Соло для Соломії - Лис Володимир Савович. Страница 48

— Що, чуєш?

— І то добре б’ється, — щасливо каже Варка.

Соломія враз відчуває, як її затоплює хвиля ніжності до цієї молоденької жінки. Ніжності і. І заздрості. Бо ще й сімнадцяти нима, а вже мамою готується стати. А вона, нивже вона так і лишиться бездітною?

«Мо’, попросити того полномочного, щоб зробив дитину», — кепкує сама над собою.

І враз відчуває, як густо, великим, аж пекучим вогнем спалахують її щоки. Ніби блискавка влучила й запалила. Мимоволі торкається щоки, та вогонь не погасити.

— Зара найдемо, у що перевдягнутися, — рятується словами.

За дверима чути, як заходить Василь, щось каже, а тоді направляється до них.

— Ей, чоловіче, сюди не мона, — кричить Варка.

— Сюди не мона, — потверджує Соломія. — Наб’ємо!

Чути, як Василь бурчить — ну, бабоцтво, то що йому, мерзнути? Певно, тоже змок. Змок, та хай потерпить. А їм чогось і вдягатися не хочеться.

— Зажди, — каже Соломія.

Вона опускається на коліна й цілує Варчиного живота. Слухає, як усередині щось ворушиться. Справді ци тико здається? Николи не бачила отакого голого жіночого живота з дитиною всередині. З живою істотою. Дивно й трохи страшно. Ще раз цілує й підводиться. Очі братової наповнені слізьми. Щістя?

— Чого ти, дурненька? — Соломія шепче, тулить губи до Варчиного вуха.

Зовсім поруч із хатою розколює небо навпіл різучо біла блискавиця й, здається, обвалює на землю дощове шатро, аж вуха закладає, грім.

6

Тече, біжить, витікає літо. Сонячне й дощове, пахуче і. знов тривожне. Час од часу на поле заїжджає уповноважений Вадим Георгійович. З головою колгоспу, а раз і сам. Бричка друга, новіша, ніж у Федося-голови. Ззаду на сидінні велика квітка намальована. Проходить полем і — жінки це помічають — найдовше затримується коло ланкової. Ніби й не дивно, побіля кого затримуватися, як не коло ланкової? Потім очі горять, як десяток, а то й більше, жаринок — одвічна жіноча цікавість. Та Соломія розуміє — тут особлива. А що вона може сказати? Перекидаються словом-другим. Про погоду, життє колхозне, яке от-от поліпшиться, й на трудодень більше платитимуть. Про майбутній врожай, який багато чого змінить. Потерпіть трохи, каже. Соломія згодна терпіти. Тилько чого з кожним приїздом стає гаряче під пахвами і ще. де й встидно згадувати. Чого там, і слово жарту кине уповноважений. Вона тоже шукає, цим одповісти. Наперед шукає. Тико слова в неї якісь незугарні. А мо’, просто здається?

— І ніц ни придлагає? — то Любка якось питає.

— А щоби мав таке?

— Ну ви обоє видні, як з картинки зійшли.

— Ну тебе. Ми така пара, як валянок із черевиком.

— То він валянок ци ти?

Соломія гнівається. Не так на жінок, як на саму себе. Нічого між ними не було й бути ни може. Ни мо-ж-же.

А раз Федось-голова:

— Ну ти молоток, Соломко. Нам стройматир’ялув вибив у райони уполномочений цільних дві машини. Тепер телятник до зими точно кінчимо. І сіялку нову разом з трактором та ще й причепа на осінь обіцяють для нашого емтеесу ⁵⁰. Тоже наш уповноважений постарався.

— А я тут причому?

— Ну, мо’, й ни причому.

«Хай би забирався вже кудись», — думає Соломія.

Серед літа на полі, десь за днів десять пусля Петрівки, од села чути постріли. Раз, другий, потом ще густіше.

— Боженьку, на нашім кутку, — підбігає Вірка.

— Та нє, здається, десь збоку, — Соломія прислухається. — За річкою. А мо’, на Герасимишиному хуторі.

Вже одвекли було од боїв у селі ци довкола села. Хоч нє та й нє, з’являлися час од часу повстанці і в селі, а раз і на поле четверо прийшли. Ни з їхніх Загорєн. Сказали, що їх не чіпатимуть, що розуміють — насильно в колхоз погнали. А от Федосьові передайте — хай ни вельми носа задирає. І бригадєрові тоже.

По тих відвідинах подумала Соломія, що й Вадима можуть десь підстрелити. І стало їй зновика зимно, та так, що, здавалося, пучки на руках затерпли. Ще зимніше стало, як уявила, що Вадима міг підстрелити. міг підстрелити Петро.

А ввечері дізналася, що в тім бою коло Герасимихи загинули і повстанці, й «стрибки», і солдати, і тєжко ранений сільрадівський голова Клим, котрий замінив дєдька Івана. Саму ж Герасимиху і дочку неїну з малим сином, та приймака їхнього Павла кудись повезли.

Через тиждень потому на світанку, викричавши цілу ніч, родила Варка. Сина. Як уперше глєнула Соломія на свого небожа — тьху, тьху, нивроку опецько — здалося: геть на того Михася схожий. Похолоділо в грудях. На брата з острахом подивилася. А зирнула вдруге, через кікось там хвилин — та нє, викапаний Василько. Аж підозра почала закрадатися, шкрябати по душі — нивже брат правду казав, що було щось між ними, а Варка. Варка, виходило, нащось неї дурила.

«Ніц ти, Соломко, ни знаєш, і ни в чім ни розбираєшся», — дорікнула собі.

Та їй було радісно. Удень тую радість з бабами у ланці розділила, ще й блєшчину житнівки прихопила та миску вареників з вишнями. Ну, а на полі тут як тут — уполномочений. Вистрибує з брички, високий, ставний та пахучий — і до них.

«Ну чого ти роз’їздився», — Соломії аж запекло.

Спершу, звісно, блєшчину під ряднину, а потім і призналися — такеє діло, можете привітати, пане-товаришу полномочений, нашу ланкову. Ну, як привітав, дізнавшись, що то за оказія, з якимись трохи соромливими нотами у голосі:

— А з вашого дозволу я й поцілую з такої нагоди Соломію Антонівну.

— А чом би й нє, та навіть належить, — Любка капосна. — Та міцніше, бо каже Соломка, що файного хлопаку братик неїн у^стругну^в.

Уперше відчула Соломія на своїй щоці доторк його вуст. Короткий, квапливий цьомчик. А жару насипав ціле відро. І з щоки, з голови раптом охопило всю і внизу. внизу спалахнуло, аж задрижала.

«Пропала ти, Соломко, геть пропала», — продумала.

Усе ж очі підвела, і тут з його очима — таки світлі, скорше світло-сірі, ніж світло-блакитні — стрілася. І відмахнулася, і все ще більше всередині задрижало, бо побачила у тих очах таке бажання, таку пристрасть, вогонь такий.

Стала шукати руками опори.

«Що ж то таке, матінко моя?» — подумала.

І тут Вірка, Вірка, а ще подруга називається:

— Та ви-те геть сп’янили нашу Соломку, товаришу полномоч- ний. То й мене поцілуйте. Бо я трьох уже маю, а за жадне ни- хто не цілував.

— Бач, яка шмитка наша Вєрка, — Настя й собі п’ять копійок докинула. — А я цим гірша? Воно ж пользительно, щоб голова покрутилася.

І жінки оточили уповноваженого, підставляли щоки та зробили його геть бурячковим. Як вирвався з того кола, двох-трьох таки цьмокнувши, то до Соломії стиха, з хрипотинкою:

— Я справді вітаю від усього серця, Соломіє Антонівно. То неабияка подія — народження нової людини.

— Дєкую.

І хоть боялася очі звести, усе ж таки звела, глєнула і раптом неждано для самої себе:

— Може б, і за кума пішли, Вадиме. Вадиме.

Ни могла згадати оте його по-батькові.

— Вадим, — почула, і далі: — За кума — це як? До церкви йти?

— Та вже ж.

— Нам не можна. І взагалі — то опіум. — І поспішливо: — Вибачте. А як назвати вирішили хлопчика?

— Тарасом.

— На честь Тараса Григоровича?

— На честь мого брата. На вуйні він пропав. Воно ніби Іллєю ци Володимиром виходить за святками, та батюшку вже якось попросимо.

— Гарне ім’я, — він простяг і опустив руку. — Ну, бувайте. Ще в інших господарствах треба побувати. До зустрічі.

І поїхав. Курява за бричкою тяглася довгим хвостом. А за нею душа Соломина бігла. І скімлила. На ціле поле.

І оте «До зустрічі» звучало, як пісня, що десь іздалеку чути, знакома, призабута, чогось тривожна. Надією, мов теплим дощиком, прикроплена.

Зустріч відбулася наприкінці літа. До того часу якраз перед Успенським постом і хрестини Тарасикові відбули, на які, звісно, уповноважений не приїхав, і багато чого од голови дізналися про самого уповноваженого, який майже місяць не показувався. Що не наш він, не западенський, аж із Чернігівщини, з двадцять другого року (тико на три роки старший, подумала Соломія), воював, фронтовик, бойовий офіцер, був ранений. І ото по войні сюда, в наші краї, направили, організовувати і укріпляти колгоспи. Таке діло, бабоньки. Гинформация точна, як штик.