Фараон - Прус Болеслав. Страница 52

— Коли ти, Рамзесе, з часом вступиш на трон, — промовив Мефрес, — ти виконаєш цей святий обов’язок перед державою і богами…

— Так, виконай!.. Звільни свій народ від невірних! — волали жерці.

Рамзес похилив голову і мовчав. Кров приливала йому до серця, відчував, що земля хитається в нього під ногами.

Він має розігнати найкращу частину свого війська! Він, що хотів би мати вдвічі більшу армію і разів у чотири більше хоробрих найманих полків!..

«Вони немилосердні до мене!..» — подумав Рамзес.

— Говори, посланий з неба, Пентуере, — озвався Мефрес.

— Отже, святі мужі, — вів далі Пентуер, — ми встановили два нещастя Єгипту: зменшилися прибутки фараона і його військо…

— Що там військо! — буркнув верховний жрець, зневажливо махнувши рукою.

— А тепер, з ласки богів і з вашого дозволу, я покажу вам, чому так сталося і з якої причини скарби й військо фараона будуть зменшуватись і далі.

Царевич підвів голову і глянув на Пентуера. Зараз він уже не думав про чоловіка, замордованого в підземеллі.

Пентуер ступив кілька кроків вздовж амфітеатру, а за ним сановники.

— Ви бачите біля своїх ніг цю довгу й вузьку смугу зелені, що кінчається широким трикутником? По обидва боки цієї смуги лежать вапняки, пісковики й граніт, а за ним тягнуться піски. Посередині тече струмок, який у трикутнику ділиться на кілька рукавів.

— Це Ніл!.. Це Єгипет!.. — закричала жерці.

— Погляньте, — перебив збуджений Мефрес. — Ось я оголюю руку… Бачите ці дві блакитні жили, що йдуть від ліктя до долоні?.. Хіба це не Ніл і його канал, який починається навпроти Алебастрових гір і плине аж до Фаюму?.. А гляньте на верх моєї кисті: тут стільки жил, на скільки рукавів ділиться свята річка за Мемфісом. А мої пальці хіба не нагадують усіх рукавів, якими Ніл вливається в море?..

— Свята правда! — вигукували жерці, оглядаючи свої руки.

— Істинно кажу вам, — вів далі схвильований жрець, — що Єгипет є… слід руки Осіріса… Тут, на цій землі, великий бог сперся рукою: у Фівах лежав його божественний лікоть, пальці досягли моря, а Ніл — його жили… І не дивно, що цей край ми звемо благословенним!

— Справді, — озвалися жерці. — Єгипет — чіткий відбиток руки Осіріса…

— Хіба, — перебив його царевич, — Осіріс мав сім пальців на руці? Адже Ніл сімома рукавами впадає в море…

Запала глуха мовчанка.

— Юначе, — відповів Мефрес з доброзичливою іронією, — невже ти думаєш, що Осіріс не міг би мати сім пальців, якби йому того захотілось?..

— Свята правда! — потакнули жерці.

— Говори далі, преславний Пентуере, — мовив Ментезуфіс.

— Ви маєте рацію, достойні отці, — знов почав Пентуер. — Ця смуга води з її розгалуженням — образ Нілу; вузьке пасмо зелені, облямоване пісками й камінням, — Верхній Єгипет, а трикутник, покраяний жилками води, — це візерунок Нижнього Єгипту — найобширнішої і найбагатшої частини держави.

Отже, на початку дев’ятнадцятої династії весь Єгипет, від Нільських порогів до моря, займав п’ятсот тисяч мір землі. На кожній мірі землі жило шістнадцятеро людей — чоловіків, жінок і дітей. Але протягом наступних чотирьохсот років майже з кожним поколінням Єгипет втрачав по шматку родючої землі…

Промовець подав знак. Кілька молодих жерців вибігли з будинку й почали сипати в різних місцях пісок на траву.

— З кожним поколінням, — вів далі жрець, — меншало родючої землі, а її вузька смуга тоншала щодалі швидше… Сьогодні, — мовив він голосніше, — наша батьківщина замість п’ятисот тисяч мір землі має лише чотириста тисяч… Отже, за час панування двох династій Єгипет втратив землю, яка могла прогодувати близько двох мільйонів людей!..

Серед присутніх знову знявся гомін подиву.

— А чи знаєш ти, слуго божий Рамзесе, де поділись ті поля, на яких колись росла пшениця й ячмінь або паслися стада худоби?.. Тобі відомо, що їх засипав пісок пустелі. Але чи казали тобі, чому так сталось?.. Бо на тих землях не стало селян, які з допомогою відра й плуга з ранку й до ночі боролися з пустелею. Нарешті, а чи знаєш, чому не стало цих божих трудівників?.. Де вони поділись?.. Що вигнало їх з країни?.. Війни за межами Єгипту! Наші вельможні полководці перемагали ворогів, наші фараони увічнювали свої достойні імена аж на берегах Євфрату, а наші селяни, як в’ючна худоба, носили за ними харчі, воду та інші вантажі і по дорозі мерли тисячами… І от за ці кістки, розкидані по східних пустелях, піски західної пустелі поглинули наші поля, і тепер потрібна незмірна праця багатьох поколінь, щоб знову здобути чорну єгипетську землю з могили пісків…

— Слухайте!.. Слухайте!.. — волав Мефрес — Сам бог промовляє устами цього чоловіка. Так, наші переможні війни були могилою Єгипту…

Рамзес не міг зібратися з думками, йому здавалось, що ці гори піску сиплються зараз йому на голову.

— Я сказав, — мовив Пентуер, — що потрібна незмірна праця, щоб відкопати Єгипет і повернути йому давні багатства, які пожерли війни. Але чи є в нас сили для цього?..

Він знову ступив кілька кроків вздовж амфітеатру, а за ним вражені слухачі. Відколи існує Єгипет, ніхто ще так виразно не змальовував його нещасть, хоч усі знали про них.

— За часів дев’ятнадцятої династії в Єгипті було вісім мільйонів населення. Якби тоді кожен чоловік, жінка, старик і дитина кинули на цей клаптик землі по квасолині, вийшла б отака фігура…

Він показав рукою на подвір’я, де в два ряди, один біля одного, лежали вісім великих квадратів, викладених з червоної квасолі.

— Фігура ця має шістдесят кроків завдовжки і тридцять завширшки і, як бачите, побожні отці, складена з однакових зерен; ніби тодішнє населення, коли всі були з діда-прадіда єгиптянами. А зараз — погляньте!..

Він пішов далі і показав на другу групу квадратів різного кольору.

— Ви бачите фігуру, яка має також тридцять кроків завширшки, але тільки сорок п’ять завдовжки. Чому? Бо в ній уже тільки шість квадратів, бо нинішній Єгипет має вже не вісім, а тільки шість мільйонів населення… Зважте також, що коли попередня фігура складалася виключно з червоної квасолі, єгипетської, то в цій — величезні смуги з чорних, жовтих і білих квасолин. Бо, як у війську нашому, так і в народі, зараз дуже багато чужоземців: чорні — ефіопи, жовті — сірійці і фінікійці, білі — греки й лівійці…

Пентуерові не дали кінчити. Жерці почали його обнімати, Мефрес плакав.

— Не було ще такого пророка!.. — вигукували довкола.

— Важко навіть збагнути, коли він зміг обчислити все це!.. — озвався найкращий математик храму Гатор.

— Отці! — мовив Пентуер. — Не перебільшуйте моїх заслуг. Адже з давніх часів у наших храмах завжди так представляли господарство країни. Я тільки відновив те, про що трохи забули наступні покоління…

— А обчислення?.. — спитав математик.

— Обчислення весь час ведуться в усіх номах і храмах, — відповів Пентуер. — А загальні підсумки є в палаці його святості.

— А фігури?.. Фігури?.. — наполягав математик.

— Адже на такі фігури поділяються наші поля, а державні геометри вивчають їх ще в школах.

— Невідомо, що більше дивує в цьому чоловікові: його мудрість чи скромність!.. — промовив Мефрес. — О, боги не забули про нас, якщо ми маємо таких людей…

В цю мить вартовий на башті храму закликав усіх на молитву.

— Ввечері я закінчу свої пояснення, — сказав Пентуер, — а зараз додам лише кілька слів. Ви спитаєте, достойні отці, чому я для цих пояснень вдався до зерен? Бо як зерно, кинуте в землю, щороку приносить урожай своєму господареві, так кожна людина платить щороку податок державі. Якби в якомусь номі посіяли на два мільйони зерен квасолі менше, ніж минулих років, то врожай її набагато зменшився б і господарі мали б погані прибутки. Так само і в державі: якщо убуде два мільйони людей, зменшиться і сума податків…

Рамзес слухав це уважно і пішов мовчазний.