Три товариші - Ремарк Эрих Мария. Страница 36
Нам назустріч хитнулись вулиці й будинки. «Карл» ішов повільніше, але все ще ревів, наче дикий звір. Кестер зупинив машину поблизу цвинтаря. Він не поїхав ані до Пат, ані до мене, а став просто десь поблизу, очевидно, думаючи, що ми хочемо побути самі. Ми вийшли з машини. Кестер і Ленц негайно ж, не оглядаючись, помчали далі. Я подивився їм услід. На якусь мить мене охопило дивне почуття. От вони поїхали, поїхали мої товариші, а я лишився, не поїхав з ними.
— Ходімо, — сказав я Пат, відганяючи ці думки.
Вона подивилась на мене так, ніби про щось здогадалась.
— Їдь з ними, — сказала вона.
— Ні, не поїду, — відказав я.
— Тобі ж хочеться поїхати…
— Таке скажеш!… — відповів я, знаючи добре, що вона говорить правду. — Ходімо!
Ми пішли вздовж кладовища, ще трохи похитуючись од вітру і швидкої їзди.
— Роббі, — звернулась до мене Пат, — я б краще додому пішла.
— Чому?
— Не хочу, щоб ти заради мене чогось зрікався…
— Що це ти надумала, чого це я зрікаюсь?
— Своїх товаришів…
— Я зовсім не зрікаюсь їх, адже я завтра вранці їх знову побачу.
— Ти ж розумієш, про що я говорю, — сказала вона, — ти раніше багато більше бував з ними.
— Бо тебе не було, — відповів я і відімкнув двері.
Вона похитала головою.
— Це зовсім інше.
— Звісно, що інше. Хвалити бога!
Я підняв її і поніс коридором до своєї кімнати.
— Тобі потрібні товариші, — сказала вона мені в саме вухо.
— Ти мені теж потрібна, — відказав я.
— Але не так, як вони…
— Це ще ми побачимо…
Я пхнув двері і спустив Пат на долівку. Вона не пускала мене.
— Я — дуже поганяй товариш, Роббі.
— Може й так. Але я й не хочу мати жінку за товариша. Хочу мати кохану.
— А я й не кохана, — промурмотіла вона.
— Хто ж ти така?
— Не половинка й не ціле. Так, фрагмент…
— А це найкраще! Це збуджує фантазію. Таких жінок люблять довіку. Стопроцентні жінки швидко надокучають. Повноцінні теж. А от «фрагменти» ніколи.
О четвертій годині ночі я провів Пат додому і повертався назад. Почало вже займатися на світ. Пахло ранком.
Я йшов додому вздовж цвинтаря, мимо кафе «Інтернаціональ». Коли ось відчинились двері шоферської пивнички біля будинку профспілок — вийшла дівчина. Маленький капелюшок, потерте червоне пальтечко, високі лакові черевики- я вже пройшов був мимо, коли раптом пізнав її…
— Ліза!
— То й ти ще живеш на цім світі? — сказала вона.
— Звідки це ти? — запитав я.
Вона зробила якийсь невиразний жест рукою.
— Ось чекала тут. Думала, що ти проходитимеш мимо. Адже це саме час, коли ти приходиш додому.
— Так, це вірно.
— Підеш зі мною? — спитала вона.
Я завагався.
— Не можна…
— Грошей не треба, — швидко вимовила вона.
— Не в тому справа, — відповів я необачно, — гроші в мене є…
— Ах, ось воно що, — гірко сказала вона і відступила на крок.
Я схопив її за руку.
— Ні, Лізо…
Худорлява і бліда, стояла вона на безлюдній сірій вулиці. Такою я зустрів її кілька років тому; жив я тоді самотній і безрадісний, ні про що не думаючи, ні на що не надіючись. Спочатку вона була недовірлива, як і всі ці дівчата, але згодом, коли ми кілька разів порозмовляли, стала довірлива й віддана. Стосунки у нас були не зовсім звичайні — часом я не бачив її цілі тижні, а тоді раптом вона десь стояла і чекала на мене. Обоє ми під ті часи не мали нічого й нікого, отож та крихітка тепла і сумісного життя, яку ми могли один одному дати, важила для кожного з нас більше, ніж то звичайно буває. Тепер я давно вже її не бачив, а відколи познайомився з Пат — ні разу.
— Де це ти так довго була, Лізо?
Вона знизала плечима.
— Хіба не однаково… Оце хотіла з тобою побачитись. Ну, то я піду собі…
— Як же ти живеш?
— Облиш… — відповіла вона. — Не силуй себе…
Уста її тремтіли, обличчя було зголодніле.
— Я трохи пройдуся з тобою, — сказав я.
Її злиденне, байдуже обличчя повії пожвавішало, прибрало дитячого виразу. По дорозі, в одній з шоферських пивничок, що були відкриті всю ніч, я купив їй трохи їстівного. Спочатку вона не хотіла, тільки коли я сказав, що й сам хочу їсти, погодилась. Але стежила за тим, щоб мене не скривдити, щоб мені не дісталися гірші шматки. Не хотіла, щоб я взяв півфунта шинки, на її думку, досить було й чверть фунта, якщо ми ще беремо франкфуртські сосиски. Але я взяв-таки півфунта та ще й дві порції сосисок.
Ліза мешкала в мансарді, яку вона собі трохи обставила. На столі-гасова лампа, коло ліжка у пляшці- свічка. По стінах-фото, вирізані з журналів та прикріплені кнопками. На комоді — декілька книжок — детективні романи, поруч з ними — пачка похабних фотографій. Деякі відвідувачі, особливо жонаті, люблять подивитися на таке.
Ліза жбурнула ці картки до шухляди і вийняла звідти злинялу, але чистеньку скатерку.
Я почав розгортати покупки. Ліза тим часом переодяглася. Спершу вона зняла плаття, хоч, як я знав, їй завше найдужче болять ноги — стільки ж треба побігати… Вона стояла передо мною у своїх лакових напівчеревиках до колін та в чорній білизні.
— Ну, як мої ноги? — спитала вона.
— Високий клас, як завжди!
Вона була задоволена з цієї оцінки і з полегшенням сіла на ліжко, щоб розшнурувати напівчеревики. Тоді простягла їх мені:
— Сто двадцять марок коштують! Поки такі гроші заробиш, то вони вже й розлізуться…
Витягла з шафи кімоно і пару збляклих оксамитових черевичків ще з кращих часів. При цьому всміхалася так, ніби в чомусь завинила — хотілось сподобатись… Мені раптом щось наче перетяло серце, наче тут, у цій комірчині, помер хтось близький мені.
Ми сиділи разом, я обачливо розмовляв з нею. Але вона все ж помічала, що це вже не те, що було. В очах у неї з'явився страх. Між нами ніколи не було нічого більше від того, до чого призводив випадок. Але, може, саме це й зобов'язувало і єднало нас більше, як щось інше.
— Ідеш уже? — спитала вона, коли я встав; спитала так, наче давно вже цього побоювалась.
— Я в одному місці умовився…
Вона глянула на мене:
— Так пізно?
— У справі. Дуже для мене важливій, Лізо. Треба спробувати знайти одного… Під цей час він сидить звичайно в «Асторії».
Жодна жінка не буде така кмітлива щодо цього, як дівчата Лізиного типу. Але таким дівчатам і не збрешеш так, як іншій жінці. Обличчя Лізи стало якимсь спустошеним.
— У тебе є інша жінка…
— Але ж, Лізо… ми з тобою так рідко бачимося… ось уже близько року зовсім не… ти ж можеш собі уявити…
— Ні, ні, я не про це. У тебе є жінка, яку ти любиш! Ти змінився, я бачу…
— Ах, Лізо…
— Авжеж змінився. Ну, скажи!
— Я й сам не знаю. Може й так.
На хвилинку вона завмерла на місці. Тоді кивнула.
— Так, звичайно, що так… А я дурна… Адже у нас із тобою нема нічого спільного…
Вона провела рукою по лобі.
— Не знаю, звідки це в мене…
Я дивився на її тоненьку фігурку, нужденну, знесилену… Оксамитові черевички… кімоно… довгі самотні вечори, спогади…
— До побачення, Лізо…
— Ідеш?… Не побудеш іще трошки? Ідеш… отак?
Я знав, що в неї на думці. Але я не міг. Дивна штука, але… не міг, дуже добре відчував, що не можу. Раніш такого зі мною не було. Я не надавав великого значення поняттю вірності. Але просто якось не виходило. Я раптом відчув, як далеко я вже відійшов від усього такого.
Вона стояла на порозі.
— Ідеш… — Потім побігла назад у кімнату. — Ось, я знаю, ти поклав для мене гроші… під газету… не хочу їх… Ось вони, ось… на, іди вже…
— Треба йти, Лізо…
— Ти вже не прийдеш тепер…
— Прийду, Лізо…
— Ні, ні, не прийдеш, я знаю! Та й не треба тобі приходити! Іди-но, та йди ж уже!…
Вона заплакала. Я пішов униз по сходах не оглядаючись.
Я ще довго блукав вулицями міста. Дивна якась була ніч. Я був дуже збуджений, спати не хотілось. Пройшов мимо кафе «Інтернаціональ», згадав про Лізу, про минулі роки, про багато дечого, про що вже давно забув, але все це видавалося якимсь далеким, неприналежним до мене. Тоді я пройшовся по вулиці, де мешкала Пат. Вітер міцнів, у всіх вікнах її будинку було темно, ранок на сірих ногах прокрадався попід дверима. Я попрямував нарешті додому.