Три товариші - Ремарк Эрих Мария. Страница 37
«Боже мій, — подумав я, — здається, це — щастя!»
XIII
— Не треба вам ховатися з вашою дамою, що це до вас ходить, — сказала пані Залевська, — нехай собі приходить одкрито, та й усе… Вона мені сподобалась…
— Та ви ж її ще й разу не бачили, — відказав я.
— Будьте певні: я її таки бачила! -якось підкреслено підтвердила пані Залевська. — Я бачила її, і вона мені сподобалась… Навіть дуже сподобалась… Але це жінка не для вас…
— Ви так думаєте?
— Ні, не для вас. Мені навіть дивно стало, як це ви видобули таку по ваших шинках. Але правду кажуть, що волоцюга…
— Ми ухиляємось від теми, — перебив я.
— Це жінка, — сказала пані Залевська, впершися руками в стегна, — для чоловіка, що посідає певне й непогане становище. Коротко кажучи — для багатого чоловіка!
«От тобі й на, — подумав я, — тут я й пропав. Саме цього й бракувало».
— Це ви можете сказати про першу-ліпшу жінку, — відповів я роздратовано.
Вона затрусила своїми сивими локонами.
— Постривайте! Майбутнє покаже, що я мала рацію!
— Ах, майбутнє!… — Я сердито кинув запонки на стіл. — Хто це тепер піклується про майбутнє! Навіщо вже тепер ламати собі над цим голову?
Пані Залевська занепокоєно заколихала своєю величною головою.
— І що то ви всі за люди, ви, молодь! Минуле ви ненавидите, сучасне-зневажаєте, майбутнє вам байдуже! Хіба може отаке кінчитися добром?!
— А що ви називаєте кінчатися добром? Кінець може бути добрий тоді, коли все до того було кепське. А тоді вже кепський кінець багато краще…
— Це єврейські виверти, — з почуттям власної гідності відповіла пані Залевська і рішуче попрямувала до дверей. Але вже взявшись за дверну ручку, раптом спинилася, наче прикута.
— Смокінг? — здивовано прошепотіла вона. — У вас?!
Вирячивши очі, вона роздивлялася костюм Отто Кестера, що висів на дверцятах шафи. Я позичив його, щоб увечері йти з Пат до театру.
— Так, у мене! — в'їдливо відповів я. — Ви аж надто здогадливі, шановна пані…
Вона пильно подивилась на мене. По її гладкому обличчю промайнула ціла буря думок. Нарешті все завершилося широкою лукавою посмішкою.
— Ага! — сказала вона. А тоді ще раз: — Ага!
І вже вийшовши з кімнати, вона, озирнувшись, вимовила хитрувато, ніби смакуючи, наче сповнена одвічної радості жінки, що відкриває таємницю:
— От значить, куди діло пішло!
— Так, он воно куди пішло, чортова плетухо, — пробурчав я їй услід, коли вже впевнився, що вона мене не почує. Тоді жбурнув на підлогу свої нові лакові черевики разом з коробкою… Багатий чоловік!… Ніби я й сам цього не розумію.
Я зайшов за Пат. Вона вже чекала на мене в своїй кімнаті, одягнена, готова йти. Коли я її побачив, мені перехопило дух — вперше за ввесь час нашого знайомства вона була у вечірньому вбранні.
Плаття було із сріблястого оксамиту, воно м'яко і струнко спадало з прямих плечей Пат. Здавалось, ніби плаття надто вузьке, а в той же час воно було й широке і не гамувало красивих довгих кроків дівчини. Спереду плаття було закрите до самої шиї, але на спині було глибоке, вирізане під гострим кутом декольте. У матовому синьому присмерку Пат здавалась у ньому срібним смолоскипом, дівчина ніби раптово якось дивно змінилась, стала урочистою й далекою. Наче привид, поставала поза нею фігура пані Залевської з піднятим угору пальцем.
— Добре, що я зустрів тебе вперше не в цьому платті, — сказав я. — Я б тоді ніколи не наважився наблизитись до тебе…
— Це тобі тільки так здається, Роббі. — Вона всміхнулася. — Подобається тобі?
— Просто аж моторошно якось… Ти в цьому платті наче зовсім не та жінка.
— В цьому немає нічого моторошного. Адже на те й одяг…
— Може й так. Мене це аж пригноблює. До нього тобі потрібен інший чоловік, в якого багато грошей…
Вона розсміялась:
— Ті, в яких багато грошей, Роббі, здебільшого огидні люди…
— Але гроші не огидні… правда ж?
— Ні, — відповіла вона, — гроші ні…
— Так я й думав…
— А ти хіба не тої ж думки?
— Тої самої, — відповів я, — гроші, щоправда, щастя не дають, але дуже якось заспокоюють…
— Більше того, любий мій, вони дають незалежність. Але якщо хочеш, я можу надіти й інше плаття.
— Ні в якому разі! Це — прекрасне! Віднині я розцінюватиму кравців вище, як філософів. Вони ж бо вносять красу в життя. Це в сто разів цінніше, аніж найглибинніші думки! Стривай, я ще в тебе закохаюсь!
Вона сміялась. Я обережно оглянув себе з голови до ніг. Кестер був трохи вищий за мене, і довелося закріплювати штани вгорі англійськими шпильками, щоб вони якось-то сиділи. Хвалити бога, нічого не було помітно…
Ми поїхали в таксі до театру. По дорозі я говорив мало, не знаю й сам, чому. Коли вийшли з машини, я, розплачуючись, глянув на шофера. Наче мене хтось до цього примусив! Я побачив невиспані, розчервонілі очі, невиголене, дуже стомлене обличчя. Байдужим рухом водій взяв гроші.
— Добре заробив сьогодні? — спитав я стиха.
Він звів на мене погляд.
— Та нічого… — відповів він стримано. Мабуть, подумав, що я просто з цікавих.
На якусь мить мене опанувало бажання — сісти поруч з ним і поїхати геть звідси… Але я обернувся… Передо мною стояла Пат, худенька, гнучка, на сріблястому платті — короткий сріблястий жакет з широкими рукавами. Пат, прекрасна і сповнена чекання.
— Іди мерщій, Роббі, зараз почнеться!
Коло входу товпилися люди. Була велика прем'єра, прожектори освітлювали театр, одна за одною підїжджали автомашини, з них виходили дами в вечірніх туалетах, оздоблені дорогоцінностями, чоловіки у фраках; вони сміялись — веселі, радісні, обличчя рожеві, випещені, упевнені в собі і безтурботні… А таксі зі стомленим водієм з рипом і скреготом попленталось собі геть.
— Та йди вже, Роббі! — гукнула Пат, дивлячись на мене радісно й схвильовано. — Хіба щось забув?
Вороже подивився я на всю цю юрму.
— Ні, — відповів я, — нічого не забув.
Тоді підійшов до каси і поміняв квитки. Взяв два місця в ложі, хоч це коштувало цілу купу грошей. Не схотів, щоб Пат сиділа посеред цих упевнених людей, для яких усе на світі було доступне. Не схотів, щоб вона належала до їх компанії. Хотів бути з нею сам на сам.
Давно вже я не був у театрі. Та й тепер не пішов би, якби не Пат. Театри, концерти, книжки — я вже втратив смак до всіх цих буржуазних звичок. Не ті часи були. Досить комедій розігрувалося в політичному житті, щовечора стрілянина давала концерти іншого порядку, а велетенська книга людської недолі та злиднів вражала сильніше, ніж усі книгозбірні світу.
На ярусах і в партері було повно. Тільки ми знайшли наші місця, як згасло світло. Лише відблиск вогнів рампи слабо освітлював зал. Гучно забриніла музика, підхопила і понесла за собою все…
Я відсунув стілець у куток ложі. Так я міг не бачити ні сцени, ані глядачів з їх блідими обличчями. Я тільки чув музику і бачив обличчя Пат.
Музика заворожувала зал. Вона була наче полудневий вітер, наче тепла ніч, наче напнутий вітром парус десь у піднебессі — така зовсім нереальна, фантастична ця музика до «Гофманових казок». Під її впливом усе ширшало, ставало барвистим, у ній ніби шумів могутній потік життя, не було вже ні меж простору, ані ваги тіл, лишилися тільки блиск, мелодія, любов; не можна було збагнути, як це десь там зовні панувала недоля, муки й розпач, панували в той самий час, коли звучала ця музика.
Обличчя Пат таємниче освітлювало сяйво зі сцени. Музика захопила іі всю, я любив її саме за те, що вона не сперлася на мене, не шукала моєї руки, навіть не дивилася на мене, а, здавалося, зовсім і не думала, забула за мене. Я ненавидів, коли змішували різні речі, ненавидів це тваринне прагнення один до одного саме тоді, коли людину охоплює краса й сила великого твору, ненавидів ці блудливі погляди закоханих парочок, це тупоголове пригортання один до одного, це непристойне бараняче щастя, неспроможне піднятись над собою, ненавидів усю цю балаканину про злиття двох закоханих душ в одну, бо вважав, що двоє повинні лишатися двома, а не ставати одним, що треба якнайчастіше віддалятися один від одного, щоб зустрічатися знов і знов. Тільки той, хто часто, раз у раз самотніє, знає, що таке щастя з'єднання. Все інше тільки руйнує таємницю напруженого пориву. А що сильніше відкидало людину до магічних сфер самотності, як не вир почутттів, не підкорення душевному зворушенню, не сила стихії, буря, ніч, музика? А любов…