Соло для Соломії - Лис Володимир Савович. Страница 63

«Пятий день кінчається, — думає Соломія, коли підходять до готелю, де світяться майже всі вікна. — Чотири зостається. І роз’їдемося, як хурманки на дорозі. Хоть би для годиться слово про любов сказав».

Правда, перед прощаннєм притис так, що аж душно стало. І губи неїні таки знайшов.

А вже як лежала у свому номері на м’якому ліжкові, у півтемряві, крізь яку блимало око маленької тремтливої зірки, ледь помітна та жива, подумала Соломія, що даремно вона вдягає щодень тую сорочку, комбінашку тую, як казав Вадим. І те, що Вадима згадала, кинуло в ще більший жар. Не гоже, ой, не гоже чекати чогось од їдного чоловіка, будучи в сорочці, подарованій другим. Може, того й ждання невідомо чого даремне. Може, чує той, від якого серце третій день завмирає, що на ній щось не те. Жінки таке добре чують, а чоловіки невідомо. І надумала Соломія — поїде й купить сорочку, нітрохи не гіршу.

І от вона дожидається, вже й намерзнувшись — осінь все-таки, хоть і тепла — відкриття магазину, якого запам’ятала при тій екскурсії по Хрещатику. І заходить, і бігом шукати тую залю. І вже біля тих сорочок стоїть.

— Жіночко, то комбінації, — чує голос.

Молоденька продавчиня в синьому халатику, з якого видно загорілі коліна, дивиться так, ніби вона, Соломія, вкрасти щось хоче. Ніби ті тонкі, з мереживами, сорочки і вона — то щось несумісне. Вгадала, що перед нею сільська жінка? Авжеж, здогадалася, чом би й ні.

— Я знаю, — каже Соломія винувато.

І додає нащось:

— У мене є гроші.

— Ну, тоді вибирайте. Приміряти не можна.

— Я знаю, — шепче Соломія.

Насправді ж вона не знала. Вже картає себе, що прийшла, але таки вибирає. Таку красиву, що очі хочеться примружувати. Не рожеву, а білу. Білішу за сніг і весняний цвіт. Таки прикладає до пальта. Здається, в акурат по ній. Тико закоротка й виріз на грудях завеликий. Хоч і м’яка-м’якенька.

«Яка ж ти дурна, Соломко», — картає вона себе.

Та сорочку таки бере. їй показують, де каса. І там загортають сорочку в папір. І ошелешують:

— З вас двєсті сємдесят рублєй сорок двє копєйкі.

Соломія холодніє. Як то? Що ж лишається на подарунки?

Рідним і Марусечці. Зувсім тронулася баба.

— У вас немає грошей? — та, що коло каси, питає неприховано презирливо.

— Нє, нє, є, чом би нє.

І Соломія дістає з кишені того жакета-маринарки гроші. Відраховує. Надворі витирає рукавом спітнілого лоба.

У вухах дзвенить почуте навздогін:

— Ти смотрі, Нінка, уже колхозніц на дорогоє бельйо потянуло. Конєц свєта і сєзона мороженого.

— Ну, вообще-то, в нєй чувствуєтса какая-то порода. І мордашка словно нє с хуторской пропіской.

Раз уже вирвалась, посамовольнічала, то тре’ і в другі гамазини теї зазирнути, вирішує Соломія. І заглянула, запитала, де тут для дітей щось продається. І Марійці платтячко та сандалики вибрала. Ну, й мамі хустку в другім місці, а Варці — кохтину, загодя розмір узнала.

На виставці Соломію трохи посварив керівник делегації та й по всім. На другий день їм зранку мигдалі вручили, а по обіді дозволили бути вільними. Григорій запропонував їй з’їздити до Дніпра, вона ж, певно, на своїм Поліссі й річки справжньої не бачила.

— Бачила, — трохи ображено відповіла Соломія. І що то всі неї такою забитою вважають?

— Та не обіжайся, чудо моє горохове, — сказав Гриць якось так, мовби вони були бозна скільки знайомі.

Дніпро справді вразив Соломію. Не могла повірити, що є такі широкі річки. Не річка, а справжнє море.

— Море у нас, на Херсонщині, коло Каховки викопали, — сказав Григорій. — Колись побачиш. Обіцяю.

Серце Соломіте зновика — теньк. Що ж то за сильця для не- їного бідолашного серця розставляє, розкидає цей чоловік?

А він розтягає усмішку аж за вуха:

— Скупаємось?

— Та ж осінь. І вода, певно, холодна.

— Нам не звикати, — каже і починає роздягатися — справжній вар’ят.

Лишається в одних трусах, зувсім не соромлячись. Ну, йому не стидно, то й Соломія може зирнути. Зиркає упівока, а потому у цілих два. Тіло ще більш налите, хоч і невисокий. І геть волохатий, як ведмідь.

«Де ж у тебе тая рана?» — хоче спитати Соломія, та соромиться.

А він заходить у воду, хекає, правда, каже, що, бр-р, таки холодненька, ну та нічо, скупається. І пливе, широко розсікаючи водну гладь руками. Соломія підходить до води, зачерпає рукою- човником. Холоднюща. І доки Григорій пливе, переживає за нього — бо ж зведе, чого доброго, тіло судома, як тоді рятувати? Плавати-то вміє, али в таку воду, мов із криниці, не одважиться. Чи для нього, може, й одважилася б? Хоч оно й написано «Пляж № 5», то, певно, що тут купатися мона, здогадується Соломія, та довкола ні людиночки. Та доки так переживає, Григорій пливе до берега. Обтрушується, каже, що то тільки спочатку вода холодною здається. Витирається хусткою, що дістає з кишені. Соломія вже майже відверто милується його поставою. І не витримує, питає, де ота рана?

— А зараз побачиш, — весело каже Григорій. — Бо я ж мушу труси викрутити.

І таки скидає, безсоромник, правда, одвернувшись. Ну, Соломія таки зиркає на їдненьку хвильку — на лівій половині дупи ціла вирва, а од неї шрамисько.

— Бойове ранєніє, яке тільки Героям Союза полагається, — регоче Григорій. — То, щитай, що я герой. Во з ким діло маєш.

Труси викручені до кишені пальта-куртки ховає, а як вдягається, каже:

— То ж ганьба, у Дніпрі навіть ноги не намочити. Намочиш? То вода тільки спочатку — бр-р, а так тепла, от побачиш.

— Та нє.

І тут він ще веселіше:

— А давай, я тобі ноги у Дніпрі помию. Таке собі символічне омовєніє. У батькові-Славутичу, як у нас кажуть.

Соломія віднікується, та він наполягає і каже, що оно й човен біля берега припнутий. Давай, давай, іди, сідай. Не будь такою страхопудкою. Не знати чого, та Соломія підкоряється. Він сам і розв’язує шнурки на черевиках, і справді спочатку хлюпає водою на її ноги, добре, що вчора помила, думає Соломія, а потім таки по-справжньому миє. Соломії страшенно ніяково, навіть пручається — я сама. І в той же час страшенно, вражаюче приємно. Дивне, незнане блаженство розливається її тілом. Щось нуртує всередині, починає пекти, тоді стає гарячим всеньке її лоно. Розкішниця неїна — як часом сміються баби з того назвиська. А коли Гриць бере в руки її ногу, праву, а за нею ліву, тулить до щоки, а потім починає обціловувати пальці, кожен зокрема, Соломія ледве стримується, щоб не закричати, такої насолоди зазнає, аж губу закушує і заплющує очі, а затим. Затим з нею відбувається те, що досі було тико тоді, як у неї входив, брав її чоловік. Петро, Павло, Вадим і осоружний Басюта. Вулкан вивергається назовні, і Соломія з жахом думає, як вона ти- перка буде кудись іти.

— От і завершена церемонія, — мов крізь сон, чує Гриців голос. — Тепер би не мішало б і чарочку хильнути. Ти як, не проти?

Соломія тико киває головою — нє, ни проти. У неї відібрало мову. Вона ледве зводиться на ноги й виходить з човна.

«Я рахманна, мов та курка», — недоречно думає Соломія.

Рахманна курка Соломія йде вздовж берега, тримаючи коханого за руку (так, віднині коханого), піднімається з ним сходами наверх, до траси. Потім знайшли і їдальню, й таки випили — Соломка грамів сто, Гриць — зо двісті. Що дивно — зовсім-зовсім не сп’янів. Був таким же веселим. Вернулися до готелю ввечері, й уже перед входом сказав:

— Прийдеш через годинку, посидимо. Мій сусід обіцяв, що на дев’яту до когось там піде.

Соломія сказала, що з людиною, котра мила їй ноги, посидіти не відмовиться. Знала — що прийде. Знала — що далі буде. В голові легенько шуміло. Було більше хмільно, хоч досі трохи соромно од того, що сталося там, на річці, у човні. Розкажи комусь, що їй мили ноги в Дніпрі — не повірять. Хіба Вірка. Та й Вірка скаже — а бре’, подруго.

«Я не бре’», — подумала Соломія.

Вона, звісно, прийшла. І лишилася на ніч. Довгу і швидку, майже безсонну ніч. І чхати було на те, що скажуть сусідки тимчасові — Степанида-депутатка-делегатка та Поліна. Хай собі думають і кажуть, що хочуть. Вона щаслива.