Соло для Соломії - Лис Володимир Савович. Страница 33

Була тепер мовби двічі чи й тричі законною жінкою Павлові. Не тико повінчаною в церкві та в колишній управі записаною,

бо      ж як Павла уже до війська забрали, то передали з сільради, що всім, хто пошлюбився за німецької власті, треба наново переписатися, а чиї чоловіки в армії, хай заяви пришлють. Ну, Соломія написала про те веління Павлові, не могла не написати. Тайком надіялася, може, не пришле, али прислав. Значить, теж мав потаємну надію.

Петро з лісу не вийшов. Навесні Соломія зрозуміла, що правильно зробив. Хоч перед тим і вивезли сім’ю в Сибір. Бо ж тих, хто вийшов, у тюрму посадили або ж змусили за колишніми побратимами ганятися. Ци в якісь страшнії спецкоманди, про які казали в селі, що під видом вкраїнських партизан людей вбивають, послали. Нє, вона добре знала — Петро на таке ни пуйшов би.

Ті осінь, зима, частина весни були для Соломії довгими-пре- довгими.

Гуска. Восени Соломія вирішила відпустити дику гуску на волю. Нестерпно раптом захотілося, щоб гуска, котра навесні впала з неба, туди ж і піднялася, полетіла, вільна, як справжня дика птаха. Вона спостерігала, як відлітають спершу ластівки, потім боцюни. Махала чорно-білим птахам рукою й бажала обминути ті краї, де ще вирує війна.

— Передавайте привіт Павлові, якщо там летітимете, — прошептала.

Та Павло був десь на заході.

А боцюни летіли на південь.

Куди ж прагла її зболена душа?

Потім потривожив журавлиний клин тужливим покликом, аж серце затерпло. Провела і його Соломія довгим поглядом.

Гуска ж ходила по двору, разом зі свійськими колежанками йшла до ковбані.

«Що ж ти так? — подумки питала Соломія. — Хіба не хочеш полетіти?»

Гуска щипала моріжок.

Та одного осіннього дня почула з хати голосний гортанний крик. Стрепенулася, вибігла, а там її гуска стоїть і б’є крильми об землю. Соломія звела голову й у вишині, аж під високим клубком біло-сірої хмари, побачила маленькі фігурки. Гуси, нивже гуси? То ж, певне, їх почула неїна гуска.

Гуси десь там, у вишині, летіли й летіли, і даленіли, стаючи ледь помітними цятками. Гуска ж на землі ще раз загелготала і стихла. Ци почули її колишні побратими?

«Ой, ни почули», — подумала Соломія.

Сльози покотилися з її очей. Великі, мов горошини, що посипалися з неба, — на щоки, на її долю. Стояла і плакала, і щемкий жаль огортав неї саму, подвір’я, село і, здавалося, всенький світ, вже обгорнутий в пізній багрянець.

«Гуско, що ж ти, гуско?» — подумала Соломія.

Гуска вже мирно паслася.

Соломія витерла ребром долоні сльози.

Як же їй хотілося, аби швидше скінчилася осоружна вуйниця!

Як же їй хотілося бути поруч з Петром — будь-де, якщо не можна в хаті, на сімейнім ложі, то в лісі, в схроні. Так, вона помилилася, вона випустила на волю свою гординю, дала їй напитися і свеї, і чужої крові. Але то її, неїна вина, за неї їй же й розплачуватися.

Частим стало прокидання вночі, навіть коли добряче нахейку- валася за день на заготівлі дров разом зі свекром, Павловим братом Тимошем та його жінкою, і Васильком, який живою рукою ловко обтесував гілляччя, вичищав стовбури з лютою затятістю. Та затятість страшила Соломію, бо розуміла, що хоче брат утекти від думок про Руфину і неїного негаданого кавалера.

А тої ночі. тої ночі йшла крізь засніжений двір, вулицею, вийшла в поле й прямувала до лісу. Страх сковував руки й ноги, та наче щось веліло йти і йти далі. Хотіла, аби пролунав отой звук, що його почула вночі, — хижий і розпачливий. Тужливий. І закличний. Так-так, закличний.

Звернутий до неї.

Коли вже не стало сили опиратися, встала, вдяглася — тихотихо, хоч і бажала, аби прокинулися свекор чи свекруха, а то й обоє. Спинили, насварили. Та в хаті панувала тиша, яку хіба що перебивало посопування й похропування. Тиша надворі. Тер- нувся об ногу Гицель. Побіг за нею, потому відстав, ще з якимось псиськом знюхався.

Звук пролунав за селом, серед поля. Такий тужний і розпачливий, що Соломія заціпеніла. Застигла кров у жилах. Стала, зрозуміла, що далі не піде, бо страх скував її всю. Але й назад вертати не було сил. Коли ступила крок, другий, то відчула, що провалюється в темну яму. Чорнішу за цю безшелесну й беззоряну хмарну ніч.

«Рись кричала, рись мене кликала», — встигла подумати.

.Прокинулася, коли вже геть задубіла. Мороз скував усе тіло. Та знайшла в собі сили звестися. Била пропасниця, лице, руки й ноги не слухалися. І все ж пішла до села.

Коло хати бовваніла чиясь постать.

Свекруха Марія.

Соломія впала на її груди.

Вже в хаті свекруха сказала:

— Я думала — ти до нього пушла..

— До нього?

— Авжеж, до Петра. Та бачу, начеб нє. Де ж ти була, що так геть змерзла?

Вони сиділи у темряві. В хаті було теж зимно, хоч і не так, як надворі. Соломія притулилася до Павлової матері.

— Я вельми хочу, щоб Павло лишився живий, — сказала-про- шептала.

— Давай помолимося тоді, — сказала свекруха.

Обоє опустилися на коліна.

— Про себе кажи, а то батька збудимо, — почула Соломія.

4

Той крик пролунав серед весни, серед білого цвіту садів. Кричала їхня сусідка Явдоха, що бігла вулицею.

— Вуйна, вуйна кінчилася. Господи, вуйна кінчилася!

Вони обоє майже одночасно кинулися до хвіртки — Соломія і Марія. А там, посеред вулиці, Явдоха з піднятими над головою руками.

— Людоньки, Богородице Пресвята, вуйна кінчилася!

Знетямлена од щастя Явдоха, як їх угледіла, кинулася, обнімає,

обціловує.

— Тітонько, то ж типерка мій Гартем вернеться. Чуєте, тіточко, чуєте, кумо Соломко? І твій Павло.

— Чуємо, — Соломія направду щаслива. — І мій Павлик вернеться .

— А ти звідки знаєш? — Марія трохи недовірливо. — Що вуйна кінчилася?

— Та ж зранку до куперації пушла. Думала, гасу привезли. Бо ж сидимо як сліпні, тико хіба як у печі вечором запалиш. А там сільсовєтський голова, Іван Гараськів. Пудуйшов і бабів усіх, що тамечки зібралися, вітає. Каже, з району передали — німци здалися. Зувсім, каже, здалися. Чуже якесь слово при тім сказав, і не вимовиш на наський розум. Капаляция чи що. Повна та, каже, капаляция їм, німцям. В обід, каже, мітинг коло сільради зберемо. Всім передайте. Господи, нивже ж я Гартемка побачу? І брата свего, Йосипа.

Явдоха була літ на сім чи вісім старшою за Соломку. Ни вельми на лиці вдатною, то й засиділася у дівках. А два роки тому таки знайшовся хлопець, з сусіднього села, у приймаки до Загорєн прийшов. Два місяці тому ци трохи більше, десь після Громниць, синочка вродила Явдоха. І бач, таки вберіг Бог батька для неїно- го первістка.

«От і все, — подумала Соломія, як Явдоха пішла. — Вернеться Павло, то все якось і рішиться. Тепер, пусля війни, там, у війську, довго ж не триматимуть.»

Вона справді раділа. З радісним серцем і на мітинг йшла разом з свекром і свекрухою. І виступ Івана, голови, і фронтовика Платона Буського, которий раненим, з покаліченою ногою недавно вернувся, слухала з радісним тремтінням. І чоловіка з району, що на бричці приїхав. Всі вони вітали, казали, що Перемога над ворогом досягнута під мудрим керівництвом вождя товариша Сталіна, що буде тепер нове, щасливе й мирне життя, за яке поклали голови в боях сорок двоє загорєнців.

— То я, той-во, солдаток наших вітаю, тих, що дождалися, бо остальним, бабоньки, сочуствую й кланяюсь, — сказав Іван.

— Попросимо сказати й солдаток, — промовив чоловік з району.

— А чого. Скажуть, — Іван-голова обвів поглядом гурт і спинився на Соломії. — От наша жінка фронтовика Соломія. Ну, Соломка наша. Ну, Зозуликами їх кличуть. По-вуличному. По-наськи. Як то теперка твоя фамілія, Соломко?

— Рощуки ми, — сказала Соломія.

— То слово має жінка фронтовика Рощук Соломія Антонівна, — проголосив вельми аж врочисто Іван-голова. — Йди сюди, Соломко, тутечки ставай. Хай усі бачать.

І вже, як вийшла геть зашаріла Соломія, до представника з району:

— Отакеї-во у нас красіві солдатки. То, мона сказати, такеї й од смерти своїх чоловіків уберегти мусили. Бо як же, той-во, до такої, людоньки, чуєте, не вернутися?