Соло для Соломії - Лис Володимир Савович. Страница 35

— Може ж, остання.

— А ци тре’, Петрусю.

Розуміла — через місяць-другий прирече себе на інше життє.

Доля однак розпорядилася інакше. Марусю-поштарку побачила надвечір. У вікно вгледіла, як та завертає на їхній двір, вибігла, руку простягла.

— Ну, давай!..

І враз осіклась. Чорний вид у Марусі-Марушки. Очі боїться чогось підвести, а підвела — жахнулася Соломія: засльозені очі.

— Марусю! Що таке? — скрикнула.

Маруся полізла до полотняної торби. Як сліпа, навпомацки там щось намацувала.

— Ти того, Соломко. Господи, я ж думала, воно кончилося. Як і вуйна.

— Що ти кажеш таке? Хіба письмо не од Павла?

— Н-нє.

І дістала таки те казьонне письмо. З воєнним штемпелем — добре знали вже в селі того вісника біди.

Соломія одступилася назад.

Потім ще трохи.

— Може, то ни мені? Ни нам.

— Тобі.

Взяла Соломія конверта до рук. Тремтіли пальці, і вся вона тремтіла. Що таке? Війна ж закінчилася. П’ ять днів, як кінчилася. їм же казали, і все про теє говорять.

У конверті лежало аж три бомажки.

У першій прочитала Соломія: «Дорогие Мария Петровна и Андрей Степанович! Дорогая Соломея Антоновна! З глубоким прискорбием сообщаем, что Ваш сын и муж погиб смертью храбрых в боях за свободу и независимость нашей великой Родины, проявив высокое мужество и отвагу. Искренне сочувствуем Вашему горю. Память о защитнике Великой Советской Родины Рощуке Павле Андреевиче навеки сохранится в наших сердцах. Мужайтесь, наши родные. Командир войсковой части. Заместитель по политической части.» Підписи і печатка. Підписи і печатка.

В очах Соломії все чорніло. Майнуло — то неправда, якась страшна помилка. І потім — добре, що батьки Павлові ще в полі.

— Може, присядеш? — спитала поштарка.

— Нє. Я.

І взяла друге письмо читати.

«Дорога Соломіє Антонівно! Рідна наша солдатко!

Пише до Вас командир взводу, в якому служив Ваш чоловік, гв. мол. лейтенант Безушко Тимофій Романович. Прийміть мої щирі співчуття і уклін від усіх наших солдатів і офіцерів. Ваш чоловік, гвардії рядовий Рощук Павло Андрійович, служив у ввіреному мені взводі з січня нинішнього року. Був хоробрим і вмілим бійцем. До нас прийшов після виписки з госпіталю, куди він потрапив після поранення («Поранення? — подумала Соломія. — Писав же, що тільки царапнуло трошки»). Ми були ровесниками, того й здружилися якось, хоч і мали різні звання. Мені здається, я добре знаю Вас, бо Павло Андрійович часто розповідав, казав, що у нього найкрасивіша і найдобріша жінка в селі. Якось сказав, що перед тим, як його мобілізували, дуже Вас образив і як повернеться, то спокутує свою вину. На жаль, доля розпорядилася інакше. П’ятого травня наша військова частина була перекинута з-під Дрездена до Праги. День Перемоги ми зустріли в містечку поблизу цього красивого міста. Як і всі, раділи, святкували, але, на жаль, на світанку десятого травня нас підняли по тривозі, бо виявилося, що в горах неподалік, у лісовій сторожці, засіли недобиті есесівці. Прибувши на місце, ми оточили той будинок і почали готуватися до штурму. Ваш чоловік

першим помітив ворожого снайпера, який сховався на дереві біля самого будинку. Коли снайпер вистрілив, Павло Андрійович відштовхнув свого товариша, але куля, яка призначалася тому, влучила у Вашого чоловіка. Таким чином, загинувши, рядовий Рощук врятував життя іншому. Командування частини зробило подання про нагородження посмертно рядового Рощука медаллю «За відвагу». Після нагородження ми перешлемо медаль Вам. Розумію, що Вам від того не легше, як і батькам Павла Андрійовича, але хай хоч слабкою утіхою буде те, що Ваш чоловік, а їхній син загинув як справжній солдат. Будьте мужні, дорога наша солдатко. А ми назавжди збережемо про нього пам’ять. Командир взводу гв. мол. лейтенант Безушко Т. Р. Р. 8. Ввечері 9 травня Ваш чоловік писав Вам листа, але, на жаль, не встиг закінчити. Надсилаємо його».

Третій лист з чорного конверта починався звично: «Доброго дня чи вечора, дорогі тату й мамо, й любима жінко Соломко. Пишу цього разу з подвійною радістю, бо сьогоднє скінчилася війна. То є надія на скоре повернення додом, на тую стрічу, про яку стико думалось-гадалось й носилося на грудях, як тая ранена пташка, що мусить вижити.»

На цьому лист обривався.

— Як тая ранена пташка, — прошептала Соломія.

— То я піду? — почула голос Марусі. — Тримайся. Бо. Бо ще треба письма й газети рознести.

— Я. Я тримаюся.

Маруся пригорнула неї, рвучко відірвалася й швидко посаго- нила ¹. Її тоже душили сльози. Ця дівчина занесла й у рідну хату три похоронки.

Соломія стала шукати опори. Сіла на колоду, що лежала коло хліва. Щось стрибало в неї перед очима. Букви? Нє, ніби й не букви, а маленькі комахи. Аж замахала руками, проганяючи їх. Ні, то не букви, й не комахи, а. А що?

І враз вона виразно почула голос. Павлів голос, Павлів шепіт, що став рости у крик:

— Не май з ним нічого, доки я на войні буду. Не знайся з ним.

Соломія затулила вуха долонями, подумала: «Али ж вуйна на тоді скінчилася».

Виходить, не скінчилася, виходить, що нє. Що вона.

Соломія звелася на ноги й закричала на весь двір, на всю вулицю, на все село:

— Я його вбила! Я ж його вбила, людоньки! Я ж тибе вбила, Павлусю! Ой, Божечку мій.

Страшною, розпатланою, що била кулаками й билася головою об стіну хати, застала Соломію сусідка Явдоха. Потім й інші прибігли. Соломія була сама не своя, геть почорніла й закривавлена, й усе твердила, що то вона вбила Павла, що то вона винна у смерті чоловіка. її заспокоювали, давали пити води. Одні дивилися з осудом, бо щось підозрювали, инші із співчуттям. Тико Вірка-вдова підійшла й затулила своє долонею неїного рота:

— Мовчи. Ти ні в чим не винна, Соломко. Ходімо до хати, чуєш, ходім?..

І до всіх:

— їй треба заспокоїтися. Я зара зроблю, що треба. Ходімо, Соломко.

Вона раптом вдарила кілька разів Соломію по щоках і повела до хати.

У хаті Вірка поклала зарюмсану подругу на ліжко. Дивилася пильно, ледь-ледь всміхаючись. Мов на малейку дитину.

— Що ти ще вигадуєш, подруго?

Соломія хлипала, здригалася, мов у хаті було хтозна як зимно. Гладила Вірчину руку.

— Я. Я дала слово. він просив, щоб я з Петром нє. Господи. А я.

— Ти спала з Петром, як Павло воював?

— Нє. Тико як сказали, що вуйна кончилася. Дев’ятого мая увечері. Щось як нахлинуло, прорвалося, а ще була випивша трохи.

— То й що? Петра ж любиш?..

— А Павло ж десятого загинув.

— Яка ж ти, бабо Соломко, дурна.

Віра вкрила Соломію старою латаною ковдрою. Погладила по лобі, тоді відійшла, взяла шматину, вмочила у воду і стала з лоба, щік витирати кров.

Сказала з ледь помітною посмішкою:

— Сподіваюсь, вони ничого не зрозуміли. А я ничого не скажу. От і все. Носи свій гріх у собі, подруго. То твоє, а людям — зась.

— Як? — видихнула Соломія. — Як носити?

— А отак, — сказала Віра. — По-бабськи, по-наськи і бозна-як. Носи, допоки зможеш.

— Добра ти, Вірко, — сказала Соломія.

— Ни добра, а, як і ти, — вдова. І двоє дітей в мене. Пісня, щитай, одспівана. Бо вибили наших чоловіків і ще вибиватимуть. Шкода, що ти не понесла. Хоть од Павла, хоть од Петра. Ич, знайшла собі апостолів загорєнських.

З тим і вийшла. Надворі Вірка сказала, що Соломії тре’ заспокоїтися й поспати. А що вона тут кричєла, то й не таке буває. «Я сама думала, що на той світ одправлюся, як похоронка прийшла», — сказала Віра.

Люди поволечки розійшлися. Потім ще був прихід мами Марії і свекра Андрія. їхній плач. Горе цілу ніч трусило їхню хату.

Соломія під ранок забулась у короткому сні. А прокинувшись, подумала, що таки носитиме свій гріх з собою. Тико до Петра вже николи не піде. Заміж не вийде. І ще думала про те — сказати про гріх свекрусі ци нє? Мучило, хоч мала підозру, що Марія про щось здогадується. Не тико про літній гріх. Якось то мається прорватися, думала, вона не зможе далі тут жити, мама Марія мусить помогти.