У вогні - Коллінз Сюзанна. Страница 25
Гейл повернувся додому, про повстання ми з ним так і не погомоніли. Але я не могла позбутися думки: все, що він побачить навколо, лише зміцнить його рішучість. Важка праця в копальнях, катування людей на площі, змарнілі від голоду обличчях його рідних... Рорі змушений був підписатися на тесери — зробити те, про що Гейл раніше навіть слухати не хотів, — але навіть цього було недостатньо через дефіцит харчів і безупинне підвищення цін.
Єдиним промінчиком було те, що я переконала Геймітча взяти Гейзел за домоправительку, в результаті чого Гейзел заробила додаткову копійчину, а рівень життя Геймітча значно виріс. Було дивно заходити в його будинок, коли там чисто та провітрено, а на столі парує їжа. Сам Геймітч майже не помічав цього, бо вів запеклий бій. Ми з Пітою намагались видавати йому припасену горілку невеликими порціями, але наші запаси вже майже вичерпалися, а востаннє я бачила Ріпу на колоді для шмагання.
Коли я ходила по вулицях, то відчувала себе парією. В громадських місцях мене тепер усі уникали. Але вдома нам товариства не бракувало. На нашій кухні не зменшувався потік хворих і травмованих, яких несли і несли до моєї матері, а вона вже давно не брала платні за лікування. Її запаси ліків танули на очах — скоро їй доведеться лікувати хворих самим лише снігом.
Потикатися в ліс, звісно ж, було заборонено. Категорично. Це не обговорювалось. Навіть Гейл більше цього не оскаржував. Але одного разу вранці я таки пішла. У лісі немає будинку, повного хворих і помираючих, немає закривавлених спин, дітей зі змарнілими личками, маршируючих чобіт, немає всюдисущих злиднів, що вигнали мене за огорожу. Вчора ввечері прийшов ящик із весільними сукнями, а в ньому — записка від Еффі, що президент Снігоу особисто їх схвалив.
Весілля. Невже президент справді планує його влаштувати? Чого він, із його хворобливою уявою, цим сподівається досягти? Це має порадувати мешканців Капітолія? Весілля обіцяли — весілля відгуляли. І тоді президент уб’є нас? Як урок для округів? Я не знала. Не могла зрозуміти сенсу цього весілля. Я крутилася в ліжку, доки мені це не набридло. Я просто мусила забратися геть. Бодай на кілька годин.
Я довго копирсалася в шафі, шукаючи зимовий одяг, який не пропускає холоду, — Цинна пошив його для мене навмисно для Туру переможців. Водонепроникні черевики, зимовий комбінезон, який огортав мене з голови до ніг, дуже теплі рукавички. Я люблю своє старе мисливське вбрання, але для походу, який я сьогодні запланувала, більше згодиться цей сучасний одяг. Я спустилась навшпиньках униз, навантажила свою мисливську торбу їжею і втекла з дому. Прокравшись завулками і задвірками, я опинилась біля дірки в паркані неподалік будинку Руби — вона в нас за різника. Оскільки цією дорогою користувалося чимало шахтарів, щоб дістатися копалень, сніг був добре втоптаний сотнями ніг. Мої сліди ніхто не повинен помітити. Стільки заходів із покращення охорони округу — а власне паркану Тред приділив небагато уваги, мабуть, розраховуючи на те, що негода та дикі звірі — достатні аргументи для мешканців триматися від паркана подалі. Незважаючи на це, перетнувши огорожу, я замітала сліди, доки дерева не почали робити це за мене.
Сонце ще тільки сходило, а я вже дістала лук і стріли та почала тропити стежку крізь ліс, занесений снігом. Я чомусь була сповнена рішучості дістатись озера. Можливо, щоб попрощатися з цим місцем, де ми з батьком провели чимало щасливих годин, — я-бо знала, що скоріш за все, я більше ніколи сюди не повернусь. А можливо, тому, що тільки тут я знову могла вдихнути на повні груди. Я навіть не переймалась тим, що мене можуть упіймати, — аби тільки ще раз побачити озеро.
Подорож забрала вдвічі більше часу, ніж зазвичай. Вбрання Цинни добре тримало тепло, і коли я дісталась на місце, під комбінезоном аж упріла, хоча обличчя заніміло від холоду. Відблиски зимового сонця на снігу грали з моїм зором дивні жарти, та я була настільки виснаженою і заглибленою у власні тривожні думки, що не помітила нічого підозрілого. Ні цівки диму з труби, ні свіжих відбитків на снігу, ні запаху паруючої глиці. Я була вже буквально за кілька кроків од входу в бетонну хатину — і стала як укопана. І то не через дим, чи відбитки, чи запах. А через клацання зброї за спиною — його б я ні з чим не переплутала.
Друга натура. Інстинкт. Я розвернулась, на ходу висмикуючи стрілу, хоч усвідомлювала, що перевага не на моєму боці. Я встигла побачити білу уніформу миротворця, гостре підборіддя, світло-кару зіницю, в якій моя стріла знайде останній притулок... Та зненацька рушниця впала на землю, і беззбройна жінка простягла мені щось на долоні, обтягнутій рукавичкою.
— Стривай! — зойкнула вона.
Я вагалася, не в змозі осягнути, що відбувається. Можливо, миротворцям наказали взяти мене живцем, щоб мене ще можна було катувати і примусити звинуватити усіх, кого я знаю, в усіх відомих злочинах. «Ага, помрійте», — подумала я. І вже мало не випустила стрілу, коли знагла втямила, що тримає жінка на долоні. Маленький плаский шматочок хліба. Більше схожий на перепічку. Сірий і намоклий по краях. Але в центрі красується зображення.
Моя переспівниця.
ЧАСТИНА 2
ЧЕРВОНА ЧВЕРТЬ
РОЗДІЛ 1
Нічого не розумію. Моя пташка прикрашає хліб. На відміну від стильних прикрас, модних у Капітолії, цей хліб, безумовно, не данина моді.
— Що це? Що це означає? — різко, досі готова на вбивство, спитала я.
— Це означає, що ми на твоєму боці, — вимовив тремтливий голос позаду мене.
Коли я підходила, цієї жінки не бачила. Мабуть, вона була в будинку. Але я не відвела очей від своєї цілі. Можливо, друга жінка і озброєна, та я могла побитися об заклад, що вона не ризикне клацнути зброєю, що означатиме неминучість моєї смерті, адже усвідомлює, що я миттєво вб’ю її спільницю.
— Ходіть ближче, щоб я могла вас бачити, — звеліла їй я.
— Вона не може, вона... — почала була жінка з хлібом.
— Ходіть ближче! — гаркнула я.
Вона ступила крок — щось волочилося по снігу. Я збагнула, яких зусиль варті ці рухи. В полі зору шкутильгаючи з’явилася друга жінка — я б навіть радше сказала дівчина, оскільки на вигляд вона була така, як я. Вбрана вона була в незграбний однострій миротворців і білий хутряний плащ, але на її струнку фігуру одяг був завеликий. На позір у неї зброї не було. Натомість руки її були зайняті неотесаною гілкою, яка правила за милицю. Носак правого черевика був весь у снігу — вона волочила ногу.
Я зазирнула дівчині в обличчя — воно розчервонілося від холоду. Зуби криві, очі шоколадні, над одним оком — червона родимка. Дівчина точно не миротворець. І тим паче не жителька Капітолія.
— Хто ви? — спитала я сторожко, але вже не так войовничо.
— Мене звуть Твіда, — відповіла жінка. Вона старша. Можливо, їй років тридцять п’ять чи близько того. — А це — Бонні. Ми втекли з Округу 8.
Округ 8! Отже, вони мають знати про повстання!
— Звідки у вас однострої? — спитала я.
— Я вкрала їх із фабрики, — відповіла Бонні. — Це ж ми в окрузі їх випускаємо. Тільки цей однострій я брала для... для декого іншого, тому він так погано пасує.
— Рушницю я забрала у мертвого миротворця, — додала Твіда, дивлячись мені просто у вічі.
— А хліб у вашій долоні... З пташкою... Що це означає? — поцікавилась я.
— Катніс, невже ти нічого не знаєш? — щиро здивувалася Бонні.
Вони впізнали мене. Звісно ж, вони впізнали. Я не ховала обличчя, перебувала за межами Округу 12 і націлила на них лук. Хто ще міг це бути, крім мене?
— Пташка... вона схожа на брошку, яку я мала на арені.
— Вона не знає, — тихо зронила Бонні. — Нічогісінько не знає.
Мене прошило усвідомлення: я маю вдавати, що в курсі всього.
— Я знаю, що у вас в Окрузі 8 почалося повстання.
— Так, і тому нам довелося тікати, — промовила Твіда.
— Що ж, ви втекли. І що далі?
— Ми прямуємо до Округу 13, — відповіла Твіда.