Соло для Соломії - Лис Володимир Савович. Страница 47

Вірчин голос шелестить, а очі сміються.

— Гойдати Соломку! Гойдати нову ланкову, — кричить Вірка.

І подруги хапають Соломію за руки-ноги та підкидають вгору.

А другий суприз. Серед теплого, майже спекотного літнього

дня, коли пригріває щедре сонце, тилько десь за Бугом гримотить, того вони прагнуть якомога швидше закінчити просапування, ще по рядочку і все, на поле заїжджає бричка голови колгоспу товариша Беза. Тико у бричці-двоколці цього разу він не сам. Поруч з ним сидить приблизно одного віку з їхнім головою, а мо’, й молодший, чоловік у костюмі й при краватці. Коли вони під’їжджають ближче й гукають до жінок, щоб підійшли, Соломія йде і собі, бо ж ланкова. Наближається, вдивляється у чоловіка поруч з головою, й серце усередині спочатку завмирає, наче птах на льоту, в якого щойно поцілили, та за мить оживає й починає шалений танок.

Вона впізнає цего чоловіка.

Уповноважений, полномочний, з блакитними очима, котрий два роки тому приходив разом з гиншими агітувальниками за колхоз до їхньої хати.

Коли жінки підходять, іще не всі, а п’ятеро чи шестеро, голова добриденькає і представляє:

— Товариші жіночки-трудівниці, прошу любити і жалувати, новий уполномочний райкому партії по колгоспному кущу Вадим Георгійович Коробченко. Уповноважний, замітьте, — голова значливо піднімає вказівного пальця, — одразу по п’яти колгоспах. А то, мона сказати, вище од інструктора і почті як секретар райкома.

Тут Федось Петрович робить широкий щедрий жест в Со- ломіїн бік:

— А то, Вадиме Георгичу, наша ланкова — Соломія. Тоїсть, я хтів сказати — Соломія Антонівна Рощук, мона сказати, ланкова ударної ланки, бо першими кінчають просапку, тоїсть обробіток цукрових буряків, майбутнього білого сахару.

Уповноважений ступає крок, другий до Соломії й простягає довгу, як і сам, руку — чисту, доглянуту, з тонкими, але, видно, міцними пальцями. Каже тихо, чомусь ледь хрипко:

— Ну, здрастуйте, ударна ланкова. Радий знову зустрітися. Пам’ятаєте?

— Чом би ни помнити, — голос у Соломії зрадницьки здригається.

Чому б справді не пам’ятати (як не пам’ятати!), стико було пережито, передумано, чого там, вигладжено, переламано в душі, щоб потім подаленіти, відлетіти, як журавлі відлітають у вирій, з тужливим криком, якого, проте, нихто не чув, і майже забутися. І ось він вертається, її журавель, товариш великий начальник, великий уповноважений. Не рівня їй, таємний гість дурних жіночих сподівань.

А рука тим часом, рука-зрадниця, торкнувшись його пальців, мимоволі гладить їх і доторкається на великому пальці до ледь відчутного шраму. Соломія поспішно віднімає руку, а підняті блакитні озера зауважують — очі в нього зовсім не голубі, не блакитні, не такі, як у неї, а швидше світло-сірі, з синюватим відливом, відблиском, наче небо, яке затягла легенька напівпрозора хмаринка, що затулила на мить небесну блакить і сонце.

Десь далеко гуркотить грім. Далеко і ледь погрозливо. Незадо- волено. Чого б то? Нічого ж ни сталося.

— Здається, гроза накочується, — каже Вадим Георгійович, і до голови: — Може, відпустимо жінок, Федосю Петровичу? А то намочить таких красунь.

— А ми не з цукру, — задерикувато Вірка.

— Ци, мо’, відвезете до села? — Лідка. — Тико ж всі не вліземо у вашу ахтанабілю.

— Чому б і не відвезти? Мо’, кинете жеребок, кому першій сідати?

Уповноважений, здається, за словом до кишені не ліз.

І тут капосна Вірка:

— До начальства перша — ланкова.

— Нє-нє, — Соломія відчула, як у неї ні з того ні з сього запашіли щоки. — Я з усіма піду.

Ну, ще по пару слів, жартів і начальство поїхало. І вони всі пішли, бо гроза таки стрімко насувалася.

— А красівий, зараза, цей полномочений, — сказала Явдоха десь на півдорозі. — Була б незаміжня, не одказалася, щоби десь і притиснув ци хотя би вщіпнув.

— Панська любов аліганцька ⁴⁸, як цукерка, — озвалася Рипи-

на. — Не роззявляйте роти, бабоньки-ягуньки, на шовкові по... 2 ' душки, ситцевої пішивки ⁴⁹ тримайтеся.

— А я би ни одказалась перевірити, ци тая панська цукерка направду солодка і тверда ци так — під бумажкою їдна патока розвезяна, — Вірка сказала, й руки підняла, потяглася — кішка ци рись?

Жінки регочуть — голосно, розливисто.

«Він не такий», — мало не зірвалося з Соломчиного язика.

Брички вже не видно. На заході зате прорізує небо перша блискавка. Соломія починає рахувати, як колись у польській школі вчили — од моменту блискавки до того, як грім почуєш. Виходить вісім ци дев’ять. Близько-близько вже гроза.

Ци й гроза в неїнім серці?

«Господи, хай обмине цяя громовиця наше село», — несподівано думає Соломія.

5

Того надвечір’я Соломія летіла на крилах до свеї доми. Спершу з усіма жінками з їхньої та сусідньої ланок, котрі, звісно, тієї крилатості не помічали. Пішли було, як звично, через колгоспне подвір’я на краю села, де вже звели корівника і будували телятника та свинарника. Та Соломія сказала, що хоче зайти до свеї дєдини Гапки, просили ото, абись заглянула, щось сказати мусять.

— То й пушле, дівоньки-колхозниці, та от за Соломкою, мо’, якось оборонимо нашу ланкову, як буде полномочений красти, — сказала Люба.

Жінки засміялися — ходімо, ходімо. Мала підозру Соломія, що все-таки Любка не вельми хтіла з ланкової йти, али чого ж сама одказувалася? Щось тут було для неї таємниче, та що?

Сказала ж про тітку Гапку для годиться. Насправді, хтіла коло контори ще раз Вадима, уповноваженого, побачити. Здалеку видно — бричка стоїть, а самого начальства нима. У конторі, певне. Як наблизилися, Вірка Соломку під бік штурх:

— Мо’, зайдем, подруго?

— Чого б то?

— Та з головою і повноваженим порадитися.

— Хочеш — так радься.

— А ти не хочеш?

«Нивже Вірка щось помітила? А гинші?» У Соломії при наближенні до контори — колишньої «куркульської» хати — ноги дерев’яніють. Чого б то, справді? Ну, стоїть бричка та й стоїть. Хто вона така, Соломка, хай навіть ланкова, для того начальника? І все ж краєчком ока зауважує його постать коло вікна. Дивиться на всіх їх, як ідуть, на. на неї?

Цієї миті зовсім десь за селом креше блискавка і майже одразу за спалахом шарахає грім. Жінки лякаються й хрестяться. Спішать, аби до дощу вспіти додому. Хтось жартома: «Та ліпш у конторі переждемо?» Настя: «Де там, нащо ми там потрібні, певно, Федось-голова блєшчиною самограю вже переляк од грому виганяє».

Соломія вирішує до дєдини не заходити. Бо, мо’, вдома кури та качки до хліва не позаганяли, та й випране простирадло і дещо зі спідньої білизни варто од дощу порєтувати. Так вона собі й Вір- ці сказала й додому поспішила. Та там уже й птаство загнане до хліва, й випране все порятовано. Приязно Варка всміхається — після тої пам’ятної втечі вони з Соломією душа в душу.

Селом котиться хвиля дощу. Ось-ось накриє і їхній двір.

— Соломко, ходіте сюди, чого ж ви-те? — кричить Варка з сіней.

Як укопана стоїть Соломія. Ось уже важкі дощові краплі б’ють неї по голові, плечах, руках. Вона ж — ані руш. Сміється й закидає руки над головою. І враз починає танцювати, як мале дівчисько.

А побачивши ту дивовижу, і Варка вискакує до неї.

— Тобі ни мона, — свариться Соломія. — Простудишся й ди- тєтко простудиш. Марш до хати.

— Ави-те?

— А я скупатися хочу.

Та блискавка й гучний грім заганяють обох до хати.

— Напасники, — свариться мама Соломія. — Лою в голові не хватає, що таке надумали? А якби по вас гахнуло?

— Мамуню, такий добрий дощик. Для росту якраз.

— А літ тобі кіко?

— Шіснадцять якраз.

Соломія зі сміхом скидає платтє. Думає, що їй чогось зувсім не встидно стояти голою. І тієї ж миті кидається за двері. За нею і Варка, теж геть мокра.

— Скидай, скидай, — наказує Соломія.

Живіт у Варки вже геть великий.

— О, мала на маму свариться, — Варка не встигає скинути платтє й аж присідає од потужного поштовху всередині.