Янтарне скло - Пулман Филип. Страница 31

Тоді він накинув на плечі мішок та розрізав промаслену тканину корпусу цепеліна. Леді Салмакія сіла на свою бабку поруч із ним та пришпорила її. Довгі ламкі крила затремтіли, обійняті повітряними потоками, але потім створіння відчуло радість польоту й пірнуло у вітер, охоплене бажанням пронизати призахідний сутінок. За декілька секунд до леді Салмакїї приєднався в бурхливому повітрі шевальє Тіаліс.

Наїзники осідлали висхідний потік прохолодного повітря, дали своїм бабкам декілька секунд на те, щоб роззирнутися, та швидко полетіли в напрямку долини.

12

Поломка

На землю стрімко спадала темрява. Справи стояли так.

Лорд Ізраель у своїй адамантовій башті міряв кроками кімнату. Його увага була зосереджена на крихітній постаті біля магнітного резонатора: він віддав наказ відкласти на потім усі інші повідомлення й чекав лише новин, що мали надійти з маленького квадратного шматка магнітної руди, освітленого лампою.

Цар Огунве сидів у кабіні свого гіроптера, квапливо обмірковуючи протидії намірам Консисторського Суду, про які він дізнався від галівесп'янина, що перебував на його літальному апараті. Штурман тільки-но написав на шматку паперу якісь цифри та передав їх пілотові. Наразі головною була швидкість: той, хто перший висадиться на землю, триматиме всю ситуацію під контролем. Гіроптери мали швидкість, що набагато перевищувала швидкість цепелінів, але вони все ще суттєво відставали.

У цепелінах Консисторського Суду готувалася до висадки, перевіряючи амуніцію, швейцарська гвардія. Арбалети швейцарських стрільців без промаху вражали ціль із відстані п'ятсот ярдів і могли зробити п'ятнадцять пострілів за хвилину. Рогові спіральні стабілізатори надавали коротким важким стрілам крутіння й робили арбалети не менш влучними, ніж гвинтівки. І, звичайно, звук пострілу з арбалета був майже нечутним, що могло стати значною перевагою.

Пані Кольтер із розплющеними очима лежала біля входу в печеру. Золотава мавпа перебувала у стані занепокоєння та розчарування: з темрявою всі кажани залишили печеру, і їй нікого було катувати. Вона рискала довкола пані Кольтер, час від часу тицяючи мозолястим пальцем у світлячків, що сідали на стіни печери, та розмазуючи їхні світні тіла по камінню.

Ліра вся палала й також металася, але при цьому міцно спала, вкинута у важке забуття ковтком відвару, котрий пані Кольтер влила в неї годину тому. Вона знову бачила сон, що вже багато днів мучив її, і тихо пхикала від жалю та люті; від цього її груди й горло трусилися, а тхір-Пантелеймон зі співчуття скреготав зубами.

Неподалік, під дахом із гілок сосен, котрі тріпотіли на вітру, повільно просувалися лісовою стежкою Віл та Ама. Хлопець спробував було пояснити маленькій селянці, що він збирається зробити, але її деймон не зрозумів того, що передавав йому Балтамос, і коли Віл прорізав вікно та показав його Амі, та була так налякана, що ледь не знепритомніла. Аби вона не втекла, хлопець змушений був пересуватися повільно та розмовляти тихо — дівчинка відмовилася віддати йому порошок і навіть повідомити, як його слід вживати. Зрештою Віл просто казав: «Намагайся не шуміти та тримайся за мною» — залишалось тільки сподіватися, що вона так і зробить.

Одягнений в обладунки Йорик був десь поруч, готовий утримати солдатів і надати Вілові досить часу для того, щоб перетягти Ліру до іншого світу. Ніхто з них не знав, що до печери також наближуються сили лорда Ізраеля: час від часу вітер доносив до вух ведмедя віддалений шум, проте, знаючи, як гуде мотор цепеліна, він ніколи не бачив гіроптерів і тому не розумів, що це шумить.

Можливо, про це їм би повідомив Балтамос, але хлопець бачив, що з ним щось негаразд. Коли вони нарешті відшукали Ліру, ангел знову поринув у своє горе: він мовчав, дувся та думав про своє. А це ускладнювало спілкування з Амою.

Коли вони на мить зупинилися, Віл спитав у повітря:

— Балтамосе! Ти ще тут?

— Так, — безбарвно відповів ангел.

— Балтамосе, будь ласка, залишайся поруч зі мною. Ти не забув, що маєш попереджати мене про хоч яку небезпеку? Ти потрібен мені.

— Я поки що нікуди не зник, — була відповідь.

Більше Віл так нічого з нього й не витягнув.

Десь у них над головами, в розрідженому гірському повітрі літали над долиною Тіаліс і Салмакія — вони намагалися побачити печеру. Бабки достеменно слухалися вказівок, але не могли нічого поробити з холодом і сильним вітром. Нарешті їхні наїзники спрямували їх униз, під захист дерев, і це помітно вповільнило їхню швидкість, адже доводилося летіти обережніше, аби не наштовхнутися на сучок.

Віл із Амою підібралися крізь вітряну місячну ніч якомога ближче до печери — рухатися далі було небезпечно, адже їх могли помітити. Ставши за кущем із густим листям, що ріс за два кроки від стежки, Віл прорізав у повітрі вікно.

Йому вдалося відшукати лише один світ зі схожим рельєфом місцевості — голе кам'янисте місце, залите місячним сяйвом. На білуватому ґрунті метушилося безліч комах, наповнюючи своїм шарудінням і дзижчанням глибоку нічну тишу.

Ама пройшла крізь вікно слідом за хлопцем, постійно тримаючи при цьому пальці схрещеними — вочевидь, так вона захищалася від дияволів, котрими повинно було рясніти це жахливе місце. Її деймон пристосувався до місцевості миттєво: він став ящіркою та почав швидко шастати між каменями.

Вілу спало на думку, що тільки-но він проріже щілину до печери пані Кольтер, там відразу стане світло від сяйва білих скель, залитих місяцем. Був лише один спосіб обійти цю проблему: швидко зробити прохід, висмикнути Ліру та миттєво зачинити вікно за собою. Вони зможуть розбудити її в цьому світі: так буде безпечніше.

Віл зупинився на сліпучому схилі та сказав Амі:

— Маємо діяти душе швидко й зовсім безшумно. Навіть шепотіти не можна!

Попри весь свій переляк, дівчинка зрозуміла його. Пакунок із порошком лежав у її нагрудній кишені — вона вже десять разів встигла перевірити, чи він на місці. Крім того, Віл бачив, що дівчинка з деймоном постійно репетирують те, що вони мали зробити в печері, тож темрява не повинна була стати їм на заваді.

Вони почали дертися на білу скелю, ретельно вимірюючи здолану відстань. Нарешті Віл вирішив, що з того боку знаходиться задня частина печери.

Він дістав ніж і зробив найменший проріз, крізь який міг зазирнути — розміром із монету.

Щоб із того боку не побачили місячне світло, він швидко приклав до отвору око. Його розрахунки виявилися точними: перед ним була темрява печери. Він побачив пляму виходу та темні силуети сплячої пані Кольтер і її золотавої мавпи — йому навіть було видно мавпячий хвіст, що лежав на краю спального мішка.

Змінивши кут зору, Віл побачив і камінь, біля якого лежала Ліра. Однак самої дівчинки там не було. Може, він прорізав вікно надто близько? Зачинивши його, він відійшов на крок і зробив новий розріз. Ліри не було.

— Слухайте, — сказав він Амі та її деймону, — жінка кудись пересунула Ліру, і я не бачу, куди саме. Мені доведеться пройти в печеру, знайти Ліру та відразу після цього зробити нове вікно і перетягнути її сюди. Тож відійдіть — повертаючись, я можу випадково порізати вас. Якщо мене тривалий час не буде, повертайтеся до того вікна, крізь яке ми сюди прийшли, та чекайте мене там.

— Ми маємо піти туди разом, — промовила дівчинка, — тому що я знаю, як її розбудити, а ти — ні, до того ж я знаю печеру краще за тебе.

На її обличчі застиг вираз упертості, а губи та кулаки були стиснуті. Її деймон-ящірка став на камінь і войовничо роздув навколо шиї комір.

— Гаразд, — погодився Віл. — Але маєте рухатися швидко та в повній тиші й робити достеменно те саме, що роблю я, зрозуміли?

Ама кивнула та знов обмацала нагрудну кишеню, щоб упевнитися, що ліки на місці.

Віл зробив маленьке віконце над самою землею, зазирнув туди та швидко збільшив його, щоб наступної миті рачки пролізти крізь нього. Ама зробила те саме — на те, щоб проникнути до печери, їм знадобилося менш ніж десять секунд.