихоплювався з мого горла.
Тепер я все згадала – кожне слово, яке Джейкоб сказав мені того дня на пляжі, навіть те, що він говорив перед оповіддю про вурдалаків – не-мертвих, холодних. Особливо першу частину.
– Ти не чула старих переказів, звідки ми походимо – ми, квілеути? – почав він.
– Не те щоб, – визнала я.
– Існує багато легенд, частина з них стверджує, що наша історія бере початок до Потопу – подейкують, древні квілеути прив’язали каное до верхівок найвищих дерев, що росли на великій горі, і так врятувалися, як Ной із його ковчегом, – він усміхнувся, демонструючи мені, що сам не дуже вірить у ці байки. – Інша легенда твердить, що ми походимо від вовків. Вони – донині наші брати. Закон племені не дозволяє вбивати вовків… А ще є розповіді про не-мертвих, – додав він тихіше.
– Не-мертвих?
– Так. Розповідають історії про не-мертвих, холодних – древні, як легенди про вовків, розповідають і новіші. Якщо вірити легенді, прадідусь знав декого з них. Він уклав із ними угоду, яка не дозволяє їм заходити на нашу землю, – закотив Джейкоб очі.
– Твій прадідусь?
– Він був старійшиною племені, як і мій батько. Розумієш, не-мертві – закляті вороги вовків, ну, не зовсім вовків, а вовків, що можуть перевертатися на людей, як наші пращури. Ви називаєте їх вовкулаками.
– У вовкулак є вороги?
– Лише одні.
В моєму горлі наче щось застряло. Я намагалася проковтнути його, та воно не зрушило й на міліметр. Тоді я спробувала викашляти його.
– Вовкулака, – видихнула я.
Так, ось те слово, яке душило мене.
Увесь світ похитнувся, відхилившись від своєї осі.
Що це за місце тут? Чи справді існує світ, де стародавні легенди блукають малесенькими, зовсім непримітними містечками, оживляючи міфічних чудовиськ? Чи означає це, що кожна малоймовірна казка ґрунтується на абсолютній правді? Чи є навкруги хоч щось небожевільне й нормальне, чи кругом – тільки чари та привиди?
Я обхопила голову руками, щоб вона не вибухнула.
Тихий сухий голос у глибині моєї підсвідомості шепотів, що не сталося нічого страшного. Я ж уже давно прийняла факт існування вампірів – і це не викликало в мене ніякої істерики.
Але цього разу мені кортіло у відповідь загорлати. Невже не достатньо одного міфу, невже не достатньо одного разу в житті?
До того ж й я секунди не сумнівалася в тому, що Едвард Каллен – непересічна особистість. Тож для мене не було великою несподіванкою дізнатися, ким він є, – це ж було так очевидно!
Але Джейкоб? Джейкоб, який був просто Джейкобом і ніким більше? Джейкоб, мій друг? Джейкоб, єдина людина, з якою я зуміла налагодити стосунки…
І він навіть не був людиною.
Я знову доклала зусиль, щоб не заверещати.
І що все це говорить про мене?
О, я знала відповідь на це запитання. Це означає, що зі мною не все гаразд. Чому все життя мене переслідують персонажі з фільмів жахів? Чому я так турбуюся про них, чому моє серце так крається, коли вони раптом сходять із мого життєвого шляху?
В голові все переверталося й переміщалося таким чином, що речі, які означали одне, почали означати щось зовсім інше.
Не було ніякої секти. Ніколи не було ніякої секти, ніякої банди. Ні, все було набагато гірше. Була просто зграя.