Соло для Соломії - Лис Володимир Савович. Страница 20

— Чого в тебе рука такая зимна, гонучко?

— У мене зимна рука? Бабуню!

Соломійка аж зойкнула. Де ж би бабця такеє вигадали! Чого б то руці неїній зазимніти? Та ж рука од серця йде, бо. Нє-нє, як Соломійка праву руку покладе, а ни ліву, то й зігріє бабуню. Ни зимно, бабуню, од цеї руки?

Бабуні сумно якось:

— Вроді нє.

А ввечері вона, тріночки захмеліла од сватання, од бджілок ци джмелів, що в неїній голові меду набралися од хмільних та любовних думок, сама, не стримавшись після довгого вечірнього ждання (чого?), на вулицю побігла. Ну, звісно, Павлусь ждав уже неподалік їхньої хати під вербою на неї, бо кого б іще міг ждати, в обійми схопив.

— Ти моя!

Пахло од нього сіном, махоркою, може, й трішки бражкою самограйною, а більше цим не по-зимовому теплим вечором, що весну приніс, як не на боцюнячих, то шпачиних крилах. Али ж крилах! Пахло любов’ю!

— Авжеж твоя! Засватана! — Щасливо сміється Соломійка.

Геть тисне її до себе Павлусь, до грудей міцно-міцно тулить.

І у вухо шепче:

— Я до клуні, на сіно, кожуха заніс!

— Павлику!

Та Павлик уже веде її до тої клуні. Пальці його чіпкі й міцні. Духота огортає Соломійку, вона, здається, от-от випорсне з кожушка, та це розпашіле дівоче тіло водночас тремтить од незнаного досі холоду. Аж цокають зуби, а на лобі піт проступає. У хаті вікна вже не блимають, лащиться до ніг молодого хазяїна і її чобітків (бо ж знає неї) кудлатий пес. Його раде повискування трохи заспокоює Соломійку. Двері клуні прочиняються, і ось уже Павло підсаджує її на драбину. На сіні у невеличкій ямці (нивже заздалегідь підготував, спалахує в неїній голові здогад — сороміцький і солодкий заразом) справді лежить кожух. Певно ж, старий, бо чути давньою вовною.

Шалена ніч почалася з довгого-довгого цілунку, вперше його губи геть-геть злилися з її вустами, а не тильки торкнулися, як у вечорничному ци вуличному цмоканні. Соломійці здалося, що вона от-от задихнеться. А його рука вже розстебнула кожушка, а потім за кофтину взялася.

— Я сама, — прошептала Соломійка.

5

Додому вона вернулася майже під ранок. Сіни були одімкнені, всі в хаті спали, альбо прикидалися, що сплять. І ступала тихо- тихенько. Наче мишка, що до приміченого з вечора шматочка сальця чи сиру скрадалася. Та свій сир — запашний, солодкий, п’янкий, трішки болісний — вона вже отримала.

Раз тико відро брязнуло, як квартою воду зачерпнула. Страшно хотілося пити. Чула, що чоловіків після любощів до води тягне, а як дівчат. того не знає.

«Може, я хлопець?» — пригасила прикушуванням геть зацілованих і аж розпухлих губ тихенький смішок.

Тихенько й роздяглася, під ковдру (значить, матуся ліжко розстелила) шуснула.

— То ти, Соломко? — бабуся таки озвалася з другої хати ³⁴.

— Я,— видихнула.

— Ранок скоро?

— Спіть.

Тіло її геть змучене та легке, мов пір’їна, тіло, в яке вперше (і одразу штири рази за півночі) входив чоловік, майбутній неїн законний муж, солодко нило. Перш, ніж вона заснула, це тіло, ліжко, всю хату підхопив хтось невидимий, легко розгойдуючи, став піднімати у височину, за білі-білі хмари, що пливли на тлі темно-синьої ночі, мов пухкі подушки з весільного приданого.

...Вранці Соломійка, прокинувшись і солодко потягнувшись, враз перелякано скинулася — ци ж не лишилася кров на сорочці? Крадькома оглянула себе — ні, не дарма на кожух, під її одежу, сіно підстеляли.

Тихенький смішок бризнув і згас. Вставати не хотілося, та, очевидячки, всі вже не тико очі попротирали, али й повмивалися, бо оно горох для лущіння на лавці стоїть.

— Довгий у тебе запій пусля сватання був, дівонько, — трохи буркотливо сказала мама.

Щоки Соломійчині стали враз бурячковими. Мов жарина з печі бризнула.

— Трохи постояли і з дивчєтами поспівали.

— А дивчєта вусами полоскотали, — то вже кпиночку задарма, як цілу жменьку жаринок, Василько кинув.

— Насмішник, — оперезала брата рушником.

— Мамо, ваша любимиця б’ється, — вдавано скривився братик, за поперек схопився.

У цій хаті, у цій сім’ї Соломійка ні за що николи не почує докору — те вона добре знала, як і про загальне обожнювання неї. Брат колись мовби жартома став на колінах на неї молитися, як побачив, що сестра розпустила розкішне хвилясте волосся та довгим гребенем взялася розчісувати ці пшеничні хащі.

— Не богохульствуй, — тоді мама сказали, та очі неньки сяяли не меншим захопленням од доньчиної вроди, якогось дивного, справді мов сонячного сяйва, що виходило від її лиця, усієї постави.

Соломійка намагалася пригасити те загальне захоплення жартами. Али ж бачила, яке гарне в неї тіло — ніжки-ніженьки, руки, плечі, жи... живіт, і двоє... ой, груденят.

Тепер воно, це тіло, належало ще й чоловікові, а з учорашнього дня вона була засватана, весілля за три тидні вчора зговорилися справити. Правда, циєї неділі мали ще прийти Павликові батьки і зробити передвесільні запитки, спершу в них, а потім у нареченого. Та то вже, як мовиться, тая торбина, що сама до базарного воза причепиться.

Коли ж Соломійка вдяглася та вмилася, до вікна підійшла. На вишневій гілці квіток побільшало — розпустилися майже всі бруньки. Усміхнулася, простягла руку, щоб квіток торкнутися. І раптом вона здригнулася, а потім мимоволі скрикнула. На квітці на вершечку гілки сиділа червона в чорних крапинках комаха. Петрусь.

— Що там таке, доню?

Мама злякано до неї кинулася.

— Там. Там. Там — петрусь.

— То й що? Тепло, то звідкись і виліз. Може, й з гілкою принесла.

— Нє-нє, на гілці його ни було.

Соломійка аж закрила перелякане лице руками.

— То я вчора, як худобі їсти давав, у сіні побачив, — Василько підійшов і зачудовано на злякану сестру зирнув. — Приніс до хати й на гілку посадив. Він і ожив. Думав, ти зрадієш.

— Ожив? Ожив.

Соломійка ще більше злякано заводила своїми диво-очима. А тоді кинулася до брата, вдарила кулачками в груди.

— Як ти смів? Насміятися схотілося?..

— Насміятися? Що з тобою, сестричко? Зі щастя дах поїхав?

Сестра вдарила його ще раз, а тоді вибігла з хати.

— Що з нею? — Василько.

— Що? Ой, Божечку мій. Нивже.

Соломія-старша, заточуючись, опустилася на лавку. Хата попливла перед очима. Здалося, що й миски у миснику затріпотіли.

— А з вами що, мамо?

— Ничо, ничо. Винеси ту комаху з хати.

— Добре, винесу. Може, вам води дати?

— Уже проходить.

Слабкість справді швидко пройшла. Та не пройшла тривога. Тривога за те, ци не повторює її донька, як і вона — Соломка, материну долю — любила одного, а замуж за иншого пушла? Може, сказати про те дочці, як то їй буде потому. А може, вона, хоч і мати, помиляється, і про того, більшого, людського Петруся, Соломка й забула?

Соломійка мовби підтвердила ці думки. Вернулася до хати швидко й, ніби нічого не сталося, взялася долівку підмітати. Смішно самій вже було над своїм зривом і якимось незрозумілим страхом, що невідь-звідки з’явився. Глянула на комашку-петруся і згадала иншого Петруся? А де він, той Петрусь? Чом про неї ни згадав, звістки не подав? Казали хлопци сільські, що разом з другими повстанцями кудись наче на схід подався. А чого на схід, як туди вже совєти пруться? Инші чутки ходили. Те й Варка, Петрова систра, потвердила, що наші «стипанові хлопци» за Буг подалися, тамтешні українські холмщацькі села, що ще уціліли, од полякув боронити. Нє, вона правильно зробила, що Павлика вибрала. Сильного, хазяйського, хазяйновитого, солодкого Павлика. Пав- луся, якому тепер належала і який належав їй, Павлусевій нареченій Соломци.

Соломинці, кажете, ох-хо-хо!

6

Весіллє справили в неділю, якраз перед Трьома святими і Громницями ^:. Надворі стояла весняна теплінь. Весільчани декотрі навіть пальт ни взяли, не кажучи вже про кожухи. Та й од Цаликів до Зозуликів, як прозивали родини молодого й молодої, недалечко, і церква Дмитрувська, куди на вінчаннє пушле, барвистим гуртом пушле-попливле, на краю їхнього кутка Млинище притулилася. Все близько, а найближче од Соломійчиної руки до Павликової. Зувсім близенько, і, сидячи за столом, Соломійка відчувала майже весь час свою руку в його. Раз тихенько шкарубкими пальцями неїну долоню пошкрябав. Соломійка всміхнулася. Бо знала, що той сигнал означає, яке таке бажаннє-хо- тіннє. По тій жаркій ночі на сінові більше до себе майбутнього мужа не підпускала, сміялася, що треба ж мед і на першу шлюбну ніч зоставити. Бачила — ще більше хлопака розпалює, раділа і посміхалася. І цупким віником якісь дивні щем і тривогу з душі вимітала.