Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин. Страница 10

Кажуть, колись давно, так давно, що молода тоді лісова поросль тепер уже й мохами покрилася, жив на одному з глухих хуторів, що розсипалися округою, хлопець. І був він такий негарний, що люди, побачивши його, лякалися, а часом плутали з духом лісовим. І прийшов час йому про подругу думати, про суджену, але жодна з дівок не могла дивитися на нього без огиди, не те щоб увагою своєю обдарувати. Сильно журився від того хлопець і ремствував за те на долю свою, і навіть Великим докоряв за каліцтво своє, невроду. Часто бродив він однісінький серед дерев, ховаючись від переляканих та насмішкуватих очей людських.

Але якось зовсім несподівано зустрів він у лісі незнайому дівчину. І була вона така гарна собою, що не було їй рівних серед тих жінок, яких бачив раніше. І треба ж такому трапитися, щоб та красуня не злякалася вигляду його, не відсахнулася від хлопця, а глянула на нього, наче на викапаного красеня, і заговорила з ним лагідно, і проговорила до самого вечора. Стали вони часто бачитися, зустрічаючись на лісових галявинах, таємно від усіх. Бо не хотіла дівчина сказати, звідки вона й чиєго роду, а з вечірньою зорею щоразу тікала геть, щоб прийти зранку. Але не довго тривало щастя молодецьке. Захотілося хлопцеві дізнатися, звідки його подруженька, бо він уже й про весілля подумувати почав. Отож, як разом із сонечком пішла знову його дівчина геть, рушив і він слідом, таємно стежачи за нею. І привела його красуня до груші-дерева, що цвіло весняним цвітом самотньо серед галявини. А підійшовши до груші тієї, обійняла стовбур і зникла. Підбіг він до того дерева, та ніде не знайшов подруги своєї. Задумався хлопець, засумував і не пішов від дерева того, а все кружляв галявиною, як прив’язаний. Але скільки не чекав, не прийшла більше його лада-люба. А груша та відцвіла й засихати стала, поки й не всохла геть.

Довго ще нудився хлопець, коханою своєю ненаглядною марячи. А потім вирішив пам’ять для себе залишити, поки образ її не стерся в думках. А зробити те для нього було неважко, бо, не давши йому лиця гожого, Великі дали йому дар великий різьбяра.

І вирізав він із засохлої груші, з любові-туги своєї великої діву-красуню на честь Світлої Лади. І немає вже давно того молодця на землі-матінці, а вона стоїть дотепер на галявині, зустрічаючи й допомагаючи всім, хто звертається до неї…

Чеслав підвів Неждану до Лади. Поклонившись, дістав з-за пазухи прикрасу з різнобарвних камінчиків, виміняну напередодні в Кудряша за наконечники для стріл, і з пошаною підніс її Великій.

— Світла Ладо, прийми дарунок цей скромний на честь твою й славу від Чеслава, сина Велимирового. Прошу прихильності твоєї й заступництва…

Цієї миті Неждана висмикнула свою руку з руки Чеслава й, позадкувавши, хотіла бігти. Та він кинувся за нею і, легко піймавши, прив’язав своїм поясом до дерева на краю галявини.

— Скільки б ти не тікала, стільки ж я наздожену тебе.

Виговоривши Неждані, Чеслав знову повернувся до Лади. Дівчина не чула, що він говорив і чого просив у Великої, але бачила, що говорив гаряче й схвильовано, час від часу киваючи в її бік.

Закінчивши говорити з Ладою, Чеслав ще раз шанобливо уклонився й підійшов до Неждани. Він мовчки відв’язав її від дерева і, взявши за руку, повів геть із галявини Світлої Лади.

Чеслав вів за руку Неждану через усе городище. Біля воріт вона спробувала закомизитися, але тепер ішла за ним не опираючись, під влучним обстрілом численних цікавих очей. Звідусюди на них витріщався народ. Така увага була явною заслугою язикатої Кривої Леди. І сама вона була, звичайно ж, у перших лавах цікавих.

— Дивіться, дивіться, баби, на наших дівок не схожа. Одежа на ній не по-нашому розшита. І де ж він її роздобув, чужинку?

— А худюща яка!

— Тобі не рівня, гладкій!

— Ой! Ай! Ой!

Баби, розділяючи цікавість Леди, гаряче обговорювали появу в їхньому городищі нової дівки та наперебій висловлювали свої припущення й здогади, намагаючись перевершити у вигадці одна одну та розпалюючи багаття цікавості до розмірів пожежі. Чоловіки поводилися стриманіше, але з не меншою цікавістю розглядали прибулу, час від часу тихо кидаючи один одному скупе слівце. Так новина, перетікаючи від одних до інших, дзюркотливим струмком бігла селищем, завдяки стриманості одних стаючи трохи тихішою, а через запальність інших рокочучи з новою силою.

— Де таку русалку піймав, Чеславе? Чи не в сільце втрапила? — почулося з боку веселої ватаги хлопців.

— Та ні, то вона Чеслава… — голосний молодечий регіт заглушив наступні двозначні припущення.

Чеслав, бачачи всю ту метушню в городищі через їхню появу та тонучи в незмовкному гулі людської цікавості, намагався нічого того не помічати. Він ішов городищем, ведучи за собою Неждану, не озираючись і не відповідаючи на дражливі вигуки одноплемінників. Осторонь він помітив Зоряну, яка мовчки, спершу з подивом, а потім із неприхованою люттю й образою дивилася в їхній бік, після чого, різко розвернувшись, побігла геть.

Біля хати їх зустріла Болеслава. Нишком глянувши на Неждану, вона тихо сказала Чеславові:

— Батько чекає на тебе, синку. Гнівається. Не супереч йому, нехай охолоне, — і зашептала в спину хлопцеві замовляння про добро та прихильність духів і Великих-заступників.

Чеслав завів Неждану в дім. Велимир, який до цього сидів на лаві за столом, повільно встав і підійшов до дівчини. Піднявши рукою її опущене додолу обличчя, він якийсь час мовчки роздивлявся Неждану. Потім відійшов і подивився на сина.

— Бачив, люд як на гуляння висипав! Гарну ти забаву влаштував, синку.

— У нашій глушині кожна нова людина в дивину. Що скажеш, батьку?

Велимир начебто не почув сина, усе ще уважно придивляючись до Неждани.

— Як звати тебе, дівко?

— Нежданою мене кличуть… — за багато днів Чеслав нарешті почув її голос. Він був тихим, але не полохливим. — Я дочка Буревоя.

— Що новина, то й новий клопіт, — вигукнув спересердя Велимир і, важко зітхнувши, додав: — Ох, і щастить тобі, Чеславе, як нікому. Украв дівку, та ще й дочку Буревоя, ворога нашого.

— Я не знав, чия вона дочка, — щиро зізнався Чеслав.

— А тебе б це зупинило?

— Я б її все одно… вкрав, — помовчавши, зізнався юнак.

— А може, ти того… сама за ним пішла, красуне? — суворо запитав Велимир у дівчини.

Неждана від обурення ледь не задихнулася:

— На яку біду він мені здався, приблуда хижий?! Я й отямитися не встигла, як він згріб мене!

— Вірю. Але що сталося, те сталося. Тепер треба подумати, як цю юшку-вариво розсьорбати. — Велимир поволеньки підійшов до столу й опустився на лаву.

Йому як голові Роду потрібно було прийняти рішення, і воно мало бути правильним, щоб не нашкодило ні родичам, ні його синові.

— Батьку!.. — хотів було щось сказати Чеслав.

— Мовчи! — суворо перепинив його батько. — До Посвяти вона поживе в нас, а я поки думати буду, що далі робити з нею. Людям скажеш, що в лісі її підібрав. А хто така й звідки, не знаєш. Пожалів і підібрав. А ти, дівко, скажеш, що з роду Всеволода. Їхнє городище далеко, наші там мало кого знають. Скажеш, що по гриби пішла та й заблукала дуже.

— Навіщо мені брехати?

— Слухай, дурна! — знову в голосі Велимира задзвеніло залізо. — Ти тут чужа, і рід ваш проклятий для нас. А тому для твоєї ж небезпеки скажеш, що велів. І мовчи більше, не клич лиха!.. Болеславо! Голубо! — покликав він жінок.

Ті не примусили себе довго чекати, увійшли до хати і з цікавістю дивилися на Неждану.

— Прийміть її, — вказав Велимир на дівчину. — Дівка в нас поживе трохи. Люди будуть питати, хто така та звідки, скажете: Чеслав у лісі підібрав, заблукала… Ну, ви тут розбирайтеся, а ми з Чеславом підемо на берег човни подивимося. Кажуть, якийсь тріснув-продірявився. Ратибор з’явиться, нехай доганяє.

Велимир із сином вийшли з дому. Усю дорогу до річки йшли мовчки. Тільки на березі батько заговорив:

— Гарна дівка! — і, помовчавши, додав: — Сподіваюся, у тебе розуму вистачило не попсувати її?