Соло для Соломії - Лис Володимир Савович. Страница 64

Наступного дня вранці щасливій Соломії в їдальні Григорій сказав, що мусить звозити неї в одне місце, щось показати.

— Ми 'їдемо зараз в колгосп, — сказала Соломія. — На зустріч якусь везуть і екскурсію.

— Знаю, і нас возили. І тоже везуть. Давай, не поїдемо? Бо ми ввечері додому від’їжджаємо.

їдуть? А раніш ничого не казав.

Соломія завагалася. Що їй робити? І так у делегації скоса на неї дивляться. Та враз вона подумала, що, може, зараз обирає свою долю. Хапає за хвоста щістя своє. І вона відважилася.

— Я поїду з тобою. Тильки що ж мені придумати?..

— Збреши, що хвора. Живіт заболів, чи що. Або зуб. Ні, ліпше живіт. А то ще якусь таблетку дадуть.

Соломія так і зробила. Сказала керівникові їхньої делегації, що крутить у животі. А потім, опустивши очі, що в неї роз- стройство.

— Гаразд, — сказав керівник, обласний начальник сільського господарства. — Коли таке діло, лишайтеся в місті. Тут, на виставці, є медпункт. Сходіть туди. А потім вертайтеся в готель.

Соломія пішла було шукати той медпункт, та спинилася. Подумала, що й так недобре зробила, а типерка ще й дохтурові доведеться брехати. Ні, не піде. Скаже, що живіт раптово перестав боліти.

І не пішла. А Григорій повіз її в місто і там завів до якоїсь крамниці. Соломія як зайшла, то обімліла. Стико блискучих цяцьок разом вона николи не бачила. Матінко рідна! І персні, і якісь цяцьки фігуристі, і ланцюжки — і все золоте.

«Що він хоче?» — злякано подумала Соломія.

Григорій підвів неї до однієї з вітрин. Подивився і попросив продавця показати он той ланцюжок. Коли продавець — молодий чоловік з вусиками — подав, підвісив ланцюжок на пальця й сказав Соломії:

— Подобається?

— Подо.

— Тоді приміряй.

— Я?

— А хто ж?

— Грицю, не треба, — прошептала Соломія. — Де я його носитиму?

— На шиї, — сказав Григорій. — На твоїй найліпшій у світі шиї. Скинь пальто і розстебни блузку.

Він таки заставив Соломію приміряти ланцюжок, що складався з тонких золотих пластинок. Коли ж Соломія одягла, сам застебнув і сказав, що забороняє знімати. Підвів до дзеркала. Соломія глянула і завмерла од захвату. Це було дивно і. незрівнянно ліпше за всі пацьори. Але як і де вона те носитиме?

— Ти заслужила, — шепнув на вухо Григорій.

І Соломія здалася. То був шалений і щасливий день. Вони дивилися кіно і, як діти, ласували морозивом. Потім каталися на каруселі. Обоє сміялися, а потім, вийшовши з дитячого містечка, крадькома, мов юні закохані, поцілувалися за якимось розлогим деревом. Поцілунок був довгим і солодким.

Ввечері Соломія провела його на поїзд. Вже на пероні, як заніс речі, Григорій промовив:

— Я тобі не хотів казати, а то ще б подумала, що я хвалько.

— Ти жонатий?

— Ну, от іще за три рублі пісня з квасом-прибамбасом, — сказав Григорій. — Я вчуся заочно в сільгоспінституті на інженера- механіка.

— Я рада за тебе, — щиро сказала Соломія. — Чого ж не казав? Таким і похвалитися не гріх.

— Не казав, бо. Бо ще подумала б, що строю з себе великого вченого.

— Я тебе всяким люблю, — сказала Соломія. — І любитиму.

— А я тебе всякішою, — посміхнувся Григорій. — Тільки я не те хотів сказати. У мене взимку, десь у січні, сесія буде в інституті. Тут від Києва недалеко, у Білій Церкві. То я тобі дам знати, коли. Напишу чи подзвоню. Приїдеш?

— Приїду, — щасливо видихнула Соломія.

— От і чудненько, — сказав він. — Тоді й зустрінемось, і все обговоримо.

— Пасажири, займіть місця у вагонах, — оголосила провідниця.

Григорій поцілував Соломію.

Соломія поцілувала Григорія.

Він стрибнув на приступку, уже коли поїзд рушив. Соломія довго махала рукою.

У готелі Степанида повідомила, що неї викликає керівник делегації.

— Піду завтра, — відмахнулася Соломія.

— Як вам не соромно, — суворо сказала Степанида. — Ви ж не просто ланкова. Така честь, а ви. Віктор Петрович був сам не свій, коли дізнався, що ви навіть не були у медпункті.

«Мені не соромно, бо я щаслива», — подумала Соломія.

З тим і заснула. Десь чахкав поїзд на Херсон, щось бурмотіла Степанида на сусідньому ліжкові.

Нотація, котру вислухала наступного ранку в останній день їхнього перебування у Києві, була єдиною прикрістю Соломії- ного перебування в столиці. Втім, начальник сільгоспуправління

вичитував якось в’яло. Настрій у нього був чудовий, два дні тому він провів переговори про можливе переведення до Києва, у міністерство. Вчора під час поїздки добре хильнув та ще й коньячку, виставленого йому персонально районним першим секретарем. Вночі після повернення його гарно обслужила працівниця їхнього управління, котру під виглядом зоотехнічки він включив до списку делегації. До того ж, вранці йому зателефонували, що справа з переведенням майже вирішена, то нащо дуже вже сварити якусь там ланкову з поліського району та робити собі чепе в делегації? Ну, теж десь гульнула молодичка, казали, з якимось механізатором зі східної області. Ще, дивись, зав’яжеться соц- змагання й обмін досвідом, посміхнувся начальник управління.

Соломія не їхала — на крилах летіла додому, наче хто підхопив поїзда в небо. Пила потроху з усіма, хто прийшов до їхнього столу в плацкартнім вагоні. Жартувала, сміялася на почуті анекдоти. На Полінине: «А який у тебе дарунок люксовий» — про ланцюжок — тільки посміхнулася загадково. І щасливо. Тричі щасливо. Сто й десять разів.

Як нарешті глибокої ночі вагон угомонився і вона задрімала, раптом здалося, що незримий вихор підхопив поїзд і кудись поніс.

«Може, в той степ, — подумала Соломія. — А я ж николи його й не бачила. Тепер побачу».

Степ, у який вчора повернувся її Гриць. І може, завтра, 'їдучи на своєму тракторі, заспіває пісню. Пісня для неї. Для Соломії. Соломки. Солі.

РОЗДІЛ ХІІ

БУНТ І ВИКРАДЕННЯ

Перед Новим роком Соломія остаточно переконалася — вона зновика понесла. Новина неї не засмутила. Подумала, що й для Гриця буде суприз, коли через місяць чи скіко там приїде до тієї Білої Церкви. Нє, вона не збирається тим його якось заохочувати женитися чи що. Али й дитину не збирається позбуватися. Хоч тепер вже й можна було в лікарні, вона знала — кілька жінок з їхнього села робили аборти.

«Слово яке дурне, — подумала. — І не наське, і холодом відгонить».

Потім прийшло відкриття, яке вразило Соломію. Виходило так, що вона запліднювалася тільки тоді, коли дуже цього хотіла. Бо скільки б не лукавила, що хтіла од Павла, насправді — ні. Од Петра теж не хтіла, раз надумали, що прийде до нього в ліс. Де там родити? А от від Вадима бажала. Перед тим пару років мріяла про дитину. І коли кохалася з Грицем, ледь не попросила зробити їй сина.

Соломія носила в собі плід, ще нікому не признаючись. Цього разу навіть матері. Ховала бажання їсти кисле, приховувала те, що нудити почало. Про звістку першим мав дізнатися Він.

Дивувалася — їй уже тридцять третій рік іде, а закохана, як дівчинка.

Дівчинка Соломка-Соломинка-Соля йшла через зиму, різдвяні свята й чекала. Листа або дзвінка. Ні того, ні гиншого не було.

Зате були збори, на яких їм сказали, що у зв’язку з тим, що товариша Дударика забирають на роботу в райком, рекомендують обрати головою знову товариша Беза Феодосія Петровича, який усвідомив усі свої помилки, добре зарекомендував на посаді бригадира рільничої бригади, а в останній рік — й агронома. Гадаємо, ви його підтримаєте, товариші. Ну, чом би не підтримати, свій чоловік, хоть і партизан, і за комір любить закласти. Правда, останнім часом менше. А ще хвалився, що родич-матрос такого горіха привіз, що розкусиш і запаху як не було, скільки б не випив. Обрали, одним словом.

Десь за тиждень після Водохрещі Соломія не витримала й подалася на пошту. Там робела Варчина двоюрідна сестра, то, мо’, не скаже, що комусь там дзвонила. А скаже, то нихай. Мусить дізнатися, що сталося з Григорієм, її Грицем. Може, трактор перевернувся, покалічений, може, хворіє або влетіло йому, що як і вона, кудись там не поїхав.