Соло для Соломії - Лис Володимир Савович. Страница 38

Нове ім’я дочки було законним, вписаним і в паспорті, якого Руфина-Раїса показувала з явною гордістю безпаспортним землякам. Раїса Кирилівна Боришко йшла селом не тільки гордо, а й безстрашно, на відміну од чоловіка, начуваного про «звєрства бендеровцев». Особливо щодо совєтських офіцерів і службовців. Та Раїса-Руфина сказала, що чхати хотіла на погрози й небезпеки, вона у свему селі, де нихто неї не посміє зачепити. Говорила вона по-українськи, часу од часу мовби ненароком переходячи на російську, котру таки добре опанувала.

Соломії Раїса призналася, що залишитися офіцером на служ

бі      чоловіка змусила вона, бо ж її безсрібний клаповух Олежка хотів після війни демобілізуватися і поступити в той, університет, щоб потім вчителювати, як його матуся. Ну нє, сказала Раїса,

тоді ще Руфина, бо вже на той час знала — офіцери отримують зарплату удвічі більшу від нещасних засушених вчителів і училок. То лейтенанти і старлеї, а майори, а полковники! До того ж, їй подобалося бути офіцерською дружиною. Зонею, а не пепеже, тобто «законной офицерской навеки», а не «походно-полевой женой».

— Ти такий гарний у формі, — нашіптувала вона вечорами чоловікові в ліжку. — Ти кращий від тисячі гусар, Олежку. І ти ще будеш полковником і генералом. Я в тебе вірю.

Чоловік танув у її обіймах і готовий був тягти й далі ненависну офіцерську лямку. Заради її звабливої усмішки й гарячого тіла, заради тих неповторних хвилин, коли кохана Раюня зустрічала його після огидної казарми в кімнаті офіцерського гуртожитку лише в чорних панчохах і білих або рожевих трусиках, а часом геть гола, але в прозорому пеньюарі. Вона кидалася чоловікові на шию, обціловувала, звабливо терлася грудьми об мундир, а то й шинелю, обдавала пахощами і дорогих парфумів (Олежкові не варто було знати, що подарував їх, скажімо, начштабу його зенітного полку), і свого молодого пружного тіла. Зате Олег бачив, якими заздрісно-масними очима пасуть його вродливу дружину колеги по службі, й не раз із жахом думав, що серед них є багато і вродливіших, і удачливіших, і старших званням. Адже його Рая справді заслуговувала на рай. І заради того, щоб колись таки цей земний рай забезпечити, він готовий був терпіти і службу, і форму, і кількаденні виїзди на полігони. І майбутнє навчання у військовій академії, до якого підштовхувала дружина, дізнавшись, що вищі офіцерські звання присвоюють тільки випускникам тих академій.

Багато чого відверто розказала Раїса Соломії. Щось її тягло до колишньої подруги-ворогині. Приходила кілька разів за час гостювання. Під час першого приходу й спитала, що відомо про Тараса? Соломія розповіла, що Василько їздив у воєнкомат, посилали запит у те їхнє міністерство оборони, у якийсь там отдєл, чи як його. Звідти й прийшов папір, в якому було написано, що рядовий такеї-то часті Троцюк Тарас Антонович числиться безвісті пропавшим з мая місяця 1942 року.

— Тобто, він, може, й не загинув, — сказала Руфина з якоюсь особливою інтонацією.

— Якби ж то так Бог дав, — сказала Соломія. — Може, десь у плєн попав, то ще й об’явиться, ще й прийде. Оно Трохима Бальківа перед самою війною в лагер коло Владіміра забрали, думали, згинув, а бач, штири роки у німців був, а звідтам і вернувся по вуйні. Худющий, як трясця, а таки живий.

Тут і почула вона таке, що й подумати жадним чином ни могла. Райка, як ще Руфиною була, підлітком, перед війною, за перших совєтів, у неїного старшого брата, у Тараса, була таємно вельми закохана. Никому й не признавалася, бо ж підліток, політок, пуцьверіньок. І довго в серці тую любов носила. Соломії ни казала, бо горда була, бо гадала — для смішок підлива буде. А те- перка що казати!

«Дивина, — подумала Соломія. — Руфка і Тарас! А Василько замість брата залюбився, закохався.»

За третім приходом Раїска запропонувала Соломії разом до озера сходити. Бо ж Олежка взявся тестеві помагати хліва перекривати, а їй душно, насапалася, напололася на городі, то страх скупатися хочеться.

Як не віднікувалася Соломія — не прийнято у них серед будня на озеро ходити викупуватися, а таки вмовила Райка.

Соломія тико посиділа на березі, на пагорбку, й дивилася, як Раїса у блакитному купальнику в воду заходить, руки розкидає і лягає на воду, щоб пливти. А попливши, раптом зникла під водою, а тоді випірнула, стала борсатися й кликати на допомогу. Соломія, як була, в платті й кинулася в озеро. А коли до потопле - ниці підпливла, та раптом схопила неї за руку.

— Надурила, надурила, — засміялася. — Таки скупалася, боягузко .

Соломія розсердилася, проте ненадовго. Тим більше, що Раїска підпливла до неї й несподівано поцілувала в плече, а тоді в шию.

— Що ти робиш? — скинулася Соломія.

— Вибач, не стрималася, — очі у Раїси-Руфини сміялися. — Красива ти, подруго. До зарази красива. А груди які проступають!

У нашому військовому містечку ти б мала шалений успіх. Хочеш, візьму тебе з собою? Там у офіцерській їдальні офіціантки потрібні. Складу тобі протекцію, а там, дивись, і заміж вискочиш. Ну як? Подумай. А то заскнієш у цій глушині. Хочеш світа побачити?

— Ни хочу, — сказала Соломія. — Ни тягни мене із Загорєн. Що вже судилося, те судилося.

— Ну й дарма. То інший світ, подруго.

Руфина бризнула водою, заверещала, а тоді пірнула й попливла, як риба, під водою. Соломія подумала, що така ніде не пропаде, і їй чогось стало трохи щемко на душі. Може, спробувати й собі помандрувати? Офіціантка в 'їдальні, та ще й офіцерській — що то таке? Та, що страви готує, ци та, що на стіл подає? Господи, як вона мало знає.

Али тико не з Руфиною, ци як там неї, тико не з нею, ни з цею вирвою, ни з таким світом.

«А яким?» — спитала невідомо кого Соломія.

Виходила з води геть мокра, літнє платтячко прилипло до тіла, справді виднілися її чималенькі, все ще пружні груди, живіт, який любили цілувати її коханий і закоханий в неї чоловіки. Подумала, що треба буде зняти плаття, викрутити й висушити, хоть би хто не побачив, бо під платтєм тико панталони, та й ті тепер мокрі й липли до тіла.

Сидячи на березі, гола й від тої незвичної серед білого дня голизни зіщулена, Соломія дивилася, як виходить з води усміхнена Раїса, і раптом почула голос. голос отця Андронія: «Легка дорога легко йдеться, та тяжко вертається».

«Як то?» — подумала Соломія.

3

А за Руфиною поїхав Василько. Під час тих приходів Райчиних- Руфчиних вони з Василем перемовлялися, звісно, так, мовби жартома. Та Соломія бачила, як гаснуть, перетворюються у попіл жаринки-очі, якими брат дивився на кохану-зрадливицю, котра обрала иншого. Йшов Василькові на час приїзду двайціть шостий рік, старий парубок. А вибрати собі нікого не міг, не того, що рука таки скалічена, й одною рубає дрова, косить, як має бути, наловчився покалічену притуляти до кісся. Майструє, струже, кошики плете. Все вміє, тико дівку обрати — нє. Казали, що Танька Бе- русьова, дівчина-вісімнадцятка, накидала оком на старшого парубка, тико сміється брат. Вже Соломія навіть подумала — а чом би до тої ж Вірки не пристати? Ну вдова, ну дітей двоє, али досі молода, гарна, як яблуко налите.

— Я ще подумаю, — сказав Василько. — Хоч Вірка твоя — файна жінка. І дупцю чималеньку викохала.

— Ну тебе, так бобилякою й зостанешся.

Що з того, що поговорили.

Що з того, що посердилася на брата?

А тут ця вирва припхалася, і тоже ще на вулиці раз стрітилися вони, і до неїної хати, бачила, ходив брат. А через місяців два прийшло письмо од Раїски. Василеві й заадресоване. Як прочитав, одразу нахмурився, а потім засяяв, мовби золоту копійку до лоба приклали та перед сонцем поставили. Письмо читати не дав, тико й мовив:

— Рая тобі привіт передає.

— Дєкую, хоть то така Рая, що тебе, дивись, замарає. Ци, мо’, вже кинула свого офіцера?

— Не кинула. Али до себе кличе.

— Як то?

Тоді брат не одповів, з двору на город подався. А як то — на другий день довідалися. За сніданням повідомив брат, що Ру- финка (так і сказав тепер — Руфинка) напитала йому роботу, у тому Кірові, у військовій частині, кочегаром у штабній казармі та столовій.