Янтарне скло - Пулман Филип. Страница 37

Промовивши це, Тіаліс відклав усе своє обладнання, щось сказав леді Салмакії, і маленькі люди відійшли від Ліри та тихо заговорили між собою. Пантелеймон відразу став совою і повернув свої великі вуха в їхньому напрямку.

За декілька хвилин повернувся Віл, і вони пішли далі, цього разу рухаючись повільніше. Коли день добігав кінця, дорога стала крутішою, і стало добре видно вічні сніги. На початку кам'янистої долинки подорожани зробили ще одну зупинку — навіть Вілові було зрозуміло, що Діра ось-ось упаде. Вона помітно шкутильгала, а її обличчя стало сірим.

— Покажи мені свої ноги, — сказав дівчинці Віл. — Якщо на них з'явилися пухирі, треба обробити їх маззю.

Ступні дійсно були покриті величезними пухирями, і поки Віл втирав у шкіру мазь із моху-кров'янки, Ліра сиділа, заплющивши очі та стиснувши зуби.

Тим часом шевальє знову налаштував свій передавач. Завершивши сеанс зв'язку, він проголосив:

— Я повідомив лордові Роуку наші координати, і він вислав гіроптер, котрий забере нас відразу після того, як ви поговорите зі своїм другом.

Віл кивнув, Ліра ж не відреагувала ніяк. Полежавши ще деякий час, вона натягла шкарпетки та черевики, і вони знову вирушили в дорогу.

Минула ще одна година, і долина майже вся покрилася тінню. Віл уже почав обмірковувати, де вони зупиняться на ніч, коли Ліра радісно вигукнула:

— Йорику! Йорику!

Вона побачила його раніше від Віла. Король ведмедів усе ще був на значній відстані від них, а його біла шуба була малопомітною на снігу, проте коли голос дівчинки луною відбився від скель, він підвів голову, понюхав повітря та відразу кинувся вниз по схилу назустріч дітям.

Наче не побачивши Віла, він дозволив Лірі охопити його шию та заритися обличчям у густий смух. При тому Йорик ричав так низько, що його голос вібрацією віддавався у Вілових кістках. Але Лірі це явно подобалося — вона миттю забула про свої пухирі та втому.

— О Йорику любий, яка я рада знову побачити тебе! Я й гадки не мала, що знову тебе зустріну після Свольбарда та всього того, що зі мною сталося… Чи все гаразд у пана Скоресбі? Що там твоє королівство? Ти тут один?

Маленькі шпигуни кудись зникли — здавалося, що серед скель і снігу немає нікого, крім двох дітей і велетенського ведмедя. Ліра піднялася на спину свого друга з таким виглядом, ніби їй хотілося цього найбільше на світі, і Йорик урочисто повіз її до печери, котру він уподобав.

Віл занурився у свої думки і не слухав розмови дівчинки з ведмедем, але потім його привернув болісний крик дівчинки, і він почув, як вона розгублено забурмотіла:

— Пан Скоресбі? Я не вірю! Бідолаха… Ти впевнений у цьому, Йорику?

— Відьма сказала мені, що він розшукував чоловіка на ім'я Груман, — повідомив ведмідь.

Віл почав слухати уважніше, адже Баруг і Балтамос щось розповідали йому про це.

— Та що трапилося? Хто його вбив? — тремтячим голосом спитала Ліра.

— Він загинув у бою. Він стримував цілий загін московитів, аби дати Груману можливість відірватися від них. Я відшукав його тіло — це була героїчна смерть. Я обов'язково помщуся за нього.

Ліра гірко заплакала, а Віл навіть не знав, що сказати, адже цей не відомий йому чоловік загинув, щоб урятувати від солдат його батька. Однак і Ліра, й ведмідь знали й любили цього Лі Скоресбі, а він — ні.

За декілька хвилин Йорик повернув ліворуч і пішов до входу в печеру, котрий темною плямою виділявся на тлі снігу. Віл не знав, де наразі маленькі шпигуни, але розумів, що вони десь поблизу. Йому хотілося переговорити з Лірою, проте поки він не бачив галівесп'ян, це було б небезпечно, адже їхню розмову могли підслухати.

Хлопець поклав рюкзак біля входу та втомлено сів на землю. За його спиною ведмідь розпалював багаття, а Ліра, попри весь свій сум, зацікавлено за ним спостерігала. Йорик стиснув у лівій лапі якийсь камінь, судячи з усього, кремінь, і почав бити ним по такому самому каменю, що лежав на підлозі. Щоразу з-під його лапи вилітав рій іскор і прямував саме туди, куди спрямовував його ведмідь: на купу гілочок та сухої трави. Незабаром трава запалала, і Йорик почав класти на вогонь більші дровини. Печера освітилася.

Діти пересунулися ближче до багаття, адже повітря було дуже холодним. На них чекала ще одна радість: нога якоїсь тварини, мабуть, гірської кози. Звичайно, Йорик їв м'ясо сирим, але ногу він простромив гострою гілкою та поклав смажитися на вогонь перед дітьми.

— Чи легко полювати в цих горах, Йорику? — поцікавилася Ліра.

— Ні. Мій народ не зможе тут жити. Я помилився, проте інакше я не побачив би тебе. Які ваші плани?

Віл оглянув печеру. Вони сиділи біля самого багаття, і полум'я забарвлювало смух короля ведмедів у жовте й оранжеве. За весь цей час Віл так і не помітив галівесп'ян, однак нічого не вдієш: доводилося говорити про ніж.

— Королю Йорику, — розпочав він, — мій ніж зламався… Але тут він подивився на стіну за спиною ведмедя і замовк.

— Якщо ви слухаєте мене, — голосніше сказав він, — то виходьте й робіть це чесно. Не треба підслуховувати нашу розмову.

Ліра та Йорик Бернісон повернулися, щоб подивитися, до кого він звернувся. Із затінку на світло вийшла маленька людина — звичайно, це був шевальє Тіаліс. Йорик заричав.

— Ви не спитали у Йорика Бернісона дозволу увійти до його печери, — промовив Віл. — А він король! Де ж ваша повага? Ви лише звичайнісінькі шпигуни!

Ліра посміхнулася та схвально глянула на хлопця. На обличчі Віла застиг суворий, презирливий вираз. Шевальє насупився та гнівно глянув на них.

— Ми поводилися з вами щиро, — промовив він, — а ви були нечесними, брехали нам!

Віл підвівся. Лірі спало на думку, що його деймон мав би бути тигром, і від тієї люті, яку випромінювала удавана тварина, їй захотілося стати маленькою та забитися кудись.

— Якщо ми й обдурювали вас, це було необхідно, — сказав хлопець. — Чи погодилися б ви прийти сюди, якби знали, що ніж зламаний? Звичайно, ні. Ви б застосували свою отруту, щоб приспати нас, і тоді викликали б допомогу та відвезли нас до лорда Ізраеля. Тож, Тіалісе, ми змушені були обманути вас, і вам доведеться примиритися з цим.

— Хто це такий? — спитав Йорик Бернісон.

— Він таємний агент лорда Ізраеля, — відповів Віл. — Вчора вони з товаришкою допомогли нам утекти, але якщо вони на нашому боці, їм не слід ховатися та підслуховувати нас. А коли вони це роблять, як вони тоді можуть дорікати за нечесність?

Погляд галівесп'янина палав такою люттю, що, здавалося, він ось-ось кинеться навіть на Йорика, не кажучи вже про неозброєного Віла. Але Тіаліс не мав рації і добре це розумів, тож він лише вклонився та вибачився.

— Моя пошана, ваша величносте, — звернувся він до Йорика, котрий у відповідь видав ричання.

Ліра звернула увагу на те, що коли шевальє дивився на Віла, його очі випромінювали ненависть, на неї саму він дивився зневажливо, а на Йорика — з холодною, настороженою повагою. Усі емоції відбивалися на його обличчі дуже чітко, наче він не приховував їх, а навпаки, виставляв напоказ. Поруч із ним із затінку з'явилася леді Салмакія та, цілковито ігноруючи дітей, зробила реверанс ведмедеві.

— Пробачте нам, — звернулася вона до Йорика. — Звички ховатися дуже важко позбутися, а мій супутник шевальє Тіаліс і я, леді Салмакія, так довго перебували серед ворогів, що не виявили до вас належної ввічливості лише через цю звичку. Ми супроводжуємо хлопця й дівчинку, бо маємо завдання доставити їх у фортецю лорда Ізраеля. Іншої мети в нас немає, і ми, певна річ, не маємо жодних намірів завдати вам шкоди, королю Йорику Бернісон.

Навіть якщо Йорик і здивувався, як такі маленькі істоти можуть завдати йому шкоди, він того не виказав — і не лише через те, що його емоції взагалі було важко прочитати, а й тому, що він також дотримувався певного етикету, а леді Салмакія розмовляла з ним досить шанобливо.

— Будь ласка, сідайте біля багаття, — запропонував він. — Якщо ви зголодніли, їжі тут вистачить на всіх. Віле, ти почав щось говорити про ніж.